Історія/3. Історія науки і техніки
К.і.н. Бородай І.С.
Інститут розведення і генетики
тварин, Україна
Розвиток зоотехнічної науки ґрунтується на накопиченні та синтезі системи знань, забезпеченні сприятливих умов для подальшої наукової творчості вчених, здатних розгорнути ефективну пошукову діяльність. Продукування наукової інформації, першочергово, здійснюється завдяки діяльності дослідницьких груп, які заведено називати науковими школами. У їхньому розвитку чітко прослідковується генезис основних наукових теорій та концепцій, традиції наукової творчості, спадкоємність поколінь.
Проблема наукових шкіл у зоотехнії досить
дискусійна і ще недостатньо вивчена. Окремі аспекти їхньої діяльності знайшли
висвітлення у дослідженнях Ю.Д. Рубана, В.М. Рябка,
О.М. Маменка, Т.Г. Болотової та інших вітчизняних учених [3, 4, 5, 6]. Однак, авторам не вдалося повністю розкрити
специфіку функціонування наукових шкіл та їх атрибутивні характеристики, що
дало б змогу відмежувати їх від інших творчих формувань, які інтенсивно
створювалися на різних етапах розвитку зоотехнічної науки. З огляду на
зазначене, завдання даної статті полягало у з`ясуванні механізму діяльності цих
складних соціальних інститутів на прикладі наукової школи М.Ф. Іванова.
Дослідження спирається на використання історичних методів
(предметно-хронологічного, історико-порівняльного) та загальнонаукових
(аналітико-синтетичних, системного).
Наукову школу розглядають як неформальне, творче об’єднання висококваліфікованих дослідників (не менше 20) на чолі з видатним лідером у межах певного наукового напряму, яких об’єднує спільність підходів до розв’язання проблеми, єдиний стиль теоретичної та експериментальної роботи. На думку автора статті, специфіка діяльності наукових шкіл у зоотехнії полягає в органічному поєднанні теоретичного та прикладного аспектів: розробленні й теоретичній систематизації нових знань, запровадженні інноваційних технологій на виробництві.
Зріла наукова школа повинна задовольняти наступним вимогам:
─ обґрунтування низки оригінальних наукових ідей та гіпотез (від фундаментальних до прикладних);
─ безперервний розвиток визначених наукових напрямів кількома поколіннями учених;
─ високий авторитет та визнання у даній галузі;
─ запровадження нових категорій та понять, які більш ґрунтовно відображають природу досліджуваних явищ, що дає змогу з більшою ймовірністю прогнозувати їхній подальший розвиток;
─ інтегрування усіх напрацювань у вигляді непересічного наукового напряму;
─ розробка системи концептуальних положень, моделей, що підтверджують фундаментальність висунутою теорії;
─ використання нової теорії як методу подальшого пізнання;
─ наукове обґрунтування, проектування та запровадження авторських програм розвитку селекції;
─ комплексність підходів, зв’язок з виробництвом;
─ тривалий науковий контакт лідера школи та його учнів;
─ презентація основних теорій та концепцій представниками школи на творчих конференціях, дискусіях, у наукових працях.
Інші творчі об’єднання, що не відповідають цим вимогам, за переконаннями автора слід розглядати як наукові центри або ж наукові колективи (залежно від дослідницької програми, персонального складу тощо).
Важливою передумовою виникнення наукових шкіл в зоотехнії було утворення мережі спеціалізованих учбових та науково-дослідних закладів у країні. Саме кафедри вищих учбових закладів, лабораторії науково-дослідних інститутів, які відіграли роль головних підрозділів накопичення, примноження, збереження та розповсюдження фундаментальних і прикладних знань стали основними осередками формування наукових шкіл.
Першу зоотехнічну школу в Україні
засновано в 1926 р. відомим ученим-селекціонером, талановитим освітянином та організатором
племінної справи М.Ф. Івановим (1871-1935). Характеризуючи найзначніші
здобутки вченого, слід насамперед відмітити, що він є розробником: 1) першої
вітчизняної методики породотворення; 2) удосконаленої класифікації типів
конституції; 3) селекції на створення бажаного типу в тваринництві; 4) методу
збалансованої годівлі; 5) методики експедиційного обстеження; 6) основ
бонітування худоби.
Очолюючи зоотехнічну дослідну і
племінну станцію в Асканії-Новій, академік М.Ф. Іванов розгорнув активні
пошуки у напрямі вдосконалення вітчизняних порід овець. Запорукою успіху
станція була перш за все зобов’язана наявності великого різноманіття порід та
значної кількості їх помісей. Вивчивши їх продуктивні якості, учений намітив
шляхи перетворення низькопродуктивного грубововнового вівчарства у
високопродуктивне з тонкою та напівтонкою вовною [6, 7].
