Право/5.Уголовное право и криминология

студентка гр. ПБ-31Фоменко Д.О.

Національний університет державної податкової служби України

Науковий керівник: Потомська Н.А.

Реалізація принципу захисту в кримінальному судочинстві

Становлення України як незалежної демократичної держави зумовлює необхідність формування нових, науково-обґрунтованих підходів до розвитку її правової системи. Головним напрямком правової реформи повинна стати реальна правова захищеність особи; розвиненість і гарантованість її прав і охоронюваних законом інтересів надійне забезпечення взаємозв'язків і взаємовідповідальності особи перед державою і держави перед особою.

Посилення правового захисту особи, розширення і зміцнення правових гарантій її прав і свобод в умовах розвитку демократії, а також утвердження незалежної судової влади, як визначального гаранту цих прав і свобод, справедливості і законності - необхідна умова функціонування демократичної правової держави.

Серед процесуальних гарантій прав особи гарантії права обвинуваченого на захист займають особливе місце. Пояснюється це тим, що саме обвинувачений притягується в подальшому до кримінальної відповідальності, питання порушення саме його суб'єктивних прав і інтересів в ході процесу особливо відчутно. Тому перш за все обвинуваченому повинна бути надана максимальна можливість захисту своїх прав і інтересів від необґрунтованого обвинувачення і засудження. Ці гарантії необхідні також тому, що здійснення правосуддя буде ускладненим, якщо обвинувачений не зможе захищатися, наводити докази в своє виправдання. Тільки дослідивши всі доводи як зі сторони обвинувачення, так і зі сторони захисту, можна зробити правильний висновок про винність чи невинуватість особи. Тому процесуальні гарантії це не тільки гарантії особи, але і гарантії встановлення істини, правильного вирішення кримінальної справи

[4, С.78].

У статті 59 Конституції України зазначено, що «кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура»[1].

На наш погляд, серйозним недоліком у питаннях захисту прав та свобод громадян, осіб без громадянства та правозахисної діяльності у цілому є обмежене право адвоката по збиранню доказів у кримінальному процесі. А саме, таке поняття як «розслідування» обставин справи адвокатом, у тому розумінні, що в нього вкладає процесуальне законодавство, неможливе. Тобто адвокат, беручи участь у справі, не наділений правом закріплювати докази.

Статтею 161 КПК України передбачено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Прокурор, підсудний, його захисник беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні й доведенні їх переконливості перед судом. Здавалось би, існування такого інструменту як змагальність, створює максимально сприятливі умови для пошуку істини і постановлення справедливого вироку, однак практика показує, що сторона обвинувачення і сторона захисту приходять у суд із різними «стартовими» можливостями. Перед судом уже лежить надіслана йому прокурором кримінальна справа, яка містить цілісну систему обвинувальних доказів, як процесуально «продублювати» стороні обвинувачення у ході судового слідства, як правило, не складно. Сторона ж захисту приходить в суд практично лише із знанням матеріалів справи. Тому місія сторони захисту в суді здебільшого зводиться до спростування обвинувачення та його доводів, піддання їх сумніву шляхом логічного доказування: оцінки обвинувальних доказів на належність, допустимість, достатність для однозначного висновку тощо, тому основа змагальності, повинна закладатися ще на досудових стадіях провадження, коли збирається основний об’єм доказового матеріалу [2].

А для того, щоб адвокат в повному обсязі зміг реалізувати свої повноваження, він повинен володіти достатньою сукупністю виправдувальних доказів. Досягнути цього можна лише шляхом істотного розширення прав адвоката на стадії досудового розслідування по збиранню доказів.

Не можна не погодитися з думкою практикуючих юристів, що зафіксувавши основу змагальності при розгляді справ у суді, законодавець при цьому поклав на слідчого обов’язок збирати як обвинувальні, так і виправдувальні докази. Таким чином, слідчий одночасно повинен виконувати абсолютно протилежні функції. Слідчий не може бути об’єктивним в зборі доказів і внаслідок існуючої системи оцінок якості його роботи, відповідно до якої закриття кримінальної справи розцінюється як безумовний брак у роботі та ставиться в провину слідчому.

