Економіка

Рибак Н.О., Ботвинко Н.А.

Білоцерківський національний аграрний університет

Сучасні тенденції світового розвитку – об’єкти наукових досліджень ХХІ століття

Особливістю епохи, в яку вступає нині світ, є її принципова відмінність від попереднього, майже іділістичного періоду, що наступив після завершення холодної війни – із його наївною вірою у стабільно-справедливий однополюсний розвиток людства за лідерства США.

Але цей ейфорійний, багато в чому вигаданий період розлетівся на куски, бо поступово на карті майбутнього знову проступають (відновлюються) суворі причини негараздів ХХ століття: посилюються етнічні конфлікти, скорочуються запаси природних ресурсів, у першу чергу енергоносії, замаячіли ознаки деградації імперії Сполучених Штатів, яким часто бракує снаги підтвердити свою глобальну виключність та перевагу над країнами, що демонструють могутності – Китай, Індія, Бразилія, Росія.

У доповіді Світового економічного форуму «Глобальні ризики-2008» вказано про надзвичайно високу вірогідність світової фінансової кризи, а також кризи на ринках продовольства, яка загрожує соціальним вибухом та політичною нестабільністю.

Більше того, аналітики подають тривожні сигнали про звертання процесів глобалізації, що проявляється не у формі стримування вдосконалення інформаційних технологій, а – у побудові бар’єрів на шляху переміщення капіталів, товарів та робочої сили. Тож місце першочергових об’єктів дослідження сучасний розвиток виніс: глобальне зменшення енергоносіїв та пошук їм альтернативи; зміни у демографічній структурі світу та визначення можливостей її поліпшення; збільшення нерівності між людьми і способи її нівелювання; зростання корупції, що стала бар’єром на шляху прогресу; зменшення запасів питної води; сповільнення процесів глобалізації; зміна клімату; розповсюдження хвороб та епідемій тощо.

Глобальні процеси виступають як взаємозалежні процеси, що мають єдине джерело – постіндустріальні зміни у способі виробництва матеріальних благ. Сучасне суспільство Заходу разом із характерним індустріальним способом виробництва, який поступається новим підходам, міняє й суспільну форму співіснування. Спостерігається дегуманізація системи країн Заходу, бо загальною тенденцією в епоху інформаційних технологій стала технологічна орієнтація сфери освіти та науки. В її основі лежить цільова настанова ринкового економічного утилітаризму, прагнення підготувати сучасного фахівця-прагматика, який володіє лише своєю вузькою спеціальністю та комп’ютерними технологіями. Гуманітарна освіта людини та її гуманістичне виховання як творчої особистості, розвитку її загального світогляду та здатності до самостійного творчого мислення стають непріоритетними, а, отже, звужується сфера дослідження науковцями цих сторін життя суспільства.

Окрім загальносвітових проблем, які вимагають вивчення та вирішення, нині й наше суспільство вкрай виснажене тим хаосом, яким, по суті, є державна політика чинної влади, принижене еклектикою цієї політики та пояснює те, що відбувається, безсиллям влади, відсутністю в неї наукового підходу до розуміння нинішнього етапу розвитку, конкретизованого у вигляді повноцінних стратегій розвитку країни. Це зауваження стосується, відповідно до результатів аналізу партійних ідеологій і програм, і опозиційних політичних сил. Низка планів про підвищення соціальних виплат, збільшення зайнятості та розв'язання інших не скороминущих проблем, що пропонується поза контекстом загальнозрозумілих стратегій розвитку, лише підкреслює інваріантний і популістський характер цих планів, а їхня сукупність не дозволяє окреслити майбутнє країни.

Вихід із даної ситуації очевидний — посилення ролі науки у з’ясуванні причин нагромадження проблем, напрацюванні способів та механізму їх вирішення, а також обґрунтуванні контролю за втіленням цих напрацювань через громадянське суспільство. Тим більше, що завдяки диференціації масової свідомості, яка відбувається у сучасну епоху, що створює, у свою чергу, проблеми з адекватним представництвом суспільних вимог й очікувань у рамках діючої, формальної системи демократії, а також неухильному підвищенню освітнього рівня, політичної ерудиції й активності населення сучасні креативні ідеї та новації, спрямовані на постіндустріальне й загальноцивілізаційне оновлення країни, на формування її позитивного образу в очах світової спільноти, починають все частіше зароджуватися й артикулюватися у вигляді повноцінних пропозицій і політичних вимог у самому суспільстві, яке, таким чином, набуває все більш рельєфніші контури громадянського.