Принциповий стратегічний підхід
М.Ф. Іванова до місцевих порід полягав не лише в їхньому вдосконаленні на
основі поліпшених методів годівлі та утримання, акліматизації кращих іноземних
порід, а й у рішучій реконструкції за рахунок складного відтворювального
схрещування з більш продуктивними породами зарубіжної селекції, міжвидової та
міжродової гібридизації, акліматизації й одомашнення ще неосвоєних диких видів
тварин. Учений обґрунтував залучення з цією метою лінкольнів, шропширів,
гемпширів, прекосів, американських рамбульє [8].
М.Ф. Іванов
є автором асканійської тонкорунної породи овець, виведеної на основі складного
відтворювального схрещування місцевих тонкорунних овець, акліматизованих і
поліпшених у типі негретті, інфантадо, рамбульє та частково мазаєвських овець.
Він також вивів радянських корриделі у результаті схрещування лінкольна з
асканійськими мериносами, а також гемпшир-цигайських овець, отриманих шляхом
добору із потомства помісей цигайських овець з гемпширами. На основі
гібридизації дикого муфлона з асканійськими мериносами він отримав гірських
мериносів.
М.Ф. Івановим
також було започатковано роботу зі створення першої вітчизняної породи свиней –
української степової білої. В її основу він покладав просте відтворювальне
схрещування місцевих білих маток із кнурами великої білої породи англійської
селекції та подальшу селекцію із застосуванням спорідненого розведення і
жорстокого вибракування тварин.
Запропонована
методика породотворення поєднала ряд організаційних та концептуальних
елементів: 1) чітке визначення мети; 2) вибір відповідних господарств; 3)
виділення кращих генотипів, які відповідають бажаному напряму селекційного
процесу; 4) закріплення ознак видатних особин; 5) закладення ліній на
плідників-поліпшувачів; 6) поглинання гірших генотипів кращими [1].
Цей
цінний фонд його наукового спадку став вихідним матеріалом для розгорнутих у
світовому масштабі заходів з виведення нових порід сільськогосподарських
тварин. Основні концептуальні положення запропонованої методики не втратили
свого теоретичного та практичного значення і на сучасному етапі, коли особливо
інтенсивно відбувається процес породотворення у тваринництві.
Однією із найбільших
заслуг вченого є заснування першої зоотехнічної наукової школи. Серед його
вихованців та послідовників були такі талановиті вчені, як М.М. Лущихін,
В.М. Юдін, Г.Р. Литовченко, Л.К. Гребень, П.П. Бєлєхов,
В.О. Бальмонт, Г.Є. Бабенко, О.Т. Бойко,
Ф.І. Доброгорський, І.Н. Дьячков,
Г.Р. Литовченко, В.М. Сюткін, І.Л. Перегон та інші, які здійснили істотний внесок у подальший
розвиток вітчизняного тваринництва.
У 1935 р. після смерті М.Ф. Іванова наукову
школу очолив його найближчий учень, відомий учений-селекціонер у галузі
тваринництва Л.К. Гребень. Він розробив окремі теоретичні та методичні
аспекти породотворення, став одним із
авторів асканійської тонкорунної породи овець та української степової білої
породи свиней. При
виведенні нових ліній в українській степовій білій породі свиней академік
Л.К. Гребень не тільки використав основні положення методики
М.Ф. Іванова, а й вніс ряд важливих доповнень. Зокрема, він обґрунтував
метод ведення ліній з двома родоначальниками, прийоми вдосконалення тварин при
розведенні за лініями на основі застосування спорідненого підбору за розвитком
і продуктивністю, а також використання кросу ліній.
У 1938 р. ученим
розпочато роботу з виведення нової високопродуктивної породи свиней –
української степової рябої. При цьому ставилося завдання створити породу, яка
була б краще пристосованою до спекотного клімату півдня, ніж українська степова
біла, переважала останню за скороспілістю та ефективним використанням корму [9].
У роки Великої
Вітчизняної війни Л.К. Гребень брав активну участь в евакуації та
реевакуації цінних племінних тварин. У повоєнні роки, очолюючи сектор
тваринництва, створений у складі Відділу сільськогосподарських наук Академії
наук УРСР, він розробив програму відновлення поголів’я свиней та овець у
масштабах усієї республіки [1]. Спеціально для умов півдня вивів інтенсивні типи скороспілих кросбредних м’ясо-вовнових
овець. За його керівництва також проводилися дослідження з питань створення
чорноголового мериносу.
