Право/9 Гражданское право

Гупаловська О.Б.

викладач кафедри інтелектуальної власності та приватного права

юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету, аспірант кафедри цивільного права та процесу

юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка

Віндикаційний позов як засіб захисту права власності

Зміст права власності згідно українського законодавства включає три основні правомочності, які належать власнику: це право володіння, право користування й право розпорядження своїм майном. Законодавство надає власникові можливість на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону й іншим правовим актам не зачіпаючи охоронювані законом інтереси інших осіб. Всі дії, що перешкоджають власникові на власний розсуд користуватись своїм володінням повинні бути припинені способами, установленими законом. Потрібно не забувати, що характер засобів, вибраних для захисту свого права, повинен відповідати характеру порушених правовідносин.

Одним із засобів відновлення прав власника, що мають речово-правовий характер в судовій практиці є позови про витребування майна із чужого незаконного володіння. Цей засіб отримав назву віндикаційний позов, тобто позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її в натурі [4,с.38]. Такий позов використовується власником для витребування речі, володіння над якою ним втрачено. За загальним правилом, віндикаційні позови відносяться до категорії найпоширеніших у судовій практиці.

Предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.

Конкуруючими сторонами віндикаційного позову є, з одного боку, власник, що не має спірної речі у фактичному володінні, а з іншого боку, фактичний володілець, особа, що не є її юридичним власником. При цьому відповідач, тобто фактичний володілець речі, може бути як добросовісним, так і недобросовісним її набувачем. Добросовісним буде вважатися такий набувач, який не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати (ст. 388 ЦК України). В судовому порядку можна визнати незаконного набувача добросовісним. Недобросовісним буде вважатися такий набувач, який знав або повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати. Згідно тверджень Яворської О.С., недобросовісний набувач має право вимагати відшкодування витрат за весь період володіння, а добросовісний — лише за період, що обчислюється з моменту, коли він дізнався або міг дізнатися про незаконність свого володіння. Проте науковець зазначає, що таке положення дещо соціально несправедливе, хоча право добросовісного набувача на відшкодування витрат взаємоузгоджене за тривалістю у часі з правом власника вимагати повернення доходів, одержаних таким набувачем від майна [2,с.334].

Законодавство передбачає різну цивільно-правову відповідальність добросовісного й недобросовісного власника.

Віндикаційний позов має багатовікову практику свого застосування і пройшов певне реформування пов’язане із зміною законодавства. В Законі України «Про власність», в якому зазначалось, що «власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння» (ч. 1 ст. 50) була певна правова прогалина, оскільки в ній не містилось юридичних критеріїв для здійснення повернення майна власнику та віндикація майна зовсім не була поставлена в залежність від добросовісності набувача. Дана норма закону виявилася малоефективною для застосування в практиці, тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди завжди користуються Цивільним кодексом України.

При пред’явленні віндикаційного позову існують певні складові елементи, це:

* відсутність договору між власником та незаконним володільцем;

* вибуття речі із володіння власника;

* перехід речі у володіння невласника за незаконними підставами;

* відмова невласника задовольнити вимоги власника на повернення йому речі.

Позивач, заявляючи позов про витребування майна із чужого незаконного володіння, насамперед повинен представити суду доказ того, що він є носієм права власності по спірній речі. Крім власників віндикаційний позов може бути пред'явлений особою, що володіє майном у межах визначених законом або договором, наприклад, орендар, комісіонер та ін. Власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона має бути індивідуально визначеною. Не підлягає віндикації річ, коли незаконний володілець настільки її змінив, що, по суті, вона вже перетворилася на зовсім іншу річ. Якщо ж річ знищена, то це взагалі унеможливлює пред'явлення віндикаційного позову. У цьому випадку повинен пред'являтися позов із заподіяння шкоди. Якщо річ, що вибула з володіння власника, неможливо виділити з маси однорідних речей, то, це знов-таки, перешкоджає пред’явленню віндикаційого позову. У цьому випадку повинен пред'являтися позов з безпідставного збагачення.

Для того, щоб за віндикаційним позовом було відкрито провадження до суду необхідно подати наступні докази:

1) про наявність у позивача права власності, або іншого речового права, або юридичного титулу на володіння річчю;

2) про те, що майно вибуло з володіння власника;

3) про те, що майно надійшло до відповідача;

4) про те, що відповідач не має правових підстав володіння майном;

5) про те, що майно збережене у натурі.

Наявність права власності, або іншого речового права, або юридичного титулу на володіння річчю позивач може підтвердити безпосередньо свідоцтвом про право власності, свідоцтвом про право на спадщину, технічним паспортом на автомашину, довіреністю на розпорядження майном. Дотримання зазначених умов полегшує позивачеві створити необхідну аргументаційну базу для доведення в суді законності своїх позовних вимог. Але зазначена схема має багато нюансів, що виникають внаслідок складності існуючих реальних правовідносин, тому суддям на практиці доводиться переборювати всілякі проблемні питання.

Література

1. Коституція України : Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. – Харків: Видавництво «Право»; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.- 808с.

2. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака.- К.: Істина, 2004. – 976 с.

3. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Т. 1. Загальна частина. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 520 с.

4. Берестова І.Е., Бобрик В.І. Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави в підприємницькій діяльності ( питання теорії і практики ): Монографія / За заг. ред. О.Д. Крупчана.- К.: НДІППіП, 2006. – с. 150.