Студент ІУ курсу. Заплітний Д. В.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна

ВНУТРІШНЬОСІМЕЙНЕ СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ У СТАРОДАВНЬОМУ ВАВИЛОНІ

Прадавньою і найпоширенішою формою одруження можна вважати «покупку нареченої». В епоху коли ще не чеканили грошей, а грошовою одиницею служила худоба, ціна її вагалася від однієї до двадцяти овець. Коли від обміну натуральними продуктами перейшли до розрахунків за допомогою благородних металів, шматки срібла стали відрізуватися на вагу. Така одиниця назвалася «сікль» і дорівнювала 11,4 грама срібла. Так, у Вавилоні за дівчинку від трьох до дев'яти років платили 20 сікелів, від дев'яти до дванадцяти років – 30 сікелів. Той, хто не мав засобів, аби викупити наречену, міг за неї «служити». Згідно давньовавилонским законам (XVIII ст. до н.е.), пастухові або поденникові-землеробові платили в рік близько 10 сікелів. В такому разі, за звичайну дівчину він служив від року до трьох років, а за дівчину по дорожче – до п'яти років.

Ідеальним шлюбним віком, у Вавилоні, для дівчинки вважалося дев'ять років, для хлопчика – тринадцять[2, c.75].

Розмір плати за жінку залежав від матеріального стану її сім'ї. Визначальною вимогою було, аби дівчина належала до того ж стану. Нерівний шлюб був заборонений, проте, деякі закони передбачали можливість шлюбу між вільними і рабами (заможних верств населення), отже: «(§ 175) [6, c. 245]. Якщо придворний раб або ж раб мушкенума взяв за дружину дочку рівноноправного чоловіка і вона родила йому дітей, то хазяїн раба не може позиватися до синів дочки рівноноправного чоловіка щодо обернення їх у рабство», та між нерівноправними громадянами вавилонського суспільства (мушкенумами), тобто тими вавилонянами, що не мали «громадянства»: «(§ 138)[4, c.247] Якщо чоловік захоче лишити свою жінку, що не родила йому дітей, то він, повинен дати срібло, рівне її викупу, а також відновити їй придане, що вона принесла з будинку свого батька», а потім він зможе її лишити: «(§ 140) Якщо він мушкенум, то він повинен дати їй 1/2 міни срібла», «міна» дорівнює 341,20г [3, c.641]. Також, слід зазначити що при нерівноправних шлюбах, рабиня підіймалась до вільної, а вільна зберігала своє соціальне положення, діти в обох випадках були вільними. Цікаво, що навіть придане, якщо чоловік раб, залишалося власністю жінки, і взагалі, воно вважалося «за будинком її батька», і тільки знаходилось в користуванні її чоловіка.

При всякій покупці нареченої, у присутності свідків укладався відповідний договір: «(§ 128) Якщо чоловік взяв дружину і не уклав з нею договорів, то ця жінка - не дружина».

Писар, складав тексти шлюбних контрактів на глиняних табличках, які потім обпалювалися і зберігалися на випадок майбутніх конфліктів. Адже свідки могли померти, але обпалені таблички зберігалися довго. Якщо «покупець» бажав вступити в постійний шлюб: «(§ 145) Якщо чоловік взяв в дружини марну жінку (надитум – жриця), а вона не дала йому сина і він захоче взяти собі наложницю, то цей чоловік може взяти собі наложницю і ввести її у свій будинок, але ця наложниця не повинна рівнятися з марною дружиною)» наречену, можна було також передати на певний термін, аби вона родила потомство.

«(§ 146) Якщо чоловік взяв за дружину марну жінку (надитум – жриця), а вона дала своєму чоловіку рабиню і та родила синів, а потім ця рабиня стала рівняти себе зі своєю пані, то, тому що вона родила синів, її пані не повинні продавати її за срібло, вона може накласти на неї рабський знак і прирахувати її до рабинь», в подібному контракті продажу неслухняної наложниці, мають бути точно перераховані всі зовнішні недоліки нареченої і додавалося: «така, яка є», тобто без права повернення. Така фраза також вживалася в документах про продажі худоби. Нарешті після підписання весільного договору молоді люди вважалися зарученими, а незабаром гралося і саме весілля.

