Якимчук Т.В., Завацька В.Б.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Проблеми фінансування загально-освітніх шкіл та напрями їх вирішення

Одним з найважливіших чинників розвитку суспільства є рівень освіти в країні. Для становлення необхідної бази та рівня знань в населення необхідним є отримання базової середньої освіти.

Актуальність проблеми фінансування загально-освітніх шкіл в даний час для нашої країни знаходиться на поверхні. У зв’язку з реформуванням взагалі системи освіти в Україні, школи відпускають у «вільне плавання», на систему майже повного самофінансування.

Кожна з 20 тисяч державних шкіл України повинна отримувати й витрачати кошти згідно з річним кошторисом щомісячних доходів та видатків. Такий кошторис на початку календарного року вираховує й надає на підпис директору школи централізована бухгалтерія районного відділу освіти. Що ж бачить директор?

На типовому бланку проти переважної більшості статей видатків — прочерки, тобто фінансування немає. Фактично, йому пропонується розписатися під фактом, що держава в особі районного відділу освіти планує виплачувати певну заробітну плату працівникам школи (разом із нарахуваннями на зарплату, що розподіляються до державних фондів, це становить до 85% усього бюджету), а також оплачувати комунальні послуги, енергоносії та послуги зв'язку (приблизно 15% бюджету). [3]

Дану проблему розглядають не лише в Верховній Раді України, а й на міжнародних конференціях. За порадою рекомендації експертів Світового банку, які брали участь у роботі семінару «Якість, управління та фінансування в освіті та навчанні: як розв’язувати ці питання в Україні?», потрібно змінити не величину коштів, які виділяються на освіту, а систему фінансування середньої школи, яка є непрозорою і цілком неефективною. Незважаючи на збільшення бюджетних видатків на освіту (з 6,3% ВВП у 2009-му до 6,6% у 2010-му) ефективність їх використання була і залишається дуже низькою.
Понад 70% цих коштів спрямовуються не на освітні потреби, а на зарплату та комунальні платежі. Разом з тим забезпеченість українських шкіл сучасними засобами навчання становить ледь третину від реальної потреби. Розподіл фінансових потоків між школами залежить від кількості учнів, що там навчаються, при цьому не враховуються інші важливі критерії: приміром, стан приміщень закладів освіти.

Цікаво те, що ініціаторами реформування освіти в Україні були не українці, а іноземні експерти. Зі своїм проектом "Фінансування та управління: можливості змін" виступили Програма підтримки ініціатив місцевого самоврядування (Інститут Відкритого суспільства, Будапешт) і Міжнародний фонд "Відродження". [2]

Основною ідеєю реформування освіти в Україні є впровадження автономного фінансування шкіл. В такому разі держава буде брати на себе фінансування витрат, пов’язаних з утриманням приміщень навчальних закладів, а саме фінансування освітніх програм ляже на плечі шкіл. Дана пропозиція викликала суперечливі погляди. З одного боку, дана модель фінансування дозволить ефективно розподіляти кошти на нагальні потреби кожної конкретної школи, але в той же час суперечить правам громадян України, зазначеним в головному законодавчо-правовому акті країни. Згідно ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту, повна загальна середня освіта є обов'язковою і безкоштовною.

У випадку прийняття такої моделі фінансування шкіл, основний тягар оплати освітніх послуг ляже на плечі батьків. В той же час директори повинні будуть шукати альтернативні шляхи фінансування: можливість використовувати на потреби школи доходів від оренди та платних послуг, самостійно укладати договори на послуги і товари, спрямовувати зекономлені кошти на преміювання вчителів та працівників освітнього закладу, самостійно планувати та заощаджувати гроші на оплату теплоенергоносіїв тощо.

Отже, проблема нашої школи в тому, що, з одного боку, всі процеси, які в ній відбуваються, надзвичайно жорстко регламентовані, а з іншого - держава не здійснює ані належного забезпечення функціонування закладів, ані не має дієвої системи оцінки якості освіти в них. Перед директором постає конкретний виклик: як мотивувати вчителів, як розвивати школу в умовах дуже обмеженого фінансування? [2].

Першочерговими напрямками вирішення наявних проблем мають бути:

· визначення саме освітніх напрямів фінансування, а не лише видатків на утримання приміщень, адже мова йде саме про освіту;

· надання більшої самостійності у питаннях фінансування конкретних шкіл, перерозподілу коштів на нагальні та більш необхідні потреби.

Ще одним важливим питанням не можна не визначити напрями використання фінансових ресурсів закладів середньої освіти. Система освіти в Україні, як і в решті пострадянських країн завжди вважався досить сильним, та «наші» спеціалісти завжди користувались попитом закорданом. Проте останнім часом у еру новітніх технологій, оснащеність СЗОШ, а отже і рівень доступу до новітніх систем освіти, не відповідає загально прийнятим стандартам.

Тому можна визначити такі основні напрями використання коштів, які виділяються на освіту:

1. Переоснащення шкільних лабораторій.

2. Оснащення шкіл комп’ютерами та підключення до мережі Internet.

3. Спровадження спортивних программ у школах та організація спортивних гуртків для підтримання фізичної форми школярів.

В результаті можна зробити висновок, що система загальної середньої освіти, як і її фінансування потребують значного реформування, а також зміни систем надходження та використання коштів.

Література:

1. Конституція України від 28.06.1996р.

2. Громовий В. Економіка школи: що робити з «чорним ящиком»? // Дзеркало тижня.- 2009.- №45

3. http://portal.e-osvita.com.ua

4. Ратушний.І.А. депутат Високопільськоі районноі ради Економіка школи: прозоро, чесно, легально// http://vys.com.ua