ІСТОРІЯ

Вітчизняна історія

Гирич Ярослав Миколайович

 

Аспірант кафедри  новітньої історії України Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Урбанізація та розвиток міст України (60-ті роки ХХ ст.).

м.Київ, 03022

вул. Ломоносова  81, корп. 1, к.104

8 097 970 98 22

hyrych@ukr.net

Рівень урбанізації є  яскравим  вираженням промислового розвитку країни, що у свою чергу справляє значний вплив на її економічний, соціально-демографічний розвиток. Україна характеризувалась високим рівнем урбанізації – у містах проживало більше половини всього населення країни. Відповідно до перепису населення 1970 р., частка міських жителів досягла 55,6%. Варто говорити про взаємозв’язок промислового піднесення (індустріалізації  економіки ) зі зростанням рівня урбанізованості країни. 

     Саме у повоєнний період в історії Радянського Союзу, і на той час України, як складової частини СРСР, можна  стверджувати про те, що відбулися зміни, які стали визначальними для демографічної та урбаністичної картин країни. Адже ще в 1939-му частка міського населення в УРСР складала 33,6%, у 1959 р. цей показник дорівнював 45,8%, а в 1970 р. становив 55,6%. Упродовж 1950—1970 рр. чисельність міського населення збільшилася на 13,5 млн. чол., тобто в 2,1 рази .     

Збільшення  міського населення на території  Української РСР відбувалось за  рахунок таких  джерел:  природного  приросту, механічного   приросту   і   перетворення   сільських   населених пунктів у міські (так званий адміністративно–територіальний приріст). Переважне значення в прирості міського населення  має  міграція.   Найменшу роль відігравало   зростання    міського   населення   за   рахунок   адміністративно-територіальних перетворень. У багатьох містах  обласного  підпорядкування   питома   вага   механічного  приросту й  адміністративно - територіальних  перетворень   у   загальному     прирості населення, так  само  як і  для всього  міського   населення , значно вище,  ніж  питома  вага  природного   приросту.

        У процесі урбанізації зростала і  загальна  кількість  міських посе­лень.

Коли в 1946 році кількість міст в Україні становила 258 ( 177 – районного підпорядкування, 81 – обласного), в 1959 – 331, 1963 – 362, 1965 – 370. Перепис населення 1970 р. показав, що їх кількість у порівнянні з 1959 р. в УРСР збільшилось на 53 і становила 385 одиниць. У період 1959—1970 рр. найбільшими темпами збільшувалася кількість міст із населенням 100—500 тис. осіб, а найменшими – з кількістю мешканців до 50 тис. Осіб. Що   стосується темпів росту чисельності населення міст різних розмірів, то у цей період спостерігалася така закономірність: чим більше місто, тим вище темпи зростання чисельності населення. Так, якщо в 1959 р. найбільша частка в чисельності міського населення припадала  на міста з населенням до 50 тис. жителів (32%), то в 1970 р.— на міста з числом жителів понад 500 тис. осіб (34,0%). Напрямок процесу урбанізації в цей період характеризувався зменшенням частки малих міських поселень у загальній кількості міських поселень і відповідно — частки їхнього населення в загальній чисельності міського населення України, тобто спостерігалося укрупнення міських поселень. Необхідно відзначити також значну концентрацію населення в містах з числом жителів понад 100 тис. чол.  Упродовж міжпереписного періоду (1959 — 1970 рр.) відбулися істотні зміни в темпах приросту чисельності міського населення. Обласні центри були містами найбільшого притягування населення не тільки із сільської місцевості, але й з інших  міст.

Відповідно до перепису населення 1970 р., на території УРСР нараховувалося вісім міст із населенням понад 500 тис. чол., і в них проживало понад 28% міського населення республіки. Згідно статистичних даних, отриманих після проведення перепису 15 січня  1959 р. таких міст було п'ять, і в них зосереджувалось трохи більше 21% міських жителів. Головною рисою процесу урбанізації  стало зростання вглиб і вшир  агломерацій, що стали провідною  формою розселення, яка найбільше розвинулась в досліджуваний період. Структурно ж  центр агломерації пов'язаний з периферією особливим видом міграції, що одержав назву маятникової.

Економічне зростання міст вимагало залучення до роботи на їх підприємствах нових робочих рук, зростання обсягів продовольчого забезпечення. Для будівництва нових підприємств були потрібні вільні території. Водночас мешканці навколишніх сіл, в пошуках кращих соціально-побутових умов, активно вдавались до роботи на підприємствах міста, залучались до торговельного обороту. Перераховані фактори сприяли поступовому втягуванню в орбіту міського життя навколишніх територій. Відбувався поступовий процес зрощення навколишніх сіл з містом-центром. Інтегровані території перетворювались в нові міські мікрорайони. Такий процес стимулювався бажанням міської влади ліквідувати певну економіко-правову колізію, суть якої полягала в тому, що великі території були фактично міськими (тут працювали міські підприємства і організації), а юридично управління ними належало до компетенції відповідних районних органів. Таким чином витрати, пов’язані з життєдіяльністю цих територій забезпечувались міським бюджетом, а прибутки надходили до скарбниці району. Економіко-правовим механізмом вирішення подібних ситуацій стало розширення меж існуючих міських поселень. Окреслення міських меж мало велике значення при розробці генеральних планів забудови, визначенні приміських зон відпочинку та в інших випадках. Питання про розширення територіальних меж міста вирішувались Радою Міністрів УРСР або облвиконкомами, а у випадку, якщо на приєднаних до міста землях розташовувались населені пункти - Президією Верховної Ради УРСР.

Отже, шістдесяті  роки  стали для України та її міст знаковими і багато в чому вирішальними, ледь оговтавшись від окупації  почалась справді героїчна відбудова міського господарств, а потім і стадія нового розвитку міст, тепер вже зі значною кількістю населення. Обласні центри, а також Київ почали швидко розвиватися – масована забудова  супроводжзувалась розвитком інфраструктури міст, Київ вийшов на якісно новий етап свого розвитку.