Сімейне право в давнину взагалі було дуже суворим, в кодексі Хамурапі воно вже дещо пом'якшене (т.зв. «шумерські сімейні закони»: «(§ 5) якщо дружина зненавидить свого чоловіка, і скаже йому: «ти не мій чоловік», то її слід надати річці»[6, c.264]; а закони Хамурапі в цьому сенсі є більш гуманними і звертають більшу увагу на права жінки: «(§ 142) Якщо жінка зненавиділа свого чоловіка і сказала: «Не бери мене», то справа її повинна бути розглянута в її кварталі, і якщо вона гріху не учинила, а її чоловік гуляв і дуже її принижував, то ця жінка не має провини: вона може забрати своє придане і піти в будинок свого батька; (§ 143) Якщо вона була гулящою, будинок свій розоряла й принижувала свого чоловіка, цю жінку повинні кинути у воду»[4, c.148].

Вавилонська сім'я була патріархальною, і знаходилася під владою домовладики – батька і чоловіка. Шлюби укладалися на основі договорів і супроводжувалися принесенням з боку нареченого шлюбного дару, а з боку нареченої – приданого, яке звалося шеріктом. Дружина зберігала права на своє придане, на дари мужа, а після його смерті розпоряджалася родинним майном до повноліття дітей. Закони охороняли честь, гідність і здоров'я жінки, але жорстоко карали за погане відношення до чоловіка і марнотратство зверненням в рабство, а за порушення подружньої вірності – смертю. Розлучення або вторинне заміжжя вдови були утруднені. Право на спадкоємство батьківського майна «від соломи до золота» мали всі діти обох статей, проте деяка перевага віддавалася синам[8].

З документів бачимо, що для шлюбу потрібен був дозвіл батьків, незгода матері, могла стати перепоною шлюбу[9, c.103]. Шлюбний внесок і подарунки втрачаються нареченим, якщо він відмовляється від шлюбу, але повертаються подвоєними в разі відмови батька нареченої; повертаються вони і у випадку смерті бездітної нареченої: «(§ 159) Якщо чоловік, що послав у будинок свого тестя шлюбне пожертвування і віддав викуп , задивившись на іншу жінку, сказав своєму тестю: «Я не візьму в дружини твою дочку», то батько дочки може забрати усе, що йому було принесено»[6, c.267], а (§ 160) Якщо чоловік, послав в будинок тестя шлюбне пожертвування і віддав викуп, а потім батько дочки сказав: «Я не віддам тобі свою дочку», то усе, скільки йому було принесено, він повинен подвоїти і повернути».

Тураєв писав що в ідеалі у вавилонян була моногамія, але у випадку безплідності, чи бездітності (бо жриці надитум або ентум, не могли мати дітей через служіння богині Іштар) дружини він може брати собі за дружину наложницю, яка знаходиться у віданні або навіть прислуговуванні дружини, або жінка сама дає йому рабиню діти якої будуть рівноправними членами сім'ї і суспільства, проте, якщо рабиня забуває своє положення, то дружина, може назад відправити її в рабство: «(§ 146) Якщо чоловік, взяв за дружину марну жінку (надитум) , а вона дала своєму чоловіку рабиню і та родила синів, а потім ця рабиня стала рівняти себе зі своєю пані, оскільки вона родила синів, її пані не повинні продавати її за срібло, вона може накласти на неї рабський знак і прирахувати її до рабинь»; схожі статті: 144, 145 законника Хамурапі.

Дошлюбні борги як жінки так і чоловіка, не повинні були поширюватися на іншого члена подружжя: «(§ 151) Якщо жінка, що живе у будинку чоловіка, зобов'язала свого чоловіка і змусила його видати документ про те, що кредитор її чоловіка не схопить її, то, якщо цей чоловік мав на собі процентний борг до того, як він взяв у дружини цю жінку, його кредитор не може схопити його дружину, а якщо ця жінка мала на собі процентний борг до того, як вона вступила в будинок людини, її кредитор не може схопити її чоловіка», якщо тільки цього не вказано у шлюбному договорі, як додає Тураєв Б.А.) [10, c.104]. Набутий в шлюбі борг стає спільним шлюбним боргом: «(§ 152) Якщо після того, як ця жінка вступила в будинок людини, на них з'явився відсотковий борг, то обидва вони повинні відповідати тамкару». Стаття №152 кодексу Хамурапі є свідченням рівноправного ставлення до жінки, як і попередня стаття, яка говорить, що вони обоє є вільними від дошлюбного боргу, а це означає, що законодавець зрівнює тут у правах чоловіка і жінку. Проте, як бачимо далі, закони відображають далеко не рівноправність у подружньому житті: наприклад, якщо чоловік захоче залишити свою дружиную, то він повинен заплатити викуп і повернути їй придане: «(§ 138) Якщо чоловік захоче лишити свою жінку, що не родила йому дітей, то він має дати срібло, рівне її викупу, а також відновити їй придане, що вона принесла з будинку свого батька, а потім він зможе її лишити», а якщо ця жінка народила йому дітей, то він повинен залишити спадок її дітям[5, c.16].

