К.іст.н. Захарків М.Р.

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Україна

ПОЧАТОК МІСІОНЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТОВАРИСТВА ІСУСА НА ІНДІЙСЬКОМУ СУБКОНТИНЕТІ У XVІ ст.

Одним з наслідків кризи Католицької Церкви в XV в., було різке скорочення місіонерської діяльності церкви. Однак у силу об’єктивних причин, серед яких найважливішими були Великі географічні відкриття XV ст. і рух Реформації XVІ ст., цей напрямок діяльності церкви отримав нові й перспективні можливості реалізації. Найважливіший внесок у цю справу внесли представники Товариства Ісуса, при цьому одним з перспективних місць місіонерської діяльності вважався Індійський півострів. Практично одразу після виникнення Товариства (1540 р.) в 1541 р. І. Лойола як генерал ордена «посилає Ф. Ксав’є в Індію у відповідь на прохання короля Португалії» [1, 258]. Папа призначив його своїм вікарієм для всіх країн Індійського океану, а король Португалії наказав своїм підданим робити йому всіляке сприяння. Саме з особистості Франциска Ксав’є починається місіонерська діяльність ордена, що існує дотепер. З перших 10 членів Товариства Ісуса тільки Ф. Ксав’є взяв участь у місіонерській діяльності, яка проголошувалася важливою метою діяльності ордену.

Ф. Ксав’є прибув у португальську колонію в Індії Гоа в травні 1542 р. і негайно приступив до просвітительської роботи [2, 84]. Цікавий факт, що Ф. Ксав’є, «приступаючи до місіонерського поприща, зовсім не володів мовами тамільської групи» [3, 106], цей факт засвідчують як світські так і релігійні історики [1, 76; 4, 174].

Ф. Ксав’є став зразком для всіх наступних єзуїтів. Він перевів на тамільське наріччя «Отче наш», Апостольський Символ віри й «Ave Marіa», навчив цих молитов місцевих дітей, які, у свою чергу, вплинули на батьків. Коли ж вся родина могла повторити ці три основних формули католицизму, вона приймала хрещення. По деяких твердженнях єзуїтських істориків, Ф. Ксавье «протягом 10 років місіонерської діяльності хрестив 700 тисяч чоловік» [5, 418].

З третьої чверті XVІ в. успіх місіонерської діяльності єзуїтів у португальських й італійських колоніях Індії був очевидний. Це відбувалося, багато в чому, завдяки методам, які використалися членами Товариства. Так, італійський єзуїт Роберто де Нобілі (1577 – 1656 р.) намагався вписатися в місцевий спосіб життя Індії, так само як і Ф. Ксав’є, він носив місцевий одяг і дотримувався зовнішніх правил індусів. З огляду на специфіку світоглядних установок індуїстського суспільства і його кастовий соціальний устрій, він розробив таку проповідь Божого Одкровення, у якій були нівельовані, а часом усунуті повністю всі терміни й обряди, які могли б відштовхнути вищу касту брахманів. При цьому, використовуючи містичну складову християнства, він домігся того, що «навіть дійсні браміни під ім’ям Татува-Подапар-Суами (тобто «власника 96 досконалостей щирого мудреця») прийняли його у свої ряди» і навіть просили відкрити власну школу [6, 42]. Згодом де Нобілі написав на тамільському діалекті кілька робіт, що розкривають основи християнства, але при цьому написані ці роботи були таким чином, що християнство ставало прийнятною вірою для індуїстів, тому що сприймалося ними як різновид брахманської релігії. Як відзначає Г. Бемер, «він складав пісні, настільки схожі й за своєю формою, і за своїм змістом на стародавні гімни індуським богам, що тільки досвідчене око могло їх розрізнити» [7, 285]. Де Нобілі зберіг багато зі звичаїв, властивих його послідовникам до їхнього навернення до християнства, наприклад, «він, ніколи не стикався з парієм, ніколи не переступав порога житла людей нижчих каст. Якщо йому необхідно було причастити їх, він простягав їм гостію на кінці маленької палички або наказував принести її до їхнього будинку» [7, 285].

Цілком закономірно, що довідавшись про такий спосіб проповідування християнства багато священнослужителів піддали його публічній критиці. Так, є свідчення, що «метод де Нобілі зустрів несхвальне відношення з боку його братів-єзуїтів і місіонерів-капуцинів. Спочатку йому ставив перешкоди архієпископ Гоа, потім Рим, і тільки в 1623 р. правота де Нобілі була визнана й підтверджена буллою папи Олександра VІІ, який виступав за акомодацію при місіонерській роботі, думаючи, що тубільців можна висвячувати у священний сан, якщо вони хоча б трохи розуміють формули таїнств» [8, 237]. Пізніше, у XVІІІ ст., ці, введені де Нобілі т.зв. «малабарські обряди» були підвернені перегляду, і частина обрядів заборонено. Таку ж тактику де Нобілі пропонував для входження в касту неприкасаемых і навіть пропонував увести спеціальну підготовку місіонерів – окремо для брахманів і для парієв. Остаточно «малабарські обряди» були засуджені папою Бенедиктом XІ у 1742 р.

Формування «національно орієнтованого» християнства для швидкого успіху на місіонерському поприщі є одним з характерних моментів у діяльності місії Товариства Ісуса. Усвідомивши необхідність вести діалог з тубільцями на їхній рідній мові й у рамках їхньої рідної культури, єзуїти в особі своїх учених ченців стали шукати можливі шляхи інкультурації християнського віровчення й моралі в систему світоглядних понять народів, які навертаються до християнства. Для втілення подібних ідей було необхідно ретельне вивчення культури тих країн, де належало проповідувати, і якщо не вважати Ф. Ксав’є, який прийшов проповідувати в Індію тільки з багажем ентузіазму, всі інші єзуїтські місіонери зустріли чужі землі досить підготовленими. Важливо також відзначити, що більшість місій використовували політичний метод, а саме – заручаючись підтримкою центрального уряду або місцевої влади, вони забезпечували собі волю проповіді, з одного боку, і хоча б деякі гарантії безпеки самим місіонерам, – з іншої. Політичний метод був особливо важливий у зв’язку з тим, що Іспанія й Португалія, що посилали єзуїтів у далекі країни, хотіли також налагодження політичних й економічних взаємин із правителями держав, де здійснювалася місія.

Література

1. Гризенгер Т. Иезуиты. Полная история их явных и тайных деяний от основания ордена до настоящего времени. – СПб., 1999. (Репринт издания СПб., 1896).

2. Берзин Э. О. Католическая Церковь в Юго-Восточной Азии. М., 1966.

3. Хамби О. Индийские христиане. Кто они и куда идут? // Символ. № 1. Париж, 1979.

4. Скальфи Р. «Я с вами до скончания века». (Краткая история Католической Церкви). Милан-М., 1998.

5. Егер О. Всемирная история. Средние века. М., 2006.

6. Эдояль С. Т. Христианские ашрамы в Индии // Символ. № 4. Париж, 1980.

7. Бёмер Г. История ордена иезуитов. Смоленск, 2002.

8. Лортц Й. История Церкви. Т. ІІ. М., 2000.