УДК 159.922:316.64:165.242.2

Дмитрієнко Ю.М., член-кореспондент Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, канд. філос. наук, здобувач наукового ступеня доктори юридичних наук Київського національного дослідницького університету імені Тараса Шевченка

ЗАДАЧІ, ТЕНДЕНЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЗВИЧАЄВОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ВІДНОСИН ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ

Характеризуючи актуальні завдання, що виникають перед позитивною правовою наукою, актуалізуємо наші давні тези про те, що історично еволюція правової свідомості та культури кримінальних і кримінально-процесуальних відносин за княжої доби, формуючих типові риси українського статичного карного права зазнає постійних динамічних змін, активно трансформуючись у періодах становлення та розвитку правової свідомості та культури помсти, викупів, композицій та державної караності. Начально правова свідомість та культура кримінальних і кримінально-процесуальних відносин характеризується активним формуванням істотних правових традиції в системі засудження і покарання злочинців, але їх процесуаьні форми як форми кримінальної та кримінально-процесуальної правової свідомості не досліджувались [1]. Давня доба була періодом приватного карного права, презентуючого домінанту карної приватної правової свідомості та культури, коли судочинство й реакція на злочин віддавалися скривдженому. Цей період розвитку вітчизняної правової свідомості та культури карного права базувався на так званому суб'єктивному принципі, основними засадами якого була зневага й образа особи. Українська правова свідомість та культура влада була ще слабкою, і потерпілий змушений був сам правопсихоемоційно реагувати на злочин. Поступово настає період правової культури публічного права, коли правова свідомість судочинства остаточно стала детермінуватись державно-правовою культурою, тобто перейшла у відання державно-правової свідомості. У свою чергу правова культура давньоукраїнських правовідносин, сформувавши міцну давньоукраїнську традиційну або звичаєву правову свідомість та культуру (а не право, як помилково дехто з дослідників вважає), початково правокультурно презентує злочин образою, під якою розуміють будь-який злочин проти суспільного порядку, суспільної правової культури та свідомості, що виявлялося, перш за все, в емоційному, нормативному та оцінному (ціннісному) нанесенні потерпілому матеріальних чи моральних збитків. Трансформуючись далі у правовій свідомості, засобами правосвідомості та як кримінальна правосвідомість, злочин став вважатися порушенням публічного правопорядку, і тому, окрім обов'язку відшкодування приватної кривди, злочинець підпадає ще й державній карі, тобто знову ж таки індивідуальна правова культура суб’єктів правосвідомості підпадає під детермінанти державно-правової, тобто нею поглинається. Києворуська правова свідомість та культура не розрізняла кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Зворотні зв'язки правосвідомості (право прощати злочинця-кривдника) з дійсністю (реальні наслідки злочинця для потерпілого – духовні та матеріальні артефакти правової свідомості) ідентифікуємо зв'язками відповідності останньої правовій культурі, що показують міру регулятивного відхилення. Девіації кримінальної правової свідомості, реалізовані у відповідному артефакті та архетипі правової свідомості-правової культури, презентують або наближення, або віддалення наявного стану останньої до рівня розвитку її цільового стану, легітимізованого у певному циклі соціальної активності та відносної чи абсолютної самостійності [1]. Подальша прогресивна трансформація української правової свідомості та культури виявилась у зміні визначенні суб’єкта злочину, яким тепер могла бути тільки вільна людина. Раб суб'єктом злочину не визнавався, він становив власність господаря, який і ніс матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки раба, але це не позначало, однак, що до раба не можна було застосувати заходи фізичного впливу. Виходячи з цього, ми можемо зробити висновок про те, що за цих часів була сформована тенденція визначення як пріоритетної правової культури, так й пріоритетні вектори її розвиткових тенденцій: вони визначались, таким чином, здавна на слов’яноментальному терені правотрансформацій не природними правами первинних і вторинних суб’єктів правосвідомості, а належністю всіх суб’єктів слов’яноментального права та слов’яноментальної правової свідомості до владних вторинних суб’єктів слов’яноментальної правової свідомості. Наполягаємо на тому, що з часом ця тенденція сформувалась у проіоритетний критерій, принцип та атрибут ефективного становлення, розвитку української правової свідомості та правової культури, котрий продовжує домінувати досі, у ХХІ сторіччі. Цьому сприяли важкі умови формування слов’янства як давньої цивілізації, культури та останнього світового архетипу та артефакту національно-ментального конгломерату людності, що пізніше за всіх набуває якісних, а одтак світових культурно-правових розвиткових стандартів, маючих маргінальні властивості та форми. Авжеж, у будь-якому перехідному чи постперехідному українському суспільстві можливий лише один принцип зв'язку правосвiдомостi, правової культури та дiйсностi – маргінальна відповідність як завжди пріоритетні, оскільки реальний, маргінально-нормативний стан правової дійсності поступово спрямовано у своєму розвитку на цільовий як кінцевий стан системи правосвідомості як процесуального права, що має високий або найвищий цикл соціальної активності (філософсько-правові твори) [1]. Слід зазначити, що суттєвим показником еволюції української правової свідомості та культури є значне збільшення кола об'єктів злочинних дій – об’єктів та предметів делінквентної кримінально-правової свідомості, коли до нього включалися князівська влада, церковні устої, особа, вірніше вільна людина - феодал, князь, боярин – вторинні суб’єкти правосвідомості, а також майно, звичаї – її об’єкти та предмети. Еволюцію української правової свідомості та культури можна виявити й у класифікації злочинів, яка, фактично, iдентифiкує основну керівну ідею будь-якого історичного та сучасного постперехідного розвитку кримінальних правовідносин, українського суспільства, визначаючи прiоритетнi напрямки його становлення та розвитку за будь-яких часів та просторів, будь-якої конкретної історичності: справедливість, спадкоємність духовно-правового розвитку, культурно-правової історичності та ціннісно-правової аксіологічності, що формуються у єдиний і загальний пріоритетний принцип формування процесуального та статичного права – правосвідомості – правової ідіоми – правової концепції, остаточно реалізований у формулі правосвідомості – правової ідіоми – правової норми. Правова свідомість та культура еволюції правовідносин, створюючих традиційне (звичаєве) карне право передбачало за певних випадків можливість "розправи" на місці здійснення злочину, особливо вночі, чи захопленні злодія на дворі, у хаті або в хліву. Якісним збереженням спадкоємності традицій української правової свідомості та культури є тривале існування грошових викупів.

