Аспірант Серебрянська І.М.

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, Україна

Етнокультурна тріада зоря-сонце-роса у мові творів М.Стельмаха

У мові знаходять своє відображення матеріальні умови життєдіяльності етнічного колективу, його морально-етичні та естетичні принципи, звичаї та традиції, вірування тощо. У творах М.Стельмаха знаходимо багато концептів природи, коріння яких сягає української етнокультури, українського життя, гімн якому співав письменник у кожному своєму творі. Найяскравішими з них здається тріада зоря-сонце-роса. Ці образи ми знаходимо в одному з найдавніших міфів «Зоря, ключі, роса й мед» про народження життя на землі, де вони символізують животворну природу.

Ми вважаємо, що концепт зоря можна представити рядом опозицій, які висвітлюють відповідну грань культурознавчої константи:

зоря-доля: «Зоря іде – долю веде»,- таке народне прислів’я у М.Стельмаха є епіграфом до одного з розділів повісті «Гуси-лебеді летять…»;
зоря-віщун: «Між хмарами і в ламкому гіллі самотнього обгорілого дерева блищали віщі зорі…»; зоря-радість: «Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям»; зоря – дитинство: «Сяють найкращі зорі мого дитинства»; «Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок». Ці образи перегукуються з фольклорними образами зірок, які, за словами Г.Булашева, народна символіка кваліфікувала то як дітей сонця й місяця, то як запалені Богом свічки на честь народження людей.

Зоря – людина, зоря – життя: «Зорі, як і люди, падають на землю, і вони мають свій вік»; «Не плач, Михайлику, не плач, любий… Всі люди вмирають. Он бачиш зорі? …Гарні ж, наче з казки повиходили, а теж помирають»;

зоря(зірка) – краса природи: «Вона [темінь] увесь час мінилася, переодягалася, ворушилася, мов жива, розкривала іноді прогалинки з однією-двома зірками, що тремтіли, мов дорогі прикраси»; зоря – вечір: «…Колишні вечори під синьоцвітом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою, що пройшла повз них…».

Зустрічаємо у письменника постійні епітети, що вживаються з іменником зоря, характерні для фольклору, наприклад: «вечірня зоря», «високі зорі», «перші зорі».

Сонце в традиції українців мало різноманітне символічне значення. Так, захід та затемнення сонця означали гнів Божий, праведне покарання, біду, скорботу, страждання. Сонячне світило символізує щастя, відкриття, виявлення, відплату та праведну кару. Язичники поклонялися сонцю, обожнювали його в образах Ярила та Купала.

У творах М.Стельмаха перед нами постає образ сонце – радість: «І в хаті стало весело, а мені й за хатою світило сонце…»;сонце – дитинство, мати: «…Кликав до себе чи то ранкове, у весільному віночку сонце, чи напівзабуте дитинство, чи матір»; сонце – дочка: «Потім, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловік збагнув, що це було зовсім не сонце, а їхня єдина Тетянка»; сонце – ранок: «…На сході ширшає небесна прозелень, яку ніжно визолочує і шафранить невидиме сонце»; сонце – весна: «Все почне оживати:…а сонце своїми ключами відімкне землю»; сонце – центр буття, першооснова: «За хмарами – хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска»;

сонце – краса природи: «Тепер нічого дрібного не було і не хотіло бути в природі…, і навіть невидиме сонце таки вихоплювало з далини цілі займанщини…Марко спочатку й не повірив, що він живим і напівздоровим в’їжджає у глибину творіння такої краси»; сонце – вечір : «Вечоріло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах і блакитних ополонках, струсонуло на сніги вінець проміння»; сонце – дитина природи : «Війна вже не тривожила ні подільську землю, ні небо, тільки тривожила людську душу, яка більш вразлива, ніж уся природа, навіть разом із своєю найкращою дитиною – сонцем…»; сонце – надія, життя : «Де ж це видано, щоб у березневу темінь, коли навкруги лежить сніг, літала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха?»; сонце – очі людини, що виражають її духовність: «Очі, в які натрусилося сонця».

Символ роси поширений у культурній спадщині різних народів, позначаючи святість, благодать, животворну силу, чистоту, любов, здоров’я, сльози, родючість, дитинство, важку працю. Роса в народі також є вісником світанку. У народі дуже любили росу, називали її "росинкою", "росицею", "росичкою", "росонькою».

У М.Стельмаха цей концепт можна подати як:

роса (росинка) – надія: «І очі, налиті острахом, опасаються засвітитися хоча б росинкою надії»; роса – страх: «На мить у видінні дивився на себе, ніби на чужого, а в тіло неприємно вбурлювалась гаряча й крижана роса»;

роса – радість:«Нащо такий гріх брала на себе!..- застогнала всім тілом, а найрадісніші почуття захитали нею, мов росяним кущем»; роса (росинка) – сльоза: «А він і слова не дасть, ірод, сказати, росинки не дасть зронити, дарма що біля бджоли цілий вік товчеться»; роса – дівоча краса: «Стояла у красі своїх кіс і сльозин, мов пшеничний колосок у вечірній росі»;

роса – довіра, чистота, дівоча краса і водночас тяжкі втрати, сльози:

«Марко навіть у темряві бачив довірливу і чисту красу їхніх [дівочих] очей, на яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат…»;роса – літній ранок у М.Стельмаха втілена в метафорі «вранішня журба роси»; роса – старі очі: «Мов срібно – блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі»; роса – явище природи: «Гриби, мов брати, збирають на свої шапки росу».

Отже, образам зорі, сонця й роси М.Стельмах у своїх творах надає особливого значення, народного колориту, символічності та експресії. З лінгвістичного погляду це не просто слова – знаки, а мовні одиниці, наповнені етнокультурним змістом, які передають своєю формою певні ідеї.