Академіком
Л.К. Гребенем підготовлено понад 50 докторів і кандидатів наук: у
вівчарстві – К.А. Бозріков, Т.І. Болотова, Г.Л. Ігнатов,
І.Д. Козлов, О.С. Карпова, Н.А. Карпова, М.Г. Капрова,
К.П. Лєтучев, К.М. Нікуліна, Є.Ф. Ніколаєв, Т.В. Нечинена,
П.І. Польська, Г.І. Рибін, Д.П. Рубльовський,
В.І. Сидорцьов, З.В. Спєшнєва, Г.І. Селянин, М.Д. Чамуха, а
також у свинарстві – К.П. Буторіна, Р.С. Варян, О.К. Гребень,
Л.Ф. Крилова, М.О. Лужков, М.П. Михайлова, В.М. Рябко,
В.І. Сорокіна, І.В. Соловйов, В.С. Топіха [4].
З 1980 р. до теперішнього часу наукову школу очолює талановитий учений-селекціонер у галузі тваринництва П.І. Польська, яка здійснила істотний внесок у зоотехнічну науку. Зокрема, вченою удосконалено теорію використання інбридингу, методи розведення овець у малих закритих популяціях, основи поглибленої селекції при конструюванні генотипів з рекордною комбінованою продуктивністю тощо. П.І. Польська є автором нових селекційних досягнень – інтенсивних типів м`ясо-вовнових овець асканійської селекції з кросбредною вовною.
На сучасному етапі основна діяльність наукової школи спрямовується на:
1. Обґрунтування теоретичних, методичних і практичних основ породотворення та визначення перспективних напрямів селекції у вівчарстві.
2. Розробку методів виведення нових порід і типів овець, їхнє вдосконалення на основі ступінчастої синтетичної селекції у малих закритих популяціях із застосуванням інбридингу.
3. Оптимізацію методичних прийомів створення в Україні нового м’ясо-вовнового напряму вівчарства, зростання експортного потенціалу племінних ресурсів та конкурентоспроможності галузі.
4. Організацію комплексу досліджень для розробки технологічних рішень щодо реалізації генетичного потенціалу продуктивності тварин створених селекційних досягнень з урахуванням впливу паратипових факторів.
5. Запровадження загальнодержавних програм селекції у племінному вівчарстві і здійснення постійного наукового супроводу в суб’єктах племінної справи.
6. Координацію наукових досліджень з питань розведення, відтворення та годівлі овець, технології й економіки галузі вівчарства в Україні.
7. Формування інтеграційних зв’язків науки з виробництвом при науковому забезпеченні системи ведення селекційно-племінної роботи [3].
Узагальнюючи вищесказане, доцільно ще раз відмітити, що наукова школа має низку своїх специфічних характеристик. Зоотехнічну наукову школу слід розглядати як неформальне, творче об’єднання висококваліфікованих дослідників (не менше 20) на чолі з видатним лідером у межах певного наукового напряму, яких об’єднує спільність підходів до розв’язання проблеми, єдиний стиль теоретичної та експериментальної роботи. Інші творчі формування слід розглядати як наукові центри або колективи. Перша наукова школа в зоотехнії М.Ф. Іванова–Л.К. Гребеня–П.І. Польської відзначається своєю універсальністю, оскільки у її активі розробки теоретичних та концептуальних положень теорії породотворення, методичні підходи до оцінки сільськогосподарських тварин та селекції на отримання бажаного типу як у вівчарстві, так і свинарстві.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Архів Президії НАН України. – Ф. 251. – Оп. 1.
– Спр. 339. – Арк. 10-11.
2.
Иванов,
М. Ф. Полное собрание сочинений: в 7-ми т. / М. Ф. Иванов; ред.
кол. Л. К. Гребень, Ф. А. Меликов,
А. И. Николаев. – Т. 4. – М.: Колос, 1964. – 779 с.
3.
Інститут
тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова «Асканія-Нова» –
Національний науковий селекційно-генетичний центр з вівчарства / Т. Г. Болотова, В. М. Бова, В. А. Бушаков та ін. – Асканія-Нова, 2007. – 35 с.
4.
Рубан, Ю. Д. Эволюция крупного
рогатого скота в современной и будущей селекции / Ю. Д. Рубан. – К.:
Аграрная наука, 2000. – 240 с.
5. Рябко, В. М. Аскания-Нова в решении научных проблем / В. М. Рябко. – 2-е изд., доп. – Херсон, 2007. – 504 с.
6. Творчий спадок професора К.Б. Свєчина і шляхи його розвитку
/О. М. Маменко, Й. З. Сірацький, Б. М. Гопка та
ін. //Проблеми індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин: Зб. наук.
пр. – К., 1997. – С. 13-17.
7. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). – Ф. 27. – Оп. 9. – Спр. 607.
8. ЦДАВО України. – Ф. 27. – Оп. 8. – Од. 925.
9. ЦДАВО України. – Ф. 27. – Оп. 8. – Од. 921.
10. ЦДАВО України. – Ф. 27. – Оп. 21 – Од. 110.