Новий етап культуролізації

Новий етап розгортається на грані ХVІІІ – ХІХ століть новим вибухом політичної, історіософської та літературно-мистецької культури – “Історією Русів” та творчістю І.Котляревського, що знайшло і продовження, і своєрідне етапне завершення в творчості та діяльності Г.Квітки-Основ”яненка, Є.Гребінки, М.Костомарова, Кирило-Мефодіївського братства, Харківського і Київського університетів.

Ядром культури цього етапу стало самоусвідомлення нації: “історія Русів” в ім”я майбутнього реконструює реальне історичне минуле; “Енеїда” –

міфологічне; Т.Шевченко дає синтез знання минулого, аналіз сучасного, пророцтва майбутнього.

Природно, що саме на цьому етапі М.Максимович створює цілісно-універсальну систему українознавства; Т.Шевченко – геніально виписаний образ народу в його долі, ментальності, історичній місії, а М.Костомаров – “Книги буття українського народу”.

І на цьому етапі культура перебуває в стані драматичного дуалізму: парадигма піднесення співіснує з парадигмою трагічного розриву між масами та інтелігенцією, елітою – з одного боку, та між патріотичною й зорієнтованою на пріоритети інших держав (отже, й культур) елітою – з іншого. Наслідком іноземної колонізації стає неповнота (саме – неповнота, а не безбуржуазність) української нації: її поміщицькі й буржуазні верстви та релігійні “верхи” є або й етнічно, або й інтересами чужими їй. Культура неприховано переслідується чужими державними системами.

Саме з цієї причини вирішальної ролі набувають проблеми своєї держави (ідеології) та інтелігенції (культури), - і 1847 року зароджується перша українська політична партія.

Злиття “низів” з народницькою інтелігенцією породжує новий тип українського розвитку: політичну діяльність національно-державницького спрямування програми (русько-української радикальної партії, “молодших”

2

радикалів, Народної ради, Братства тарасівців, Соціал-демократичної партії; статті І.Франка, Лесі Українки, “Україна irredenta” Ю.Бачинського, “Самостійна Україна” М.Міхновського, праці М.Грушевського); розгортання освітньо-культурницької (“Просвіта”) та наукової (НТШ) справи (в усіх сферах наукового поступу: природничого, соціально-економічного, гуманітарного, представниками яких були П.Юркевич і М.Драгоманов, О.Потебня і В.Антонович, М.Зібер, О.Засядько, М.Остроградський, Л.Симиренко, В.Хвойка, Ф.Вовк, А.Кримський, М.Туган-Барановський).

Бурхливо розвивається мистецтво: література, живопис, музика, театр “Корифеїв”.

Наслідок: державницька ідея збудила інтелігенцію, інтелігенція – народ; культура стала енергією й серцевиною всебічного національного поступу. Ідея держави, заснованої на гуманізмі, свободі, демократії, праві, втілилася в практику державотворення.

Постали УНР та ЗУНР, Соборна Українська держава. Універсали УНР стали взірцями єдності ідеалів права, свободи і демократії, розв”язання національної проблеми. А все разом зумовило українське Відродження першої чверті ХХ сторіччя.

Тут знову чуємо голос “сирен”: відродження відродженням, а все-таки українська культура, зокрема література, не завжди адекватна европейській реформації, просвітництву, сентименталізму, класицизму, романтизму, модернізму... І думається про дивний ефект засліплення фальшивим інтернаціоналізмом, бо ще Володимир Мономах, а згодом Т.Шевченко закликали знати “чуже”, однак не за рахунок свого! Глибоку трактовку свого і чужого дали й І.Франко, П.Тичина, М.Хвильовий, Є.Маланюк, чітко і ясно ставлячи питання: наш ідеал – Україна чи Малоросія? І в культурі: самодостатність чи епігонство? Наслідувальність – це вторинність, це – “малоросійство” як хвороба, каліцтво свідомості і душі. То прагнемо відкривати світ для себе і себе світові чи копіювати чужі зразки?

3

Навіть геніальна наслідувальність є лише геніальним мавпуванням. Сутність же творчості – відкриття. Відкриття буття і характеру, долі і місії свого народу. Тому кожна справжня культура (творчість) – то культура органічно національна, отже – самодостатня змістом і формами, бо тільки так вона може збагачувати безкінечно багатий різноманітністю світ прекрасного. Не від безталання українська реформація, наш класицизм, сентименталізм, модернізм є іншими, ніж у Німеччині, Франції, Бельгії, Англії, а від правди життя. Зокрема: українське мистецтво межі ХІХ – ХХ століть сповнене болю й печалі, але не декадентське, бо живе у той час оптимістичною психоідеологією національного відродження. І так само воно причетне до філософії абсурдизму, але дає своє прочитання європейської проблеми: основа абсурду – не людина (згідно з Ніцше, “господи, який брудний потік – людина, тож треба бути морем, щоб увібрати його в себе й не забруднитися”), а дійсність (“людина-звір, а в вас чия ж любов?” – П.Тичина), що робить життя людини абсурдним. Характерне воно і багатством формальних новацій (К.Малевич, М.Бойчук, Лесь Курбас), але не наслідувальних, а оригінальних.

Тож і міряти їх потрібно не чужинським, а власним метром. Це не означає бачити все “своє” в рожевому мареві. То – інше, зі сфери всезагальної критеріальності, яка знає, що і в зарубіжних літературах достатньо низькопробного та недолугого. Це означає, що виписані по-французькому чи по-італійському українські образи будуть карикатурно-абсурдними. Мова мистецтва – це мова душі. А душу формують реальні (а не бажані) обставини та джерела.

І національний нігілізм нічим не кращий за національний егоїзм: він труїть свідомість, схиляє її до самоприниження й самозречення.

А то вже шлях у нікуди.

Начальник відділу культури і туризму

Біловодської райдержадміністрації Г.Я. Верескун