Економічні науки/7.Облік та аудит

Терешкіна Альона Сергіївна

ДВНЗ Криворізький економічний інститут Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана, Україна

Собівартість як економічна категорія та необхідність класифікації витрат

На сьогодні основним та водночас найбільш складним елементом організації та розвитку виробничо-господарського механізму підприємств, який охоплено системою бухгалтерського обліку, є формування витрат виробництва, а тому їх розподіл та порядок їх здійснення мають бути чітко роз’яснені та зрозумілі.

Економічно обґрунтована класифікація витрат являється важливою передумовою успішної організації обліку витрат, калькулювання собівартості, а також ефективного управління витратами.

У XVII ст. у творах Уїльяма Петті було більш точно сформульовано поняття «витрати». У «Трактаті про податки і збори» Петті розвиває теорію складу витрат виробництва та формулює закон вартості. А починаючи з XIX століття, коли виникла теорія обліку витрат, почали приділяти більше уваги проблемам їх класифікації.

Економічне трактування бухгалтерського обліку передбачало виділення обліку затрат і калькуляції собівартості готової продукції (послуг) в окремий об'єкт дослідження облікової проблематики.

В наш час собівартість виготовленої продукції є однією з важливих економічних категорій, оскільки впливає на результат виробничої діяльності підприємства, а, отже, і на його рентабельність. Для правильного визначення фінансового результату, необхідно правильно сформувати собівартість - суму витрат, яка припадає на реалізовану продукцію (роботи, послуги), або на загальний обсяг робіт. Досвід розвинутих країн показує, що в міру розвитку ринкових відносин зростає і увага, що приділяється собівартості продукції. Тому необхідно приділяти велику увагу проблемі формування собівартості продукції.

У собівартості продукції (робіт, послуг) знаходять відображення усі сторони роботи підприємства: рівень організації виробничого процесу, його технічна оснащеність, ступінь ефективності використання необоротних та оборотних активів, продуктивність праці, рівень організації матеріально-технічного постачання тощо.

Собівартість як показник використовують для наступних цілей:

• оцінки рівня господарювання підприємства (за видами та об'єктами діяльності) та його структурних підрозділів;

• контролю за ефективністю витрачання природних, матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

• визначення економічної ефективності інвестиційної та інноваційної діяльності, впровадження заходів щодо забезпечення більш ефективного технологічного процесу господарювання;

• розробки і встановлення цін на продукцію (роботи, товари і послуги);

• визначення економічної доцільності та вигідності здійснення підприємницької діяльності за різними об'єктами господарювання.

Структура собівартості включає прямі (особливі) і непрямі (загальні) витрати. Перші прямо пропорційні випуску готової продукції, другі обернено пропорційні (за виключенням обумовлених випадків). Сенс такої класифікації полягає у тому, що продажну ціну по окремих товарах необхідно зменшувати до рівня собівартості, яка складається з прямих витрат, адже зберігається можливість компенсації загальних витрат за рахунок незначного збільшення цін на інші товари, але не можна продавати по цінах нижче даного рівня.

Питаннями обліку та класифікації витрат займалися такі вчені як Бутинець Ф.Ф., Голов С.Ф., Іванов Ю., Сопко В.В. та ін.

Дослідження економічної літератури дозволяє зробити висновок про те, що нерідко автори, висвітлюючи проблеми витрат, вживають поняття „витрати", „затрати" і „собівартість" або в однаковому, або у різному тлумаченні. Оскільки витрати виступають як собівартість, ряд економістів ототожнюють ці поняття.

У результаті господарської діяльності підприємства здійснюють різні витрати, які за своїм характером неоднаково залежать від процесу виробництва або зовсім не пов'язані з ним, але з погляду суспільних потреб є обов'язковими, тобто неминучими. Витрати поділяють на такі, що включають до собівартості продукції (тобто пов'язані з виробництвом і реалізацією), та на такі, які не включаються до собівартості. Склад витрат, які включаються або не включаються до собівартості продукції, визначається законодавчо.

В свою чергу, витрати виробництва і реалізації залежно від технології, організації та обсягу виробництва, видів продукції дуже різноманітні. Тому для науково обґрунтованого планування, обліку, обчислення собівартості продукції та проведення аналізу необхідно їх групувати та класифікувати за окремими ознаками. Класифікаційні ознаки мають охоплювати комплексне вивчення витрат та забезпечувати у потрібному розрізі їх групування.