А вже коли дружина відмовляється жити з чоловіком, то вона, не маючи вагомих на це причин (як то зрада чоловіка і т.д.), може бути втоплена, чи вбита, або перетворитися на рабиню: «(§ 141) Якщо дружина чоловіка, що мешкає в будинку чоловіка, захоче піти і почне конфліктувати, розоряти свій будинок і принижувати свого чоловіка, то її повинні звинуватити, і, якщо її чоловік сказав: «Я її лишу» – він може її лишити і нічого їй не дати із собою за її залишення. Якщо її чоловік сказав: «Я її не лишу», то її чоловік може взяти в дружини іншу жінку, а ця жінка повинна жити в будинку свого чоловіка як рабиня: (§ 142) Якщо жінка, зненавиділа свого чоловіка, і сказала: «Не бери мене», то справа її повинна бути розглянута в її кварталі, і якщо вона гріху не учинила, а її чоловік гуляв і дуже її принижував, то ця жінка не має провини: вона може забрати своє придане і піти в будинок свого батька»[10, c.289]. Також, тут варто згадати схожий закон царя Білалами, що правив в Єшншунні (Ашнунака) місто в долині р. Діяли в північно-східній частині Вавилонії) в середині ХХ ст. до н.е., тобто раніше Хамурапі роки правління якого (1792-1750 рр. до н.е.). Зокрема, в одному з них йдеться: «(§ 59) Якщо чоловік після народження дітей, залишить свою дружину і візьме за дружину іншу жінку, то його мають вигнати з дому, а майно, переходить у власність покинутої жінки»[6, c. 274], а за § 137і 138 кодексу Хамурапі: чоловік покинувши дружину, залишає їй тільки її шерікт, або якщо він покидає жінку, що народила йому дітей, то він залишає їй крім шерікту ще половину нажитого майна, щоб вона могла виховати дітей, а після повноліття всіх дітей їй надається частина майна чоловіка – рівна спадку її дітей.

Отже, із вище сказаного, можна зробити висновки, що закони Хамурапі значно менше враховують права жінки, ніж давніші закони Білалами, де праву матері і збереженню сім'ї надається значно більшого значення. Тож можна посперечатися із твердженням Тураєва, що сімейне право у давнину було дуже суворе, а в кодексі воно вже дещо пом’якшено. У Хамурапі немає закону який би передбачав шлюбу з блудницею, що передбачається попередніми шумерськими законами «ніппурської редакції»[9, c.81], тут описано випадок бездітної дружини, і чоловік має право мати сина (що буде рівноправним) від блудниці, але блудниця, має право жити з чоловіком в одному домі, тільки після смерті дружини. Цікаво, чому Хамурапі не вів у свій багатий звід цього здається простого закону? Напевне цього не сталося саме тому, що у Вавилоні на час правління Хамурапі і декілька поколінь раніше - таких шлюбів не було, а це вже може бути свідченням того, що таким чином, суспільство прагнуло відмежувати блудниць від соціуму і попередити їх появу надалі. Швидше за все, це вже було питанням моралі, яка на той час, можливо, досягла рівня свідомості більшості людей.

Хвору дружину, чоловік повинен доглядати, і опікатися нею: «(§ 148)[7, c.154] Якщо чоловік взяв дружину, а її осягнула проказа (?), і він захоче взяти іншу, то він може взяти, але свою дружину, яку осягнула проказа (?), він не може покинути, вона може жити в його будинку, що він побудував, і поки вона жива, він повинен її утримувати), а якщо вона не захоче жити в його домі, то він повинен повернути їй шерікт, як гласить стаття 149-а законника.

За порушення вірності жінка наказувалася набагато суворіше, ніж чоловік, як і в інших законодавствах, так і в Хамурапі, на поведінку чоловіка зверталася менша увага, ніж на поведінку жінки. Ще Урукуінінгімна хвалився: «раніше жінки жили з двома чоловіками безкарно, а тепер їх за це кидають у воду» [9, c.104]. Дружина за зраду разом із учасником мала бути втоплена, а на невірного чоловіка – можна було тільки скаржитися в суд в очікуванні розлучення: «(§ 129) Якщо дружина чоловіка була схоплена з іншим чоловіком, то їх мали зв’язати і кинути у воду…»[6, 287]. Наклеп жінки на чоловіка чи самовільне покидання жінкою дому каралося смертю, а наклеп чоловіка на жінку вів за собою розлучення.

