К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Федько А. В., Федько Ю.М.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА

ПАРТІЯ ТА ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ (1904 – 1905 рр.)

Українська радикальна партія (УРП) – українська партія ліберально-народницького напряму [1, с. 441]. Поява її в Наддніпрянській Україні стала наслідком розколу, який відбувся восени 1904 року в Українській демократичній партії (УДП), в результаті відмови її членів від культурно-освітніх вимог та переходу на політичні позиції. Створення цієї нової нечисленної політичної організації національного спрямування остаточно призвело до закінчення формування ліберально-демократичного центру в політичному спектрі українського політичного руху на початку ХХ століття, визваного загальним громадським піднесенням в Україні напередодні Першої російської революції 1905–1907 рр.

Важливими історичними джерелами щодо ролі Української радикальної партії в політичному русі в Наддніпрянській Україні 1904–1905 рр. слід вважати збірники програмних та довідкових матеріалів політичних партій України означеного періоду [2], документи суспільно-політичної думки початку ХХ століття в Україні [3], поліцейські архіви, тогочасні періодичні та партійні видання, мемуарну літературу.

У вітчизняній історіографії одними із перших до проблеми висвітлення історії УРП в своїх публіцистичних працях звернулись лідери українського руху першої чверті ХХ століття – І. Стешенко, С. Єфремов, В. Дорошенко [4].

В радянській історіографії безпосередньо проблема українського національного руху у тому числі і діяльність політичних партій ліберально-демократичного напрямку з класово-ідеологічних причин відносилась до розряду «закритих» тем.

Оцінка діяльності Української радикальної партії на початку ХХ сто -ліття надається на сторінках сучасних історичних праць і монографій Т. Гунчака [5], Г. Касьянова [6], Я. Грицака [7], О. Субтельного [8], О. Голубицького і В. Кулика [9] та ін. [10].

Захоплення молодим поколінням членів Української демократичної партії (УДП) соціалістичними ідеями призвело до гострих дискусій всередині партії. Як стверджує у своїх «Спогадах» визначний український громадський і культурний діяч Є. Чикаленко (1861-1929), конфлікт серед демократів розпочався з суперечки, що виникла між членами УДП Б. Грінченком – енергійним радикалом і представником молодого покоління та В. Науменком – колишнім громадівцем та представником старшого покоління, який визначався поміркованими поглядами, з приводу розповсюдження партійної літератури [11, ч. 1, с. 4-8]. За конфліктом поколінь та особистими амбіціями лідерів стояли більш гострі внутріпартійні протиріччя ідеологічного характеру.

Остаточно розкол відбувся після прийняття нової програми на початку 1905 року. «Оскільки програма УДП не задовольняла багатьох її членів, - пише сучасний американський історик українського походження Т. Гунчак в своїй праці «Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії», - вони на початку 1905 р. в свою чергу створили Українську радикальну партію» [5, с. 41]. Лідерами партії з березня 1905 року стали Б. Грінченко (голова), С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін., більшість з яких належали до «енергійніших членів Київської старої громади» [9, с. 42].

Новостворена партія відзначилась енергійною публіцистичною діяльністю. Для цієї цілі до Львова (на той час територія Австро-Угорщини) керівництвом УРП був відряджений Ф. Матушевський, який там видав програму Української радикальної партії.

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. Українська радикальна партія в своїй програмі висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної Росії, виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Виставляла соціалістичні вимоги, пов’язані з відчутними соціальними та економічними реформами.

Багато істориків вказують на те, що програмні позиції цих двох українських ліберально-демократичних партій в переважній більшості збігались. Найбільшу різницю складало економічне питання. Так, сучасні історики О. Голубицький і В. Кулик на сторінках своєї монографії «Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження» приводять повний текст третього розділу програми Української радикальної партії. Головні її вимоги: - щоб «усі землі державні, удільні і т. д. стали краєвим фондом», «викуп приватних земель за кошти краю»; - «безземельні або малоземельні одержують наділи з краєвого земельного фонду»; - «8-годинний робітничий день» та «встановлення мінімума заробітної плати»; - «страхування робітників» тощо [4, с. 43-44]. Отже на відміну від Української демократичної партії українські радикали робили акцент у своїй програмі на економічні питання.