Класифікація витрат – це поділ витрат на класи на основі певних загальних ознак об'єктів. При цьому, чим більше виділено ознак класифікації, тим вища ступінь пізнання об'єктів. З метою задоволення потреб різних груп споживачів ознак класифікації має бути достатньо, аби можна було за їх допомогою отримати найбільш повну інформацію.

Групування витрат за економічними елементами дає можливість встановити структуру витрат, характеризує їх відношення до створеної вартості, виділити витрати виробництва, що втілюють вартість засобів виробництва та грошовий фонд оплати праці від частини вартості додаткового продукту, яку включають до собівартості.

Однак для здійснення планування, обліку й контролю, обчислення собівартості окремих видів продукції класифікації витрат за економічними елементами недостатньо. Треба знати, з якою метою здійснюють ці витрати, тобто виникає потреба групування витрат за їх цільовим призначенням. Тобто на відміну від групування за елементами, яке визначає, що і в якому обсязі витрачає підприємство на виробничі потреби, калькуляційна розбивка витрат показує напрям їх формування: де і в зв'язку з чим вони були здійснені. Таким чином, основою організації планування й обліку витрат виробництва за їх видами та місцем виникнення є номенклатура калькуляційних статей.

Правильний вибір класифікаційних ознак витрат є запорукою своєчасного одержання необхідної управлінської інформації з метою прийняття відповідних рішень.

Світова практика свідчить про те, що в міру необхідності ефективного керування підприємством облік виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції (виробничий облік) трансформується в управлінський облік.

Програмою реформування бухгалтерського обліку в Україні передбачене «надання суб'єктам господарювання можливостей визначати межу і форми внутрішньогосподарського (або управлінського) обліку». Відповідно до закону України від 16.07.99 р. «Про бухгалтерський облік і звітність в Україні», «внутрішньогосподарський (управлінський) облік – це система обробки та підготовки інформації про діяльність підприємства для внутрішніх її користувачів у процесі керування підприємством».

Управлінський облік ставить перед бухгалтером нові вимоги. По необхідності крім власне обліку та калькулювання собівартості продукції він повинен також займатися нормативами, плануванням, економічним аналізом і підготовкою управлінських рішень.

Проте формування управлінського обліку в складі бухгалтерії підприємства призведе до збільшення витрат по заробітній платі, за рахунок розширення функціональних обов'язків бухгалтерів або збільшення їх кількості, що в умовах утримання зайвої кількості керівників, спеціалістів та службовців на підприємствах України вкрай небажано.

Отже, ми бачимо, що з переходом України на ринкові відносини змінюється підхід до планування витрат і результатів виробництва. І якщо в умовах планової економіки існували загальні і обов’язкові для всіх норми і нормативи витрат, що дозволяло складати планову калькуляцію і контролювати додержання підприємствами зазначених нормативів, то з переходом до ринкових відносини визначальною рисою повинна стати конкуренція виробників, отже і конкуренція витрат. Таким чином принципово неможливим стає застосування єдиних і обов’язкових для всіх підприємств норм і нормативів, що робить нереальним здійснення централізованого контролю за додержанням підприємствами планових обсягів витрат. В умовах ринку підприємства самостійно визначають методи калькулювання продукції та обсяги затрат на її випуск, що також відповідає міжнародній практиці ведення бухгалтерського обліку. Калькулювання собівартості продукції належить до сфери управлінського аналітичного обліку і здійснюється підприємствами, виходячи з конкретних завдань, що стоять перед ними.

Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже і рівень техніки, технології і організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість його продукції. Тому собівартість є одним з найважливіших показників ефективності виробництва. Вона має тісний зв’язок із ціною. Це виявляється у тому, що собівартість є основою ціни товару і водночас обмежником для виробництва. Слід відзначити і те, що важлива роль у забезпеченні оптимального рівня собівартості продукції належить аналізу, головна мета якого – виявлення можливостей більш раціонального використання виробничих ресурсів, зменшення витрат на виробництво, реалізацію і забезпечення росту прибутку. Аналіз собівартості є важливим інструментом управління затратами.