По смерті чоловіка вдова отримує: шерікт, подарунок чоловіка, і разом з дітьми користується залишеним майном; а чоловік – не отримує нічого. Закон захищає жінку від пригноблення дорослими дітьми. А при існуванні неповнолітніх дітей, жінка мала отримати дозвіл на одруження з іншим чоловіком, оскільки вона мала право на власність чоловіка, і розпоряджалася нею, утримуючи дітей аж до повноліття, а при одруженні, майно переходило під опіку чоловіка, тому дозвіл надавався з метою збереження спадку дітей: «(§ 177) Якщо вдова, сини якої ще малі, захоче вступити в будинок іншого чоловіка, то без відома суддів вона не повинна вступати. Коли вона буде вступати в будинок другого чоловіка, судді повинні роздивитися господарство і будинок її колишнього чоловіка, і передати їх наступному чоловіку і цій жінці…»[7, c.163].

Сини, незалежно від походження, від різних матерів, отримували спадок порівну, про це свідчить стаття 175 кодексу Хамурапі[7, c.164]. Дочки які одержали придане, відсторонялися від спадку, а інші ділили спадок порівну з братами, для довічного користування, але це не було власністю дівчини, і, у випадку її смерті, спадок поділявся порівну між братами, а смерть дружини, навіть тієї, що мала дітей, але якій батько, після смерті не залишив шерікту – означала передачу її частини спадку у володіння її братів, тобто у Вавилоні земля передавалася по чоловічій лінії, щоб уникнути відчуження землі роду, закони регулюють усе так, щоб земля залишалася у володінні чоловіків. Заходи по уникненню відчуження землі у Вавилоні, схожі на розповідь книги Рут( Руфі) з Біблії, де земля теж виступає найбільшою цінністю і може перебувати тільки в номінальній власності жінки[1, c. 273].

Підсумовуючи, ми б хотіли зробити деякі порівняння, які допоможуть нам краще зрозуміти становище жінки в сім'ї. Порівнюючи з римськими законами, сімейна атмосфера у Вавилоні була все ж таки більш цивілізованою. Жінка зовсім не знаходиться in manu mariti ( тобто в своєму розпорядженні). Жінка має право на відання своїм приватним майном, отримання назад свого приданого, виховання своїх дітей. Вдова чи незаміжня ведуть самостійно свої майнові справи. В основному у вавилонському праві немає patria potestas ( тобто батьківської влади), яка віддавала в руки батька все – до життя і свободи дітей включно[9, c.105]. Також на становищі сімейних відносин позначилася відсутність патріархального рабства і його негативного впливу на сім'ю.

Отже, розглянувши наведений вище матеріал, ми можемо впевнено сказати, що становище жінки у вавилонському суспільстві не є настільки важким, як про нього висловлюються історики, зокрема Тураєв Б.О., Дюбуа, і Е. Вардіман.

1. Біблія книга священного писання старого та нового заповіту. Переклад патріарха Філарета. Синодальне видання російського біблійного товариства. М. 2002, книга Руфі С. 273-276.

2. Вардиман Е. «Женщина в древнем мире». М. – «Наука». – 1990. – 287с.

3. Геродот. История. – М.:АСТ МОСКВА. – 2001. – С. – 641.

4. Дюпуи Е. Проституция в древности. — Кишинев: Logos, 1991.

5. Дьяконов И. М. Комментарий к переводу законов Хаммурапи //ВДИ. – 1953. № 3. С.262 – 303.

6. Дьяконов И.М. Закони Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства // ВДИ – 1952. – № 4. – С.202 –321.

7. Кузищина В.И. Хрестоматия по истории Древнего Востока / Под ред. Кузищина В.И. в 2-х ч. – М. Высш. школа, 1980. – Ч.1. (Закони Хамурапі) – С. 151-178.

8. Секс на Древнем Востоке. – http://novikov.ua/bnews/2008/01/26/618 ( 20.02. 2009).

9. Тураев Б. А.История Древнего Востока. – Мн.: Харвест, 2004. – 752 с., 8 л. ил. – (История культури).

10. Тураев Б.А. История Древнего Востока, в 2 т. — Л.: ОГИЗ, 1935.