Економічні науки/Державне регулювання економіки

Москаленко Т.В., Бондарчук Т.В., асистент

Донецький національний університет економіки і торгівлі

ім. М.Туган-Барановського, Україна

Основні тенденції розвитку інновацій в Україні

Інноваційна система України переживає не найкращі часи свого становлення та розвитку, що пов'язано, перш за все, з політичними подіями та постійними процесами перерозподілу влади на рівні Кабінету Міністрів України. Постійний перерозподіл сфер впливу як міністерствами, відомствами, так і їх керівними особами не дозволяє створити дану систему як систему організаційно-економічного та інформаційного забезпечення розвитку інноваційних процесів на рівні держави, а тим паче – дати змогу даній системі розвиватися, поширюватися і ефективно працювати в ринку і на ринок України. Ринок інновацій, дякуючи тому, що він «ринок», дозволяє собі формувати свої власні тенденції розвитку, не надіючись на державну підтримку, а ще й допомагаючи державним органам забезпечувати виконання ними своїх, не зрозумілих з точки зору стратегічного менеджменту, місій, виписаних у законодавчих та виконавчих документах при їх створенні. Інноваційний етап розвитку нерозривно пов’язаний з пошуком джерел фінансових ресурсів та підвищенням ефективності використання фінансових важелів. Наукова думка в цих питаннях має суттєві досягнення. Найповніше здобутки вітчизняної науки й практики в сфері інноваційного розвитку та його фінансового забезпечення представлені у працях В. Александрової, О. Алимова, Ю. Бажала, О. Барановського, Л. Безчасного, О. Білоцерківця, О. Василика, А. Даниленка, Б. Кваснюка, М. Крупки, С. Юрія. Серед зарубіжних вчених слід відзначити праці М. Арефьєва, В. Бабурина, С. Глазьєва, А. Дагаєва, В. Іноземцева, Дж. Стиглиця, А. Фонотова, П. Шеко, Й. Шумпетера, Ю. Яковця, Є. Ясіна. Україна першою серед держав СНД законодавчо закріпила курс на науково-технологічне оновлення економіки. У прийнятому ще в 1991 році Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної політики» було констатовано, що саме науково-технічний прогрес є головним фактором розвитку суспільства і проголошено, що «держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання». У дещо іншій редакції ця теза підтверджена і в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який був прийнятий у 1998 замість вище названого: «Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання».

Реалізація такого спрямування політики держави, вибір інноваційної моделі розвитку економіки конкретизувались  Постановою Верховної Ради України від 13.07.1999 року № 916-XIV, якою була затверджена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, та цілим рядом законів України. Що ж до загального стану інноваційної діяльності в Україні, то статистичні дані свідчать про довготривалу тенденцію падіння рівня інноваційної активності в усіх без винятку галузях виробництва. Так, якщо у 1994 р. 26 % промислових підприємств використовували інновації, то у 1999 р. частка таких підприємств знизилася до 13,5 %, тобто вдвічі. Про яку інноваційну активність взагалі можна говорити, якщо в 1999 р. виробничники уклали ліцензійні угоди на право використання лише 53 винаходів? Усього ж реалізовується близько однієї тисячі винаходів, що майже у 8 разів менше, ніж у 1991 р.

Спостерігається постійне падіння рівня наукоємності вітчизняної продукції. Зокрема, в машинобудуванні цей показник знизився з 6,0 % у 1998 р. до 3,1 % у 1999 р. Сьогодні понад 90 % продукції, що виробляється в Україні, не має відповідного науково-технологічного забезпечення. Як наслідок, вітчизняна продукція стає дедалі менш конкурентоспроможною, а в експорті зростає частка мінеральної сировини та продукції, отриманої після її первинної переробки.

Красномовним свідченням відсутності інноваційного розвитку є вкрай висока енергоємність виробництва. Цей показник у нас не тільки в кілька разів вищий, ніж у розвинених країнах, а й з кожним роком зростає. Існує низка причин, які перешкоджають розвиткові інноваційних процесів. Насамперед, це відсутність необхідних ресурсів як на державному, так і на галузевому рівнях, брак обігових коштів у підприємств (тобто, так би мовити, об'єктивні фактори, пов'язані із загальною кризовою ситуацією в економіці). Але, з другого боку, в Україні досі не задіяні механізми підтримки інноваційної діяльності, ефективність яких підтверджена досвідом багатьох інших країн. Відсутня відповідна фінансово-кредитна, податкова та амортизаційна політика. Не створені й умови, які б сприяли широкому залученню в інноваційну сферу позабюджетних інвестицій, насамперед з боку вітчизняних комерційних структур та банків. Крім того, відсутня належна правова та організаційна база в галузі стандартизації та сертифікації продукції і технологій. Проблемою України є неможливість фінансувати широкий фронт міждержавних НДДКР, тому необхідно зосередитися на перспективних напрямах науково-інноваційного співробітництва.

Шляхами розв’язання та вирішення проблем може стати:
• вдосконалення нормативно-правової бази для забезпечення розвитку інноваційної системи України;

• необхідність системного і послідовного впровадження функціональних принципів державного управління інноваційною діяльністю;
• органічне включення всіх окремих елементів інноваційного розвитку в єдину активно і цілеспрямовано функціонуючу національну інноваційну систему, що можливо лише за умови дії потужних системо утворюючих факторів.

Література:

1. Закон України «Про інноваційну діяльність», № 40–IV від 04.07.2002 р.

2. Данько М. Проблеми прогнозування інноваційно–технологічного розвитку економіки // Економіка України, 2008. №5.– С.35–40.