Балацька К.Д.

Державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників: проблеми і шляхи вдосконалення

Основою діяльності будь-якого підприємства аграрного сектору економіки є вироб­ництво та переробка сільськогосподарської продукції. Специфіка сільськогосподарсь­кого виробництва полягає у його сезонності та використанні біологічних ресурсів, тому потребує серйозної підтримки з боку держави, та й світовий досвід ринкової економіки переконливо дово­дить необхідність державного регулювання аграрної сфери шляхом виконання державою цільових функцій. Крім загальносвітових тенденцій в Україні необхідність державного регулювання АПК визначається специфічними умовами функціонування галузі, серед яких: руйнування ви­робничих комплексів, втрата техніки, тварин, як правило, внаслідок незадовільного адміністративного забезпечення на місцях здійснення земельної та майнової реформи; низька монополізація в сільському господарстві та висока монополі­зація в ресурсозабезпечуючих і обслуговуючих сферах; слаб­ка інвестиційно-інноваційна привабливість аграрного сектору; специфічне формування соціальної інфраструктури українсь­кого села, тощо.

Досвід розробки державних цільових програм в Україні набутий ще з пострадянських часів,  але практика доводить, що правовий механізм державної підтримки сільського господарства не ефективний та не досконалий.

Метою даної публікації є проведення аналізу функціонування державних цільових програм розвитку АПК в Україні та визначення основних напрямів та методів підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробника в ринкових умовах.

За останні роки досить багато публікацій приділялось даній темі дослідження, свою думку про значення фінансової підтримки агропромислового виробництва та пропозиції щодо її вдосконалення викладали у своїх працях вчені-економісти М.Дем’яненко, М.Азаров, В.Базилевич,  О.Бородіна, П.Гайдуцький, П,Саблук та ін.

Сільське господарство – одна з найважливіших галузей України, яка для розвитку та ефективного функціонування потребує реальної підтримки з боку держави. З боку останньої це повинно проявлятись у прийнятті відповідних законів та нормативних актів, створенні системи і визначенні завдань, функцій та компетенцій органів, які повинні здійснювати державну підтримку сільського господарства. Основні напрямки бюджетної підтримки сільгосптоваровиробників визначені Законом України від 24.06.2004 р. № 1877-ІV р. «Про державну підтримку сільського господарства України»,  Законами України  «Про Державний бюджет України на поточний рік», Законом  України   від   19.06.2003 р. № 973-ІV «Про фермерське господарство» та Законом України від 3.04.1997 р. № 168/97-ВР «Про по­даток на додану вартість». Але досить багато вчених-економістів посилаються на низьку дієздатність чинного законодавства в питаннях підтримки аграріїв і пропонують створити новий законопроект («Про сільськогосподарський розвиток» - за розробкою О.М.Бородіна чи  створення концепції державної цільової програми «Комплексна програма підтрим­ки розвитку українського села на 2006-2010 роки», як пропонують Ю.Я.Лузан, В.М.Жук, І.В.Герасимчук ), який би  створив нову концепцію розвитку аграрного сектору та механізм його регулювання, фінансування, страхування, кредитування та інших аспектів функціонування.

В Україні рівень відповідної державної фінансової підтримки зростає, але залишається ще недостатнім, що ускладнює конкуренцію віт­чизняних товаровиробників з зарубіжними за український споживчий попит. Передусім державної підтримки потребує продукція, пропозиція якої на ринку не задовольняє нормативний рівень споживання або ви­робництво якої є невигідним (маловигідним) для виробників. Тому потрібно розробити вітчизняні стандарти, які б відповідали світовим, вдосконалити систему сертифікації продукції, створити відповідальний орган за інформаційне та аналітичне забезпечення учасників ринку.

Досвід українського бюджетування показує, що суми прямих бюджетних призначень зростають, але якщо проаналізувати сільськогосподарську продукцію, то її обсяги виробництва не ефективні та не підвищуються. Але важливо зазначити, що ціновий фактор також має значний вплив на зменшення обсягів виробництва продукції.

Причини «неадекватної» віддачі на вкладені ресурси сільськогосподарськими підприємствами криються в якості самої політики підтримки галузі. Мається на увазі:

—              нееквівалентність товарообмінних операцій сільського господарства з іншими технологічно пов’язаними галузями агропромислового виробництва;

—              втручання уповноважених регуляторних органів у процес ціноутворення на окремі види соціально значущих продовольчих товарів;

—              перешкоди на шляху вільного міжрегіонального переміщення сільськогосподарської сировини;

—              нецільове використання бюджетних коштів та їх елементарне розкрадання;

—              контрабандне ввезення продовольства на митну територію України та пільговий імпорт м'ясопродукції через вільні економічні зони й території пріоритетного розвитку [3,с.56].

Аналізуючи дані проблеми, постає мотивована необхідність докорінної зміни існуючої практики фінансування сільського господарства.

На нашу думку потрібно проводити прямі виплати аграріям, а не через певний ланцюг органів влади, що значно знизить вартість розподілу державних коштів, забезпечить прозорість відносин, підвищить ефективність використання ресурсів та зайнятості сільського населення; частку коштів спрямовувати на розвиток ринкової інфраструктури щодо продукції АПК; проводити допомогу у здобутті теоретичної й практичної підготовки сільського населення, як спеціалістів та працівників аграрного сектору економіки.

Таким чином ми дійшли висновку, що в складних економічних умовах аграрний сектор без підтримки держави існувати практично не може, тому що дана галузь має сезонний характер, вимагає виконання  поставлених завдань у найкоротші строки (галузь рослинництва), значною мірою залежна від природньо-кліматичних умов та вимагає великих затрат людської праці. Тому хотілось б внести такі пропозиції: в Україні потрібно запровадити досвід провідних країн світу щодо активної підтримки аграрного товаровироб­ника. Основними її напрямами повинні стати підтримка доходів това­ровиробників шляхом різноманітних компенсаційних виплат; раціона­льна цінова політика;  виділення коштів на розробку і здійснення ринко­вих програм та укріплення матеріально-технічної бази виробництва; пільгове оподаткування і кредитування; удосконалення вітчизняних стандартів на сільськогосподарську продукцію та ін.

Особливо суттє­вою підтримка держави повинна бути в несприятливі за погодними умовами роки. Поряд з цим доцільно розширювати компенсаційні ви­плати комерційним банкам, які надають кредити агротоваровиробникам. Дотувати з державного бюджету доцільно лише ті виробництва, які є стратегічно необхідними і без підтримки держави не зможуть ви­жити. Іншим галузям мають бути створені необхідні умови для реалі­зації продукції, тобто створена належна ринкова інфраструктура.

Література:

1.                 Алієва Х. Економіко-правові питання реформування аграрних відносин у сфері державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників // Держава і регіони. Підприємництво, господарство і право.-2008.-№12.-С.52-55.

2.                 Бородіна О.М. Державна підтримка сільського господарства: концепція, механізми, ефективність // Економіка і прогнозуваня. -2006.-№1.-С.109-125.

3.                 Бородіна О.М., Могильний О.М. Коригування політики державної підтримки сільського господарства // Економіка АПК.-2007.-№6.-С.55-61.

4.                 Облік державної підтримки агропромислового виробництва: Навчальний посібник / За ред. Лузан Ю.Я., Жука В.М., Герасимчука І.В.- К.: Видавництво ТОВ «Юр-Агро-Веста», 2007.- 324с. 

5.                 Цибок В.О. Фінансове забезпечення цільових програм розвитку агропромислового виробництва України // Формування ринкових відносин в Україні. - 2005.- №12.- С.108-114.