По-перше, збирання адвокатом відомостей у кримінальній справі повинно мати дві основні частини: виявлення і фіксацію. На сьогоднішній день існує лише декілька способів отримання предметів і документів захисником. Так, у статті 6 Закону України «Про адвокатуру» повністю передбачений перелік способів збирання адвокатом предметів, документів і відомостей у кримінальній справі. Відповідно до цього пункту адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в кримінальних справах, подавати запити і отримувати документи або копії документів від підприємств, установ, організацій та від громадян за їх згодою, знайомитися на підприємствах, в установах та організаціях з документами і матеріалами, отримувати письмові висновки фахівців з питань, які потребують спеціальних знань, застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства України, доповідати про клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та одержувати мотивовані відповіді на них, бути присутнім при розгляді цих питань і скарг [3].

На нашу думку, наведений перелік необхідно уточнити і доповнити. У КПК України належить передбачити вичерпний перелік способів збирання адвокатом відомостей у кримінальних справах, оскільки адвокат може здійснювати тільки ті дії, які передбачені КПК. Пункт 8 ст. 48 КПК України наділяє адвоката правом подавати докази, а п. 13 вказує, що адвокат має право збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази у справі. При цьому, ані в Законі України «Про адвокатуру», ані в КПК не вказано як процесуально оформляються ці докази та як вони приєднуються до кримінальної справи і обов’язок слідчого чи судді прийняти ці докази [2].

Право адвоката-захисника по збиранню доказів у кримінальному процесі України є досить обмеженим і мінімальним, тому він не може зрівнятися у можливостях із правоохоронними органами та спеціальними службами, які залучаються до розслідування кримінальних справ. Внаслідок цього досягнути реальної змагальності в суді стає важко або навіть неможливо. Змінити таке становище можна лише шляхом надання стороні захисту більш широких повноважень по збиранню доказів на стадії досудового розслідування і забезпечення законом гарантій їх реалізації, а саме, дозволити адвокату-захиснику проводити власне «розслідування» [6, С.78]. Потрібно, щоб самостійна діяльність адвоката, спрямована на одержання доказової інформації, включала в себе дві основні позиції: виявлення і фіксацію отриманих ним відомостей. У Кримінально-процесуальному кодексі України варто зазначити вичерпний перелік способів отримання адвокатом відомостей, що його цікавлять і які слугуватимуть здійсненню ефективного захисту. При цьому самі по собі відомості, отримані адвокатом, не можуть бути доказами. Ввести їх в процес як докази адвокат має шляхом представлення слідчому, органу дізнання, прокуророві або суду відповідних предметів і документів. Також в КПК України доцільно було б встановити обов’язок слідчого, органу дізнання, прокурора приєднувати до справи всі представлені адвокатом предмети і документи, а право оцінки доказів, у змагальному процесі, має належати тільки суду [5, С.107].

Перспективи розвитку права адвоката-захисника по збиранню доказів у кримінальному процесі загалом залежить від прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, нової редакції Закону України «Про адвокатуру», які повинні бути якісно новими з точки зору демократичних підходів і відповідати вимогам Конституції України та нормам міжнародного права. На наш погляд, ці нормативно-правові акти законодавець має створювати, виходячи з практики нашої держави, а не копіювати у інших держав.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. – Київ, - 1996.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За аг. ред.

В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – Вид. третє, перероблене та доповнене. – К.: «Юристконсульт», КНТ. – 2006. – 890с.

3. Про адвокатуру: Закон України. – Відомості Верховної Ради України №13 від 01.10.2008 року.

4. Гурджі Ю. Щодо функціональної характеристики правового захисту особи у кримінальному судочинстві/ [Ю. Гурджі]// Право України. - 2009. - №1. - С.78.

5. Винник Б. Обмежене право адвоката-захисника по збиранню доказів у кримінальному процесі /Б. Винник// Юр. журнал. - 2007. - №3. - С. 107.

6. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі: науково-практичний коментар / Я. П. Зейкан. вид. четверте, стереотипне. – К.: КНТ, 2009. - С.78.