Право / 7. Экологическое, земельное и аграрное право

Грицан З.І.

Науковий керівник к. ю. н., доц. Багай Н.О.

Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, Україна

Державні сільськогосподарські підприємства як суб’єкти аграрних відносин

Наша держава ще з давніх часів була аграрною країною. Так, наприклад, в період перебування України в складі СРСР як однієї із республік на її території зосереджувалась найбільша кількість суб’єктів аграрного господарювання – радгоспів, колгоспів та інших сільськогосподарських підприємств.

Зараз в Україні на основі державної власності функціонують елітно-насінницькі господарства, племінні господарства і конезаводи, державні сортовипробувальні станції і сортодільниці, господарства по вирощуванню хмелю, лікарських рослин, дослідні господарства навчальних закладів та ін. [1, с.7]. Наведений перелік аграрних суб’єктів державної власності відображає ті сфери сільського господарства, де потреби держави найкраще задовільняють саме державні сільськогосподарські господарства.

Станом на 1 січня 2009 року у нашій державі функціонувало 964 державні сільськогосподарські підприємства, що становило близько 1,12 відсотка від загальної кількості суб’єктів аграрного господарювання [2]. Така статистика, на нашу думку, свідчить про відсутність в державній аграрній політиці напряму на подальший розвиток та утворення нових державних сільськогосподарських підприємств.

В.Ю.Уркевич пропонує поділяти суб’єктів аграрних правовідносин на приватних осіб і публічні органи, юридичні особи публічного права. До першої групи, на думку вченого, належать сільськогосподарські підприємства (за винятком державних і комунальних), їх члени і наймані працівники, а також суб’єкти господарювання несільськогосподарського профілю, до другої – органи державної влади й органи місцевого самоврядування, державні й комунальні (у тому числі сільськогосподарські) підприємства [3, с.13]. Поділ, запропонований ученим, заслуговує на увагу, оскільки повністю відображає реальну структуру суб’єктів аграрних правовідносин, котра встановлена чинним законодавством.

На основі аналізу норм, вміщених у ст. 73 ГК України [4], можна визначити поняття державного унітарного підприємства: державне унітарне підприємство – це суб’єкт господарювання, який утворюється компетентним органом державної влади у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини майна державної власності, як правило, без поділу його на частки, що закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління, та входить до сфери управління того органу державної влади, за рішенням якого воно утворене.

Як вірно зазначає Т.В.Лямцева, основним видом діяльності державних сільськогосподарських підприємств є виробництво товарної сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження [1, с.7]. Але, на нашу думку, автором не враховано, що крім виробництва, як основного виду діяльності, державні сільськогосподарські підприємства здійснюють ще й реалізацію виробленої продукції. Адже крім державних казенних сільськогосподарських підприємств, існують ще й державні комерційні сільськогосподарські підприємства, для котрих реалізація виробленої продукції є одним із основних засобів досягнення мети діяльності – одержання прибутку.

В умовах переходу до ринкової економіки важлива роль у забезпеченні ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства належить її плануванню. Розробка стратегії і тактики виробничо-господарської діяльності сьогодні є найважливішим завданням для будь-якого підприємства, включаючи і державні спеціалізовані сільськогосподарські підприємства [1, с.11]. Особливо таке планування виробничо-господарської діяльності держаних сільськогосподарських підприємств є необхідним в умовах сучасної ринкової економіки, де пропозиція регулюється попитом.

Для ефективного ведення виробничо-господарської діяльності державними сільськогосподарськими підприємствам необхідно закріпити у законодавстві та забезпечити на практиці гарантії захисту їх прав. Слід погодитися з висновками вчених про те, що такі гарантії можуть бути закріплені у законодавстві України або встановлюватися самими державними сільськогосподарськими підприємствами у конкретних договорах, що укладаються ними у процесі здійснення виробничо-господарської діяльності [1, с.12].

Таким чином, в Україні державні сільськогосподарські підприємства становлять лише незначну частину суб’єктів аграрного господарювання. На нашу думку, така ситуація на сьогодні є виправданою, оскільки потреби держави в аграрній сировині та продукції майже повністю забезпечують суб’єкти сільськогосподарського виробництва приватного сектору. Проте слід наголосити, що повна ліквідація державних сільськогосподарських підприємств є неприпустимою, адже існують такі сфери господарювання, де потреби держави можуть забезпечити лише державні сільськогосподарські підприємства у зв’язку із встановленими обмеженнями у здійсненні певних видів діяльності чи нерентабельністю виробництва. Тому важливим напрямом правотворчої діяльності державних органів має стати створення належної законодавчої бази для подальшого функціонування державних підприємств у сільському господарстві.

Література :

1. Лямцева Т.В. Правове забезпечення виробничо-господарської діяльності державних спеціалізованих сільськогосподарських підприємств: Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: 12.00.06 / Т.В. Лямцева; Нац. юрид. академія України ім. Я.Мудрого. — Х., 2001. — 20 с.

2. Інформація Державного комітету статистики України // Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

3. Уркевич В.Ю. Аграрні правовідносини в Україні : Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня докт. юрид. наук: 12.00.06 / В.Ю. Уркевич; Нац. юрид. академія України ім. Я.Мудрого. – Х., 2007. – 33с.

4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18-22. – Ст. 144.