На фоні глобальних трансформацій, на жаль, Україна так остаточно і не визначилася зі стратегією розвитку. Продовжується розробка трьох національних стратегій розвитку, а саме — стратегії індустріальної модер-нізації, стратегії постіндустріалізації й, нарешті, стратегії цивілізаційного розвитку країни, покликаних забезпечити благополуччя її населення та повагу до неї з боку світової спільноти.

Стратегія модернізації нашого індустріального комплексу не існує в інтегрованому вигляді, однак у даній сфері розроблені численні галузеві суб-стратегії та цільові, чи, використовуючи модний термін, таргетивні програми, які після певної модифікації можуть бути вельми швидко зведені в легітимізовану національну стратегію індустріальної модернізації. Щоправда, необхідно буде перешкодити нашим індустріалам (шляхом «тотального» цивільного контролю) реалізувати улюблену їхню ідею залишити мінерально – сировинний комплекс фундаментом економіки України. Проте така перспектива загрожує продовженням сповільнення обороту капіталу, його подальшим старінням, техногенними катастрофами, сповільненням темпів розвитку економіки та зниженням добробуту населення.

Стратегія постіндустріального розвитку країни також не існує в інтегрованому вигляді, однак і тут є ряд проектів, які заслуговують на увагу. Одним із них є проект «Стратегії розвитку України», у якому визначено курс на сталий і стійкий розвиток, який у сучасній глобальній економіці досягти практично неможливо, бо, наприклад, Україна на дві третини залежить від зовнішніх енергоносіїв та продажу своїх сировинних ресурсів на зовнішніх ринках. Тому ця парадигма поступається (в сучасній глобалістиці) нооцентристському підходу з його орієнтацією на безмежні ресурси.

Але як науковці, так і суспільство перевагу віддають постіндустріальній стратегії. Цей підхід дозволяє доволі повно охарактеризувати цей спосіб розвитку: 1-постіндустріальні імперативи (політичні, економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні тощо); 2- ресурсний максим (етичні принципи, згідно з якими нормою постіндустріального способу створення життєвих благ є використання переважно невичерпних ресурсів, включаючи людський потенціал); 3-технологічні інновації (формуючі новітні технологічні устрої);

4- діалектичне повернення (актуалізація доіндустріального минулого);

5- кодекси Тоффлера (деуніфікація, демасофікація, децентралізація, десинхронізація, деурбанізація тощо).

Постіндустріальний спосіб розвитку не лише теоретично, а й практично здатний забезпечити гідний рівень та високу якість людського життя, включаючи й високу якість навколишнього середовища, шляхом коеволюційно орієнтованого використання невичерпних і рекультивованих природних ресурсів, а також людського потенціалу, що нескінченно примножується, і радикально відрізняється від історично попереднього йому індустріального способу створення життєвих благ, заснованого на експлуатації вичерпних природних ресурсів і неминуче веде до виснаження цих ресурсів, катастрофіч-ному руйнуванню навколишнього середовища і, як закономірний підсумок, до знищення планетарної популяції людини!

Існують також могутні наукові розробки цивілізаційної проблематики, наприклад, Горєлова Н., Моця А., Рафальського О. Проте цілісна довгострокова стратегія цивілізаційного розвитку ще відсутня. Існує гіпотеза, що нинішні суперечності цивілізаційні, міждержавні, конфесійні, міжнаціональні поступово зніматимуться глобалізацією економічного, політичного і культурного життя. Диктат страху перед можливими катастрофічними природно-техногенними загрозами штовхатиме людство до якомога системніших комплексних висновків і якомога обов’язковішого виконання узгоджених рішень усіма країнами. Тому опанування важелів управління еволюцією людини та біосфери стає нагальним. Із пасивних споглядачів та противників Природи ми можемо перетворитися на її активних хореографів і співучасників у єдиному процесі, який науковці назвали терміном «коеволюція» (сумісний розвиток) людства і біосфери.

Подальше співіснування і розвиток людства та біосфери забезпечується одночасним поглибленням знань законів, чинників і процесів змін природи та людини як основи поступової перебудови стихійно створеної техносфери у ноосферу. Саме таку ідею розвитку людства розвивав В.Вернадський.