Слід зазначити, що українська правова культура встигла сформувала суспільно-правову свідомість про саме найтяжче покарання. Так, найтяжчим покаранням на Русі був так званий потік і пограбування, який призначався за такі тяжкі злочини: убивство в розбої, конокрадство, підпал будинку та клуні. Правове усвідомлення та правова культура продажу виявилась у якісній нормативній оцінці чинною правосвідомістю грошової кари за злочини, яким не загрожували вищі покарання. За Польсько-Литовську добу правова свідомість та культура кримінально-правових відносин, сформувавших певною мірою усталені традиції української правосвідомості, процесуальне та статичне кримінальне право, було найбільш розвиненою галуззю статичного українського права, а кримінально-правова свідомість домінуючою формою серед її інших форм. Необхідно зазначити його високий рівень юридичної техніки. Ідейні основи карного права цієї доби поволі переходять на позиції станової нерівності. Вона позначається в карному праві передусім правовою культурою пом'якшення відповідальності за злочини шляхти й збільшенням для інших станів, що сприяло значному викривленню покарань, внаслідок чого справедливість та правова культура зазнавали також викривлень. Правова культура карного права помітно нормативно-якісно гострішає, але водночас внаслідок фактичного недовиконання державно-правовими інститутами та інституціями заходів і міроприємств виховання правової свідомості у практичній площині виникає неспівмірне співвіднесення між обов'язком знати закон і можливостями, умовами, наданими правовою реальністю, створеною правовою культурою суспільства для реалізації даного обов'язку. Прийнявши за основу доктрину превентивності шляхом залякування злочинця перед повторенням злочину (спеціальна превентація), українська правова свідомість та культура тим самим наслідує відомі західноєвропейські взірці та культрно-правові традиції. Порушення звичаєвих і законодавчих норм називалося в Литовському статуті виступ або вчинок і вина, кривда. Як видно, еволюція правової свідомості та культури за Польсько-Литовської доби української правової свідомості та культури виявляється у європейському оцивілізовуванні традиційних (звичаєвих) і законодавчих норм української правосвідомості. За цих часів, коли часто-густо офіційні правові документи соціально не спрацьовували, чим формували несправедливість, а нерідко й пряму командно-адміністративну сваволю чи «ручне управління». Вони вважалися судом такими, що суперечать правовій культурі громадянина та відомства, є звичайним їх комунікативно-правовим діалогом, пошуком справедливості, правди, права в глибинному змісті цих термінів. Замість офіційних правових документів використовувались не норми писаного, а усного права, тобто норми правової свідомості. Еволюція української правової свідомості та культури доби Гетьманщини виявляє подальше якісне поглиблення поняття права та справедливості, більш кращу систематику та зручніше охоплення дефініції поодиноких злочинів. Суттєвим розвитком української правової свідомості та культури у контексті значного вдосконалення кримінально-правових відносин, сформувавших найважливішу ознакою розвитку кримінального права в період Гетьманщини є поступовий перехід від норм звичаєвої правової свідомості та культури до норм писаного права. Цей процес був тісно пов'язаний, в першу чергу, з формуванням державності.

Список літератури:

1. Мироненко О. Захист "правди" і "благодаті" за доби Київської Русі та Литовсько-Руської держави // Вісн. Конституційного Суду. - 1999. - № 1. - С. 68.