Философия / 4. Философия культуры

К. пед. н. Станіславська К. І.

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Україна

Боді-арт як тілесна мистецька практика постмодернізму

Протистояння культурі симулякрів (підробок, копій, імітацій, неіснуючих фактів тощо) у кінці ХХ – на початку ХХІ століть починається з ідентифікації себе як носія фізичного тіла – реального, справжнього, «мого». Якщо Р. Декарт у ХVІІ столітті наголошував, що ознакою існування є мислення, то в наш час стверджується альтернативна точка зору: існувати – значить фізично відчувати.

Як справедливо стверджує М. Ямпольський, тіло будує свій простір: з одного боку, тіло вписується у нього, з іншого – формує його собою. Автор наводить такі приклади взаємовпливу тіла і простору: гніздо, яке ліпить своїм тілом птах; маска, що знімається з обличчя людини; лабіринт, в якому фіксуються рухи того, хто по ньому йде; тканина, що вібрує у такт рухам танцівниці. Отже, місце стає зліпком з людини, її маскою, межею, в якій вона набуває буття, рухається і змінюється. Людське тіло деформує простір навколо себе, надаючи йому індивідуальності [3, с. 7–9].

Розвиток ідей тілесності у мистецтві постмодернізму дозволяє глядачу не лише стати частиною твору, але й пережити у цій якості особливі ситуації та відчуття, не можливі у реальному житті. Художні акції, хепенінги, перформанси, флешмоби не тільки стають джерелом нових досвідів глядачів, а й здійснюють серйозний вплив на чуттєву сферу, яка трансформується внаслідок певних змін у візуальному та тактильному сприйнятті людини.

Яскравою мистецькою формою постмодернізму з провідним аспектом тілесності є боді-арт (з англ. «мистецтво тіла»), витоки якого слід шукати у глибокій давнині. Протягом тисячоліть людина виражає свої почуття, думки та прагнення, прикрашаючи власне тіло. Тілесні розписи володіли магічним змістом, позначали суспільний статус людини, використовувались з ритуальними цілями. Традиції татуювання та малювання на шкірі й до сьогодні існують в аборигенів Африки, Південної Америки, Австралії, країн Сходу. Як вказує О. Вербицька, «тіло отримує соціокультурне значення, лише коли мовить. Гола, подібна до немовляти людина, як «tabula rasa», мусить обрости соціальними позначками (від татуювання до жестів), аби набути цінності в суспільстві чи певній соціальній групі. Значимість тіла в тому, що саме воно забезпечує можливість будь-якої комунікації, як вербальної (за допомогою голосу та тексту), так і невербальної (за допомогою поз, жестів, одягу) [1, с. 86].

Багато людей заради тілесної привабливості вдаються сьогодні до різних процедур – від косметичних засобів до оперативного втручання. На думку психологів, прикрашання тіла має глибинний психологічний зміст, адже є спробою привернути до себе увагу; дає можливість відчути себе «своїм» у компанії однодумців; є підтвердженням факту, що людина вповні володіє власним тілом. Прийшовши із Заходу, боді-арт набуває популярності і у нас.

До основних видів боді-арту відносять: боді-пейнтінг (художнє розмальовування обличчя і тіла); пірсинг (проколювання дірочок на різних частинах тіла з подальшим носінням в них сережок, кілець та інших прикрас); татуювання (нанесення на шкіру постійного малюнку за допомогою досить болісної голкової технології); скарифікація (нанесення на шкіру глибоких порізів, що залишають певний малюнок із шрамів); бредінг (утворення рисунків шляхом клеймування розпеченим металевим предметом, що залишає опік).

Болісні та небезпечні сьогодні, технології боді-арту можуть суттєво змінитись у найближчому майбутньому. Перспективною в цьому плані В. Полікарпов називає клітинну біологію. Так, застосувавши принципи клітинного управління до пігментних клітин, що відповідають за забарвлення шкіри, – меланоцитів, можна зробити зовнішність людини набагато екстравагантнішою. У тату-салонах вже не знадобляться голки: майстер нанесе на шкіру потрібні контури розчином сигнальної речовини, після чого за кілька годин вздовж цих ліній вибудуються меланоцити – і рисунок проступить, як на проявленому фотознімку. Такі малюнки наносяться безболісно, як боді-пейнтінг, але будуть довговічними, як татуювання. Крім того, їх можна домальовувати та переміщувати по тілу – деякі прийоми допоможуть намальованому павучку непомітно «прогулюватись» від зап’ястку до плеча і назад. Якщо малюнок перестане подобатись – володар зможе просто протерти його новим розчином і меланоцити заховаються серед інших клітин. Змінювати можна буде не лише малюнок, але й фон – і тоді шкіра стане чорною, червоною, золотавою, смугастою і т. п. Таку шкіру можна несподівано поєднувати з незвичним волоссям, адже колір останніх також змінюється, якщо посилювати або послаблювати синтез тих чи інших пігментів у клітинах волосяних цибулин. Крім поповнення кольорової гами, можна змусити шкіру світитися: вже сьогодні вчені пересаджують ссавцям ген люциферази (ферменту світлячка), котрий можна запрограмувати так, щоб він працював лише в окремих тканинах, – а звідси недалеко і до особливого вечірнього макіяжу, який за денного світла розгледіти неможливо, а в інтимних сутінках губи засяють як неонова вивіска [2, с. 104].

Але сьогодні поки що «набирає оберти» боді-пейнтінг – один з найяскравіших візуально-тілесних мистецьких напрямів, котрий розкриває безліч можливостей у презентаціях, рекламних акціях, шоу-програмах, показах мод, конкурсах парикмахерського мистецтва, дитячій творчості, арт-терапії.

Людське тіло – на диво «вдячна» поверхня, яку художник може одухотворити і осмислити, розкрити і замаскувати, прикрасити і розвінчати. Втім, цей процес завжди супроводжує відчуття недовгого розквіту у передчутті вмирання, адже головна риса мистецтва боді-арту – ефемерність, що однаково проявляється як у кількох годинах життя «живого полотна» боді-пейнтінгу, так і у кількох десятиріччях існування тату-малюнку на тілі смертної людини.

Література

1. Вербицька О. Тіло як текст: семіотика постмодерністичного розуміння / Ольга Вербицька // Вісник Львівського університету. Серія: Філософські науки. – 2009. – Вип. 12. – C. 85–91.

2. Поликарпов В. С. Телесность человека: генные и информационные технологии / В. С. Поликарпов, В. А. Поликарпова // Известия Таганрогского государственного радиотехнического университета. – 2006. – Т. 64. – № 9–2. – С. 102–105.

3. Ямпольский М. Демон и Лабиринт (диаграммы, деформации, мимесис) / Михаил Ямпольский. – М. : Новое литературное обозрение, 1996. – 335 с.