Право / 7. Экологическое, земельное и аграрное право

Ульванський Я.Я.

Науковий керівник к. ю. н., доц. Багай Н.О.

Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, Україна

Громадяни як суб’єкти земельних правовідносин

В умовах земельної реформи істотно розширено можливості громадян України щодо їх участі в земельних правовідносинах. Відповідно до ч.2 ст.2 Земельного кодексу України (далі ЗК України) [1] суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. На нашу думку, законодавець, сформулювавши таким чином дану норму, передбачив пріоритетність громадян серед інших суб’єктів земельних правовідносин.

Виходячи із змісту ст.2 ЗК України, можна зробити висновок, що під терміном «громадяни» законодавець розуміє як громадян України, так і іноземних громадян та осіб без громадянства, тобто фізичних осіб. Громадяни реалізують свої права та обов’язки завдяки наявності у них правосуб’єктності, яка є можливістю і здатністю особи бути суб’єктом правовідносин. Правосуб’єктність, поряд із нормою права та юридичним фактом, є передумовою виникнення правовідносин [2, с.340].

Чинний ЗК України у ч.1 ст.2 містить легальне визначення земельних правовідносин як суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження землею. З даного приводу В.І.Андрейцев справедливо зазначає, що таке законодавче поняття земельних відносин не тільки є невдалим, а й некоректним і неповним, оскільки може бути застосоване тільки щодо однієї групи відносин – відносин права власності на землю [3, с.14].

Так, відповідно до ч.1 ст.78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Ми вважаємо, що співвідношення ч.1 ст.2 і ч.1 ст.78 ЗК України полягає в тому, що власник має найбільшу сукупність правомочностей, якої не мають суб’єкти в інших видах земельних правовідносин. Тому дані норми не протиставляються одна одній, а ч.1 ст.2 ЗК України може застосовуватись і щодо інших видів земельних правовідносин.

Вірно зазначає В.В.Носік, що в суб’єктному складі відносин права власності на землю Українського народу головне місце посідають громадяни, які згідно із ст.14 Конституції України [4] набувають і реалізують право власності на земельні ділянки виключно відповідно до закону [5, с.207]. За ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. [6] земельні ділянки передавалися у власність виключно громадянам України. При цьому встановлювалася заборона на передачу у власність земельних ділянок іноземним громадянам та особам без громадянства (ч.12 ст.6) [6].

Чинний ЗК України включив до кола суб’єктів права власності на землю іноземних громадян та осіб без громадянства, які, хоч і з певними обмеженнями (ч.ч.2-4 ст.81 ЗК України), можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Ми вважаємо, що така законодавча новела є недоцільною і такою, що обмежує права громадян України щодо набуття у власність земельних ділянок. Тому, щоб земля і надалі залишалася основним національним багатством, у законодавстві доцільно виключити можливість набуття права власності на земельні ділянки іноземними громадянами та особами без громадянства.

Нині громадяни України мають право набувати у власність земельні ділянки, окрім земель, що не можуть передаватися у приватну власність із земель комунальної власності (ч.3 ст.83 ЗК України) та земель державної власності (ч.4 ст.84 ЗК України). Правильно вказує А.М.Мірошниченко, що відносно громадян України обмеження щодо об’єктного складу земель, які можуть перебувати у їх власності, практично відсутні [7, с.104].

Що стосується земельної правосуб’єктності, то вона, на думку І.І.Каракаша, є здатністю бути учасником суспільних земельних відносин [8, с.15]. Відповідно до теорії права правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності [2, с.340]. При цьому земельна правоздатність означає здатність мати права та обов’язки стосовно землі. Земельна дієздатність – це здатність своїми діями набувати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки відносно конкретної земельної ділянки [8, с.15].

Найбільшим обсягом правоздатності серед фізичних осіб володіють громадяни України, які відповідно до ст.1 Закону України «Про громадянство України» [9] є особами, що набули громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Також слід враховувати, що на обсяг земельної правоздатності громадян впливає режим категорії земель, щодо якої суб’єктом правовідносин є громадянин. Наприклад, як зазначають Н.І.Титова та М.Я.Ващишин, стосовно земель сільськогосподарського призначення пріоритетний і найбільший обсяг земельної правоздатності належить громадянам України в особі селян [10, с.93].

Дієздатні громадяни самостійно реалізують свої права щодо земельних ділянок. Вони можуть набувати і використовувати земельні ділянки для різних цілей, розпоряджатися ними у відповідності до законодавства [11, с.6].

Земельна дієздатність громадян України не може передаватись або відчужуватись у користь інших осіб. Вона не залежить також від місця проживання особи. Тому слід погодитися з ученими, які підкреслюють незаконність рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо відмови громадянам України в одержанні земельної ділянки у власність на тій підставі, що особа не проживає в даному населеному пункті чи місцевості [5, с.213].

Щодо земельної деліктоздатності, то, на нашу думку, вона є здатністю громадянина нести відповідальність за свої протиправні вчинки у земельних правовідносинах.

Отож, можна стверджувати, що громадяни України поряд з іншими фізичними особами є основними суб’єктами земельних правовідносин. Подальше закріплення у законодавстві України переваг громадян України у земельних правовідносинах сприятиме виконанню Українською державою поставлених перед нею обов’язків щодо забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності. А це, в свою чергу, позитивно вплине як на розвиток суспільства загалом, так і на забезпечення прав кожного громадянина України зокрема.

Література:

1. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №3-4. – Ст.27.

2. Загальна теорія держави і права / [Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Богачова Л.Л. та ін.]; за ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

3. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії / Андрейцев В.І. – К.: Знання, 2005. –445 с.

4. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.41.

5. Носік В.В Право власності на землю Українського народу: Монографія / Носік В.В. – Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

6.Земельний кодекс України в редакції від 18 грудня 1990 р. в ред. від 13 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №25. – Ст.354.

7. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Навчальний посібник / Мірошниченко А.М. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2007. – 432 с.

8. Каракаш И.И. Право собственности на землю и право землепользования в Украине: Научно-практ. пособие / Каракаш И.И. – К.: Истина,2004. – 216 с.

9. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №13. – Ст.65.

10. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Науково-навчальний посібник // [Титова Н.І., Позняк В.С., Гуревський В.К. та ін.]; За ред. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.

11. Оглоблина О.М. Земельные участки: основания и порядок приобретения / Оглоблина О.М., Тихомирова Л.В., Тихомиров В.Ю.; под ред. М.Ю. Тихомирова. – М.: Изд. Тихомирова М.Ю., 2007. – 159 с.