Неліпа Р. О.

Студентка гр. МЄ – 04В

Донецький національний університет економіки та торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Міжнародний досвід довгострокового кредитування

Аналізуючи розвиток внутрішнього українського ринку довгострокових кредитів, важливо знати практику країн із розвинутою економікою, потужними кредитно-грошовими системами та великим досвідом довгострокового кредитування, поняття якого в економічно розвинутих країнах фактично збігається з поняттям іпотечного кредитування. У розвинутих країнах іпотечне кредитування вже 25—30 років як стало "класикою" — воно не потребує суттєвих жертв ні від кредитора, ні від позичальника. Кредит надається на умовах внесення 20—50% вартості нерухомості, його розмір розраховується з огляду на поточний дохід позичальника, щомісячні виплати, як правило, не перевищують 30% від цього доходу. В разі неповернення позики нерухомість реалізується з торгів, кредитор повертає свої гроші, а залишок отримує позичальник. Кількість неповернених іпотечних кредитів відносно невелика: 0.01—3% залежно від країни [І].

У Західній Європі та США давно сформовано розвинуту і законодавчо врегульовану систему іпотеки, в основі якої — чіткі методи реєстрації нерухомості, а також суворе юридичне оформлення виникнення і припинення заставного права на нерухоме майно.

Головна складова довгострокового кредитування взагалі та іпотечного зокрема — оцінка ризиковості кредиту, що включає оцінку кредитного та процентного ризиків. У США максимальне відношення довгострокових зобов'язань позичальника до його доходів не може перевищувати 35%, у тому числі виплати за іпотечним кредитом не повинні перевищувати 28%. Додатковим захистом від кредитного ризику є внесення покупцем першого внеску за купівлю будинку власним коштом. Як правило, це близько 20% вартості будинку. Захист, отже, подвійний: по-перше, знижується ризик несплати позичальником іпотечного кредиту; по-друге, вкладаючи кошти, позичальник прагнутиме зниження ціни, а отже, зростає надійність майнового забезпечення позички. Поряд із кредитним враховується процентний ризик. Тривалий час у США та інших західних країнах використовували традиційний спосіб запобігання процентному ризику: надавали іпотечні кредити за фіксованими процентними ставками, включаючи у відсоток, що закладається, два компоненти — реальну процентну ставку і ставку, що враховує інфляційні очікування. Саме в 1970-х з'явилися нетрадиційні схеми довгострокового фінансування, метою яких було відгородити кредитора від фінансових ризиків, пов'язаних зі зростанням темпів інфляції та неможливістю їх передбачити. Серед нових методів — такі форми іпотечного кредитування, як іпотека з плаваючою ставкою відсотка або іпотека, за якої кредитор одержує право на частину поточного доходу чи доходу від продажу [2].

У великих містах зростає потреба в житлі (за гострої нестачі джерел фінансування будівництва) внаслідок припливу населення із сільської місцевості України і так званого близького й далекого зарубіжжя. За таких умов об'єктивно виникає потреба в довгострокових кредитах на житлове будівництво, на які мінімально впливає інфляція і котрі максимально забезпечені своєчасним поверненням [3]. Довгострокове іпотечне кредитування на купівлю (будівництво) житла — дієвий інструмент цього процесу.

Урахування міжнародного досвіду державної підтримки довгострокового кредитування (наприклад, у житловому будівництві) сприятиме вирішенню вітчизняних соціальних і економічних проблем (таких як стимулювання зростання народжуваності, рівня життя, загальнодержавних економічних показників тощо). Все це, у свою чергу, спричиниться до зниження вартості довгострокових кредитів в Україні.

Люди виявляють бажання вкладати власний капітал. Але вони обережні і хочуть отримувати його назад. Кредитодавці здебільшого старанно досліджують кожен проект, перш ніж ризикувати своїми грошима, порівнюють перспективи зисків і ймовірність втрат. Інколи допускають помилки. Але з декількох причин вони, ймовірно, зроблять помилок менше, ніж урядові кредитори передусім тому, що гроші їх власні або ж їх добровільно їм довірили.

Державної «допомоги» інколи треба боятися так само, як недоброзичливого ставлення. Це стосується державних субсидій і урядових кредитів. Проте держава не може надати фінансової допомоги виробництву, якщо раніше чи пізніше не забере цих коштів з виробничої сфери. Всі урядові кошти походять з податків. Навіть найхваленіший «урядовий кредит» полягає на припущенні, що позики будуть остаточно сплачені з надходжень від податків. Коли уряд надає позику чи субсидію виробництву, все, що він робить, зводиться до оподаткування успішних приватних підприємців, щоб допомогти невдахам. При певних надзвичайних обставинах на користь цього можуть існувати правдоподібні аргументи, які не слід аналізувати. Але на тривалий час і з погляду всієї країни це не вигідно. Досвід показав, що це справді так.

Список використаних джерел

1. Калашникова З.В Зарубежный опит жилищнего кредитований и его применение в разных странах // Финансовый менеджмент. — 2002.

2. Ю. Іваненко, А. Мамишев. До питання розкриття інформації про державний борг. Державні фінанси. Вісник НБУ.-2007.

3. Г. Гезліт. Економіка в одній лекції ( кредити деформують виробництво).-Л.: 1998.