Хоча УРП і мала добре розроблену економічну програму проте вона не мала широкої підтримки ні серед інтелігенції, ні серед народних мас. Молодь охоче віддавала перевагу Українській соціал-демократичній партії (УСДРП) і загальноросійським партіям, серед яких значної популярності набула Конституційно-демократична партія. В столиці діяльність УРП обмежувалась культурницькими заходами, а серед колишніх територіальних громад України члени Української радикальної партії мали певну підтримку лише тільки в Полтаві [9, с. 44].

Більш помітною була видавнича діяльність УРП. Протягом 1905–1906 рр. у Львові та Петербурзі була видана видала значну кількість політичної літератури. Зокрема брошури: «Чому у нас досі немає доброго ладу?», «Чого нам треба?», «Як люди собі прав добувають?» та ін.

Особливої уваги заслуговує брошура С. Ярошенка «Як люди собі прав добувають?», в якій докладно викладались програмні цілі партії – боротьба проти абсолютизму за землю і волю. Головними формами боротьби в ній проголошувався «тихий бунт» та «сидячий страйк», які на думку автора брошури були універсальним засобом вирішення страйкуючими своїх вимог з поліцією.

Одночасно в іншій політичній літературі Української радикальної партії висловлювалася думка, що коли українцям не вдасться добитися справжньої автономії, Україна повинна відділитися від Росії. »Коли б же показалося, що українському народові не дали автономії, - пише автор у памфлеті «Чого нам треба?» – або хоч і дали б, то держава мішалась би до його справ і не дозволяла б нашому народові порядкувати собою так, як він хоче, і завести такий лад із землею, фабриками й заводами, як тут писано, тоді українському народові неминуче доведеться відокремитися від Росії і завести свою Демократичну (Народну) Республіку» [5, с. 42].

Після видання російським царем Миколою ІІ Маніфесту 17. 10. 1905 Українська радикальна партія разом з іншими українськими політичними партіями і організаціями відзначилась в створенні в Україні «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства, кооперативів, бібліотек тощо.

Незначний вплив УРП на населення та схожість її програмних позицій з УДП примушує лідерів цих двох політичних партій шукати шляхи до зближення. Після тривалих переговорів в грудні 1905 року вони об’єднались в

Українську демократично-радикальну партію, яка разом з іншими українськими партіями відігравала значну роль у відстоюванні вимог культурно-національної автономії України в Державній Думі Росії.

Література:

1. Довідник з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

2. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських партій / Упоряд. В. С. Журавський. – Київ: Наук. – інформ. підприємство «Пошук», 1992. – 96 с.; Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ століття: програмові і довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф. Шевченко та ін. – Київ: Фенікс, 1993. – 336 с.

3. Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документи і матеріали / Упоряд Т. Гунчак і Р. Сольчаник. – Мюнхен, 1983. – Т.1 – 510 с.

4. Див: Стешенко І. Український національно-громадський рух і 1905 рік // Вільна Україна. – 1906. - № 1 – 2; Єфремов С. З громадського життя на Україні. – СПб, 1909.; Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень, 1916; Стебницький П. Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за роки 1907 – 1917. – К., 1918 та ін.

5. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – Київ: Либідь, 1993. – 288 с.

6. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: соціально-політичний портрет. – Київ: Глобус, 1992. – 176 с.

7. Грицак. Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття: [Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів історичних факультетів вузів, вчителів]. – Київ: Ґенеза, 1996. – 360 с.

8. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вс. ст. С. В. Кульчицького. – Київ; Либідь, 1991. – 512 с.

9. Голубицький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження. – Київ: Смолоскип, 1996. – 124 с.

10. Див.: Овсієнко О.Ф. Яку позицію займали українські політичні партії у Першій російській революції? // Історія України в запитаннях та відповідях. Випуск другий. – Київ, 1990. – С. 24-26 та ін.

11. Чикаленко Є. Спомини. – Львів, 1925. – Ч. 1. – 172 с. ; Ч. 2. – 139 с. ; 1926. - Ч. 3. – 130 с.