Мальцева О.В.

Приазовський державний технічний університет

ДЕГРАДАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО КАРНАВАЛУ ТА ВИНИКНЕННЯ ЙОГО УТИЛІТАРНИХ ФОРМ

Безумовному світовому авторитету в дослідженні середньовічного карнавалу М. Бахтіну вдалося виявити витоки, сутність й характерні ознаки сміхової народної культури. В розумінні Бахтіна святкове народне життя протистояло офіційній культурі з її жорстким ставленням до сміху. Напроти, центром карнавального дійства були сміхові обряди й ритуали, що формували опозиційну сферу масової комунікації. Учасниками карнавалу світ уявлявся немовби «навпаки», у ньому соціальна дистанція ліквідувалася, станові регалії не мали значення, оскільки сміх та загальне весілля всіх урівнювали.

Провідне карнавальне дійство, що представляє ідею карнавалу в цілому, – це символ «увінчання-розвінчання». Його глибинний сенс полягає в життєрадісному (сміховому) неприйнятті народом усього окремішнього від нього й застиглої офіційної правди, всього закостенілого, усталеного в бутті. Народ, що сміється на площі, на думку Бахтіна, знаходиться завжди в опозиції до узаконеної й серйозної світобудови. Карнавальний сміх амбівалентний, двоїстий, він охоплює два протилежних полюси явища, коли хвала обертається бранню, сваркою, «верх» переходить в «низ» й навпаки. Тобто сміх порушує уявлення про ієрархічний устрій світу, він протистоїть «жахаючій» серйозності суспільного буття. Сміх дозволяє руйнувати часові межі й переходити тимчасово у сферу первісного хаосу й бродіння, тому карнавал – це завжди випадіння з реального соціального часу в історичний «великий час». Карнавал живиться там новою енергією космосу, його безмежністю й вічністю, завдяки чому він «увінчує» творчі можливості людини, класу, суспільства, але він же «розвінчує» інертну, тупу, обмежену вичерпаність й скінченність цих можливостей.

Без сумніву чергування повсякденного й карнавального часу задавало чіткий ритм існування суспільства. Тут слід відзначити, що усвідомлення існування певної ритмічності соціальних циклів спостерігалося ще в архаїчних культурах, де зміна соціального порядку й хаосу була прив’язана до природних процесів. В цьому сенсі середньовічний карнавал наслідував традиції римських сатурналій – щорічних грудневих свят на честь бога Сатурна. Однак, окрім ритмічності святкового й повсякденного, що відбиває природну періодичність, існує ще й суспільно-історична ритміка, в якій по-різному проявляється функціональність сміху як потужного соціального регулятора. Й карнавалу як ефективному засобу соціальної стабілізації також був одміряний чітко визначений відтинок часу, за яким почалася його деградація й виродження в інші більш прийнятні суспільні форми.

Деградація карнавального сміху проявляє себе в руйнуванні цілісності світу, вичерпані амбівалентності його образів. Якщо в магічних ритуалах – від первісних свят до карнавалу раннього Середньовіччя – протилежності «знімалися», то вже в пізньому Середньовіччі й в епоху Відродження руйнівні елементи явно превалюють над відтворенням. Смерть стає занадто реалістичною, а відродження – абстрактним, символічним та непереконливим. Карнавальний сміх поступово втрачає свою світоглядну цілісність і становиться все більш соціально ангажованим. Магія ритуалу, що відновлювала єдність розірваного навпіл світу, замінювалася сатиричною посмішкою, вторинною «пародією заради пародії», відвертим цькуванням.

На відміну від Бахтіна, Л. Февр, аналізуючи ці обставини, вказує на те, що на зміну поєднанню сміхового й серйозного, що було притаманним ранньому Середньовіччю та гармонізувало суспільне життя, пізнє Середньовіччя й Відродження демонструють розходження на різні полюси карнавального й офіційного та помітне поглиблення безодні між ними. Як офіціоз, так і карнавал заявляли претензії на єдино вірну істину про світ, заперечуючи альтернативні доводи. Сміх здебільшого набував рис серйозності та ставав не сакральним, таємничим, а «офіційним», узаконеним, санкціонованим.

Проте, агонія середньовічного карнавалу не завершилася його остаточним зникненням, хоча й нагадувала символічну смерть. Народно-карнавальна культура, поступово здаючи свої позиції на історичній сцені, знайшла нові форми прояву. Деградація карнавалу проглядалася в перетворенні суто народного святкового дійства на текст, у проникненні в літературу карнавальних засобів вираження сміхових настроїв та антиповедінки. Як помічають в книзі «Сміх: соціофілософський аналіз» А. Дмитрієв та А. Сичов, «… будь-який текст, що канонізує широкі соціальні явища, – це по суті надгробне каміння на їх могилі: для того, щоб канонізувати будь що, необхідно дочекатися його остаточного оформлення, найвищого піку, за яким слідує спад. Такою пам’яткою для міфології були, наприклад, поеми Гомера для середньовіччя – схоластика Фоми Аквінського та «Божественна комедія» Данте» [1, с. 49-56].

Література при всій її соціальній значимості не була єдиним сховищем карнавалу. Деякі сміхові форми, здрібнюючись, формували побутове святкове життя. Загальнонародна комунікація з площі зміщується в більш тісне коло: інтимно-сімейне, цехове тощо. Це більше відповідало новій соціальній ситуації з її авторитаризмом й неприйняттям свобідного вираження волі народних мас, неконтрольованої сміхової стихії, що криє у собі велику небезпеку. Сміх, втративши сакральну таїну, перероджується на засіб санкціонування порядку та обслуговує встановлення нової ціннісної системи. Ідеали Нового часу (протестантські цінності) – порядку, рішучості, бережливості, роботящості, чесності – розповсюджуються саме за допомогою сміху, адже висміювання тих, хто не вписується у нові реалії повсякденного життя, стає важливим засобом контролю й збереження суспільного спокою.

Й, нарешті, ще одним притулком агресивної, деструктивної складової карнавалу стали революції. Вони зовсім невипадково починаються на межі соціально-стабілізуючого циклу карнавалу та періоду його деградації. У революційному запалі виплескувалися народні настрої, пов’язані з необхідністю продемонструвати колективний ентузіазм, зруйнувати застиглу соціальну ієрархію, висловити утопічні заклики та гасла, вдихнути черговий ковток загальної свободи, дати волю проявам сміхової антиповедінки.

Література:

1. Дмитриев А.В., Сычев А.А. Смех: социофилософский анализ / А.В. Дмитриев, А.А.  Сычев. – М.: Альфа-М, 2005. – 592 с.