Ярославська Л.П.

Черкаський державний технологічний університет

Розвиток поміщицьких господарств Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

Сільське господарство України в кінці ХІХ – на початку ХХ століття характеризувалося загальним розвитком галузі, заснованим на ринкових засадах. У правобережних українських губерніях ці процеси мали деякі особливості, що виділяли їх з-поміж інших регіонів не лише України, але й Російської імперії загалом. Земельний фонд України, придатний для сільськогосподарського використання на початку XX століття, становив понад 44 млн. дес., з яких 14,1 млн. дес. припадало на правобережні губернії. З цих земель у 1905 р. на частку приватновласницьких земель на Правобережжі припадало 46,2%. Решта – на частку надільних та державних, церковних і громадських землеволодінь. Взагалі, по усім українським губерніям на Правобережжі у 1905 р. спостерігався найвищий відсоток приватних землеволодінь площею понад 200 дес. Таким чином, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. для Правобережжя було характерним велике поміщицьке землеволодіння, яке визначало розвиток соціально-економічних процесів на селі у цьому регіоні.

Основною тенденцією мобілізації земельної власності в Україні у пореформений період було падіння питомої ваги дворянського землеволодіння при одночасному рості селянських господарств. Натомість, дворянське землеволодіння виявилось досить стійким на Правобережжі, де дворяни втратили в цілому менше третини своїх земель. Сприяли цьому урядова політика у регіоні та особливості економічного розвитку краю. Насамперед, після польського повстання 1863 р. тут було заборонено придбання земельної власності особам польського та єврейського походження. Натомість російським та українським поміщикам продавалися державні землі за заниженими цінами та передавалася частина конфіскованих та секвестрованих земель осіб, причетних до польського повстання. Близькість зовнішніх ринків, спеціалізація краю на високоприбутковому вирощуванні та переробці цукрового буряку значно зміцнили поміщицькі господарства, дозволивши нагромадити значні капітали і пережити кризу, яка спіткала поміщицькі землеволодіння інших регіонів України. Тому серед великих землеволодінь переважали саме дворянські. Селяни-власники земельних площ понад 1000 дес. були винятком. У Київській губернії їх було лише 5, у той час як дворян – 424, у Подільській – 3 проти 314, а у чорноземних повітах Волинської губернії – жодного. Загалом же відносно усієї площі великих землеволодінь (понад 100 дес.) селянські землі займали порівняно незначні площі. У правобережних губерніях вони охоплювали 2,4% усіх приватновласницьких земель.

Поміщицькі господарства України були в основному добре забезпечені сільськогосподарським реманентом та робочою худобою. По Правобережжю кількість безінвентарних маєтків становила 40%. Проте рівень механізації залишався ще на досить низькому рівні – лише 36% посівних площ регіону оброблялося з допомогою сільськогосподарських машин. Власне ведення господарства, відносна забезпеченість робочим інвентарем та переважання ручної праці визначали потребу поміщицьких господарств у робочих руках. При ручному обробітку найбільш трудомісткою була культура цукрових буряків. Лише сам догляд десятини посівів цієї культури вимагав до 70-75 робочих днів. До того ж, власники посівів цукрового буряку двічі на рік на короткий термін потребували значної кількості робітників – у травні-червні для прополювання та проривки і у вересні для копання. На 1912 р. посіви цукрових буряків становили по Україні 451 тис. дес., причому до 50% цього числа припадало на Київську та Подільську губернії. Заводські посіви цукрового буряку складали лише третину їх загальної площі. Основними постачальниками сировини для цукрової промисловості були приватновласницькі посіви, 75% яких були пов’язані з цукровими заводами. При цьому слід врахувати, що поміщики вели своє господарство при мінімальних затратах живої праці на одиницю виробленої продукції. Звідси, чим більшою була площа маєтку, тим більшою була продуктивність праці робітників, а відповідно потреба робочих днів на одиницю площі – меншою. Це було зумовлено падінням цін на збіжжя на світовому ринку, тому землевласникам-підприємцям було невигідно вести інтенсивне господарство.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. поміщицькі господарства України вели господарство двома способами – за допомогою найманих робітників та із застосуванням відробіткової системи. Використання відробіткової системи ведення господарства передбачало зобов’язання селян відпрацювати певну кількість днів чи виконати певні роботи у господарстві поміщика у рахунок плати за орендовану землю, випас худоби, кредит тощо. На відміну від інших регіонів України, де у більшій чи меншій мірі були поширені відробітки, на Правобережжі переважав вільний найм робочої сили. Проте відробіткова система господарювання теж мала місце. Головними причинами поширення відробітків була недостатня забезпеченість поміщицьких господарств робочим інвентарем та тяглом, а також прагнення з боку землевласників використати малоземелля селян для забезпечення свого господарства дешевими робочими руками.

Отже, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Правобережна Україна мала яскраво виражену спеціалізацію у вирощуванні цукрового буряку та зернових. На відміну від інших регіонів України у правобережних губерніях дворяни змогли з незначними втратами зберегти своє землеволодіння та перетворити свої господарства на товарні виробництва. Ознаками цього є власне ведення господарства, переважно засноване на використанні праці вільно найманих робітників з грошовою формою оплати праці.