Право/Секція – цивільне право                                        

 

                                                    Шкварок Лідія

                                                      Володимирівна

                                                          викладач кафедри

                                                                        цивільного права і процесу

                                                                     юридичного факультету

                                                                              Тернопільського національного

                                                                         економічного університету

                                       Україна

 

Поняття договору в приватному праві

 

Договір як форма права появився у римському приватному праві. Він вважався найбільш важливим джерелом зобов’язань у Римі. Договір вважався зобов’язанням, яке виникало в силу згоди сторін, та користувався позовним захистом.

Римські систематики права намагалися створити загальне поняття conventio – угоди, яка поділялася на а) contractus – договір, який захищався позовом, і б) pactum – угода, по якій, як правило, позов не подавався, а захист здійснювався шляхом посилання на них у вигляді заперечень.

Як говорив римський юрист кінця І ст.н.е. Педій „назва „угода” являється настільки загальною, що не має такого договору, який не містив би  у собі угоди.”

Звернення до етимології слова „договір” також вказує на важливі моменти. Договір означає „договорити”, тобто домовитися до кінця, завершити розмову, досягнути консенсусу, домовитися остаточно. Прикметно, що в княжій Україні-Русі (ІХ – ХІІІ ст.) договір називався „рада”, „згода”, „зговір”, „змова”. Все це передбачало відповідну готовність до взаємодії з іншими, вирішення справ у рамках партнерства, доброзичливість, прагнення до взаємної вигоди, загальної окультуреності сторін.

Крім буденно словесних договорів були і символічні форми укладання договорів (поплескання чи зв’язування рук). У Псковскій Судній грамоті договір називається „зговір”, мова йде не тільки про неформальні письмові договори („доски”) і про формальні („записи”), але і про скріплення актів. У ХVІ – ХVІІ ст., із виданням царського указу 7 червня 1653 року, в Московії почала переважати письмова форма актів.

Цікавим є визначення, яке міститься в тлумачному словнику В.Даля: „договір – це взаємна згода, умова, зобов’язання.” На діловій мові договором називаються попередні умови або приватне зобов’язання, а виконане на законній підставі – контрактом, умови такого контракту іменуються кондиціями.

Гегель справедливо підкреслював, що  „розум робить необхідним, як те, щоб люди вступали в договірні відносини – дарували, обмінювалися, торгували і т.д., - так і те, щоб вони мали власність.”

Інакше кажучи, розвиток договірних відносин являється природнім і неминучим результатом людського спілкування. Разом з тим, необхідність у ньому зумовлена виникненням власності, тобто предмету договору, довкола якого можуть виникати такі відносини. Із збільшенням кількості власності, різноманітності відносин, що виникають відносно неї, а також ускладнення організації суспільства, в якому співіснують декілька співвласників, виникає потреба в більш чіткій регламентації договірного регулювання, що є підставою для розвитку договірного права.

М.І.Брагінський називав матір’ю договору угоду, оскільки вона породжувала всі можливі наслідки в договорі, включаючи застосування і нормативних, квазінормативних регуляторів.

Із розвитком суспільства і держави, а також права як найважливішого елементу держави виникає необхідність в регламентації правил про різні види договорів і появляються самостійні галузі права, що мають самостійні правила укладення, зміни і розірвання відповідних договорів.

Безумовно, однією із важливих галузей права, яке містить норми про договір у його класичному вигляді, являється цивільне право.

Із прийняттям нового ЦК України істотно змінилася роль договору у співвідношенні зовнішнього (державного) і внутрішнього регулювання (саморегулювання) шляхом посилення засобів договірного саморегулювання. Яскравим підтвердженням цього слугують статті 6 і 7 ЦК України, якими прямо закріплюється самостійна право регулююча роль договору і звичаю і навіть, більше того, адже сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. 3 ст. 6 ЦК). Це дало можливість відповідно окремим авторам висунути досить спірну тезу про те, що в договірній сфері ЦК України відсуває закон на друге місце, віддаючи перевагу договірному регулюванню (Ромовська З.В.).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦКУ договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Як пише Бервено С.М., новий ЦК України сприйняв поняття договору, сформульоване в юри­дичній доктрині ще радянського періоду, яке зводилося до розуміння договору як юридичного факту, що породжує відповідні цивільні правовідносини. Іншими словами, в ньому взагалі не знайшлося місця ознакам, які хоча б певною мірою відображали нові базові принципи побудови договірного права. Законодавче визначення поняття договору було піддане критиці у зв'язку з відсутністю в ньому категорії правочини, яка введена взамін поняття «угода».

На думку деяких авторів, визначення договору як домовленості двох або більше сторін є невдалим, оскільки не кожна домовленість набуває ознак договору. Безумовно, така критика є справедливою, але можна зазначити й інші аспекти нововведеного визначення договору. Введення в ст. 636 ЦК (до речі, як і в десятки інших статей) терміна «домовленість», очевидно, стало наслідком прагнення розробників нового ЦК України до уніфікації цивілістичної терміно­логії, використовуваної в правових системах насамперед країн СНД, зокрема Російської Федерації, в ЦК якої є аналогічна за змістом стаття, відповідно до якої «Договором визнається згода двох або декількох осіб про встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків».

