Право/ 9. Цивільне право

Студентка ЕПФ, ІV курс, група «І» Іваник Діана Олексіївна

Донецький національний університет, Україна

Здійснення та захист права на охорону здоров’я фізичних осіб в Україні

У ст. 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 49 зазначено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я визначена пріоритетним напрямом діяльності суспільства та держави в Основах законодавства України про охорону здоров’я, Цивільному кодексі України, де в ст. 270 наведено перелік видів особистих немайнових прав, одним із яких є право на охорону здоров’я, а в ст. 283 зафіксовано: «фізична особа має право на охорону здоров’я».

Слід зазначити, що у медицині дотепер не вироблено точного та єдиного визначення того, що таке «здоров’я». У ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я зазначено, що «здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад». Згідно із Статутом Всесвітньої організації охорони здоров’я, здоров’я є «станом повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутністю хвороб і фізичних вад. Володіння вищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного і соціального стану». У медичній енциклопедії здоров’я називається станом, протилежним хворобі, який не можна визначити з достатньою точністю, оскільки воно пов’язано з великою широтою коливань найважливіших показників життєдіяльності людини і пристосувальних можливостей організму. Словник російської мови визначає здоров’я як правильну нормальну діяльність організму.

Стан здоров’я може бути встановлений на підставі особистих (суб’єктивних) відчуттів конкретної людини в сукупності з даними клінічного обстеження, з урахуванням статі, віку, соціальних, кліматичних, географічних і метеорологічних умов, у яких живе чи тимчасово перебуває людина.

Згідно з чинним законодавством (ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я) право на охорону здоров’я має комплексний характер і передбачає: 1) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; 2) безпечне для життя і здоров’я людини навколишнє природне середовище; 3) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де вона проживає; 4) безпечні й здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; 5) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; 6) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх ступінь; 7) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; 8) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством; 9) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я; 10) правовий захист від будь-яких форм дискримінації, пов’язаної зі станом здоров’я; 11) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; 12) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я; 13) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Законодавством України може бути визначено й інші права фізичних осіб у галузі охорони здоров’я. У цілому в законодавстві України йдеться про право на охорону здоров’я як систему правових норм, що мають охоронний характер, які регулюють відносини з приводу забезпечення захисту здоров’я людини від протиправних посягань.

Законодавством України про охорону здоров’я в основному врегульовано найважливіші аспекти охорони, лікування та відновлення здоров’я будь-якої людини. Держава згідно із Конституцією України гарантує належну реалізацію права на охорону здоров’я шляхом: 1) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; 2) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; 3) надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; 4) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; 5) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; 6) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Охорона здоров’я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом (ч. 2 ст. 283 ЦК України). Для реалізації права на охорону здоров’я створюються різноманітні санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, санаторно-курортні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

Окрім цивільно-правових способів захисту права на охорону здоров’я, є, перш за все, конституційні гарантії забезпечення цього права. Так, відповідно до ч. 3 ст. 49 Конституції України забороняється скорочення існуючої мережі державних та комунальних медичних закладів та сприяння розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. Ч. 4 ст. 49 Конституції України закріплює такий обов’язок держави, як дбання про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Важливою гарантією права на охорону здоров’я є встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я. Зокрема, гарантією реалізації права на охорону здоров’я є ряд норм Кримінального кодексу України (відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби; умисне тяжке тілесне ушкодження; побої і мордування; незаконну лікувальну діяльність та ін.). Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за здійснення адміністративних правопорушень у галузі охорони праці і здоров’я (ст.ст. 41-46).

Отже, інтегральним показником суспільного розвитку країни, відображенням її соціально-економічного та морального стану, могутнім чинником формування демографічного, економічного, трудового та культурного потенціалу суспільства є здоров’я населення, особливо жінок та дітей, яке за останні роки значно погіршилося. Про це свідчить ситуація гострої демографічної кризи, що склалася в країні. Стан кризи характеризується депопуляцією населення. Спостерігається значне зниження народжуваності, погіршення стану здоров’я населення, що виявляється у стрімкому скороченні середньої тривалості життя. Тому проблеми здоров’я населення та діяльність, спрямована на його збереження і зміцнення, вимагають постійної уваги з боку держави. Розвиток системи охорони здоров’я має бути пріоритетним серед напрямів соціальної політики.

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. - №11. – Ст. 461.

3. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №4. – Ст. 19.

4. Пунда О. Система немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, у законодавстві України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №9. – С. 14-17.

5. Гурська Т. Право на здоров’я в системі особистих немайнових прав // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №6. – С. 38-39.

6. Гурська Т. Деякі аспекти права людини, зокрема жінок, на охорону здоров’я // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №5. – С. 18-21.

7. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №25-26. – Ст. 131.