У науковій літературі цивільно-правовий договір визначався і визначається по різному. Так, К. І. Забоєв вважає, що договір - це „унікальний правовий інструмент, який є основним фактором, що спрямовує розвиток ринкової економіки, який дозволяє виявити дійсну волю учасників економічних відносин, визначити потреби суспільства в тих, чи інших товарах або послугах і забезпечити їх оптимальне задоволення”.

Це визначення поняття „договір” якраз і фіксує принцип свобідної, вільної, автономної волі учасників договірних відносин.

Мейер Д.І. вважав, що договір представляє собою згоду волі двох чи декілька осіб, яка породжує право на чужу дію і має майновий інтерес.

Сінайський В.І., підкреслюючи значення суб’єктивного відношення сторони до укладення договору, визначав договір як юридичний акт свобідної та усвідомленої волі сторін, спрямований на виникнення зобов’язань.

Шершеневич Г.Ф. називав договором згоду двох або більше осіб, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення юридичних відносин.

Жилінський С.Е. дещо спрощено дає визначення договору, називаючи його універсальною загальноприйнятою формою обміну, що застосовується на всіх рівнях і до всіх товарів легального ринку.

Договір Бервено С.М. визначає як правомірний правочин (пра­вомірну угоду) взаємоузгодженої волі двох і більше сторін, спрямованої на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, у формі зобов'язального правовідношення та на врегулювання відносин між цими сторонами шляхом закріплення цих прав та обов'язків, як правило, у формі відповідних умов договору, у визначеній законом формі. Наведене визначення поняття договору є, безумовно, лише доктринальним, але воно містить такі складові, які засвідчують наявність у договорі багатоманітності його змісту.

Сібільов М. запропонував таке доктринальне визначення договору в сфері приватного права, яке має інтегрований характер, і є найбільш оптимальним в даному випадку: „Договір у сфері приватного права – це єдине волевиявлення двох або більше юридично-рівних осіб, що збігається, зафіксоване у випадках, передбачених нею або законом, у письмовому документі з подальшою його легалізацією, що виражає їх спільну вільну волю на досягнення певних цивільно-правових (приватних) результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається в межах зобов’язання з позитивним змістом, що виникає між ними і не зачіпає прав і законних інтересів третіх осіб, у разі здійснення боржником певних дій, які відповідають праву вимоги кредитора.”

Потрібно зауважити, що, наприклад, В. М. Протасов розрізняє нормативний договір, тобто договір як джерело права, що являє собою згоду суб’єктів права і містить нові юридичні правила, і правовий договір як індивідуальний юридичний акт, що встановлює конкретні юридичні права і обов’язки конкретних суб’єктів.

Договір – це саме цивільно-правовий юридичний акт, найбільш поширена підстава виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків, юридичний факт сфери приватного права. І як зазначає М. Сібільов договір суттєво відрізняється від такого виду юридичних актів, якими є адміністративні акти. Адміністративні акти є владними, односторонньо вольовими актами, що приймаються субєктами управління тільки в межах їх компетенції. Саме тому адміністративні акти – це юридичні факти сфери публічного права. Ще Я. Магазинер у 1925 році пропонував поділяти юридичні акти не на угоди та розпорядження, а на акти приватні та публічні, залежно від того, яке право (приватне чи публічне) здійснює особа.

Проте, потрібно зазначити, що багато авторів розділяють думку, що поняття  „договір” має декілька значень. Як пише Вітрянський В.В.: „у законодавстві і цивільно-правовій доктрині термін „договір” вживається у трьох різних значеннях: як основа виникнення правовідношення (договір-угода); як саме правовідношення (договір-правовідношення, дія); як форма існування правовідношення (договір-дркумент).”

Розуміння значень цієї категорії, які можуть бути різноманітними в кожному конкретному випадку у залежності від контексту закону, має принципове значення для наступних досліджень інших теоретичних питань, виходячи уже із прийнятого посилання.

Потрійне значення поняття „договір” як юридичного факту, правовідношення і документа поділяють також Суханов Є.А., Клейн М.І., Кабалкін А.Ю., Єгоров М.Д. та інші.

Навіть Красавчиков О.А., який є противником такого широкого значення терміну „договір”, переконуючи, що розуміння договору як цивільного правовідношення не є виправданим, оскільки в ньому змішуються юридичний факт і його правові наслідки, все ж погоджується з тим, що сам термін „договір” може мати декілька значень.

В українській філологічній літературі синонімами договору вва­жаються — угода, контракт, домовленість. А в юридичному словнику-довіднику договір у цивільному праві визначався як угода двох або кількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Можна зробити висновок, що багатозначність терміну „договір” являється його природнім змістом, оскільки фактично відображає стадії його укладання та виконання, що виражається у виготовленні договору-документа, укладанні договору-угоди і виконанні договору-правовідношення.