О.А. Кулініч, Н.М. Федоренко

Харківський державний університет харчування та торгівлі

ІННОВАЦІЙНА СИСТЕМА УКРАЇНИ та УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНУ

Вихід економіки України з тривалої кризи і перші ознаки пожвавлення економічної активності логічно поставили питання про джерела економічного зростання і контура моделі для забезпечення його динаміки. Національна інноваційна система є важливою передумовою успішного відродження національної економіки, її адаптації до умов міжнародної конкуренції.

Загальними методологічними принципами побудови національної інноваційної системи є наслідування ідеям Й. Шумпетера про конкуренцію на основі інновацій в корпораціях як головному чиннику економічної динаміки, про роль інноваційної діяльності як чинника, що прямо впливає на її зміст і структуру. На малюнку 1. представлена умовна схема характерних рис моделей національної інноваційної системи різних країн.

Мал. 1. Структура національної інноваційної системи

Ідеологія національної інноваційної системи широко застосовується в розвинених країнах світу, але має різні цілі. Так, наприклад, у Франції мета національної інноваційної системи полягає в створенні додаткових робочих місць, а в Німеччині – у розвитку прогресивних технологій.

В Україні після важкої кризи всіх сегментів науково-технічної сфери 90-х років тільки почалося поступове формування нових, переважно ринкових форм інноваційної діяльності. Проте і сучасний стан національної інноваційної системи України все ще характеризується серйозним дисбалансом, непослідовністю державної політики щодо низької інноваційної активності підприємницького сектора.

За наявності фактично всіх типових елементів національної інноваційної системи, Україна принципово відрізняється дуже високою часткою державного сектора, повільним формуванням крупних наукоємких корпорацій, відносно слабким розвитком малого інноваційного бізнесу, а також фондового ринку і венчурного капіталу як джерел фінансування інноваційних проектів.

Адаптація інноваційної системи України проявляється в зміні моделей інноваційної діяльності. Про це свідчить введення принципів конкурсного фінансування досліджень, поява нових форм організаційної і економічної підтримки інноваційного бізнесу, поступове формування системи податкового стимулювання науки та інновацій, законодавче забезпечення прав інтелектуальної власності, формування нових підприємств, що здатні до створення комерційно привабливих інноваційних проектів.

Разом з тим, нові завдання державної політики реалізуються не повною мірою, особливо в області вироблення інноваційної, структурної, інвестиційної політики уряду.

Світова практика доводить, що для забезпечення стабільності розвитку національної інноваційної системи, інвестиції повинні складати 19-25% ВВП. В Україні ж цей показник протягом трансформаційного періоду показує тенденцію скорочення з 18,6% в 1990 році до 11,7% в 2009 році. В промислово розвинених країнах питому вагу витрат на наукові і науково-технічні розробки складають приблизно 3% ВВП, а в Україні – майже в три рази менше.

Серед негативних тенденцій, які обумовлюють тривалу деіндустріалізацію, необхідно відзначити зростання питомої ваги низькотехнологічних галузей. За прояв неефективної інвестиційної і інноваційної політики можна також вважати й те, що найдинамічнішим видом економічної діяльності в Україні в 2009 році залишається роздрібна торгівля - її приріст складає 24,8%, причому така динаміка обгрунтована невиробничою сферою.

Серед причин нинішнього згортання інвестиційного процесу та уповільнення економіки аналітики насамперед називають посилення податкового навантаження; скорочення майже вдвічі державних інвестицій; монетарну політику із суттєвою монетарною складовою інфляції.

За обставин гальмування інвестиційного попиту природно знижується попит і на інноваційний продукт. Лише з 2000-2009 рр. число промислових підприємств, які впроваджували інновації, скоротилося на 45,7% - з 1491 у 2000 р. до 810 у 2009 р. У 2009 р. інноваційною діяльністю у промисловості займалося 981 підприємство, питома вага яких у загальній кількості підприємств становить всього 9,4%.

Проведене дослідження інноваційної активності підприємств України показало, що значущість факторів гальмування інноваційної діяльності оцінюється (89% обстежених), відсутність коштів у замовника (54%), високі кредитні ставки банківських установ (44%), значні витрати, що пов’язані з нововведеннями (39%), недосконалість законодавчої бази в податковій сфері (37%), труднощі з сировиною (32%).

Між тим досвід інноваційно-активних підприємств показує, що впровадження інновацій суттєво впливає на їх економічні показники: понад 90% таких підприємств одержали приріст обсягів випуску, 40% замінили застарілу продукцію на нові її види, понад 30% - знизили матеріало- та енергомісткість продукції, 25% - впровадили нові технології природоохоронного типу.

Розвиток національної інноваційної системи гальмується і станом кадрового наукового потенціалу країни. Вітчизняна забезпеченість науковими кадрами з розрахунку на 1000 чоловік зайнятого населення нижче в порівнянні з США і Японією – в 2 рази, Німеччиною і Францією – в 1,7 разу.

Низький рівень оплати праці, недосконалість захисту інтелектуальної власності, неможливість реалізувати свої творчі здібності обумовлюють недостатню мотивацію до інтелектуальної праці, і таким чином впливають на стан інноваційного розвитку економіки. Тому стратегічним завданням економічної політики повинне стати формування механізмів, зокрема ринкових, здатних створювати адекватні стимули для інновацій.

Істотним резервом для розширення можливостей інноваційного зростання в масштабі держави є розвиток інноваційного потенціалу регіонів.

Науково-інноваційний потенціал регіону характеризує можливість здійснювати науково-інноваційну діяльність в академічному, галузевому, вузівському, заводському секторах науки і інноваційній сфері, які функціонують на конкретній території. Для цього необхідна забезпеченість науковими кадрами, матеріально-технічною базою, відповідним фінансуванням, інформаційними ресурсами.

Регіональний підхід до інноваційної діяльності припускає, по-перше, довести макроекономічні реформи до кожного регіону, а по-друге, створити в регіонах передумови, які реально потрібні зараз для ефективної діяльності виробників. Це означає, що при переході до ринкової економіки в регіонах повинні змінитися як спонукальні мотиви, так і умови для взаємодії між інноваційною сферою і сферою управління регіонами, повинні виявитися їх зацікавленість і потреба один в одному.

Оцінка інноваційної діяльності регіону повинна відбиватися в зростанні капітальних вкладень на розвиток головних складових інноваційної сфери, а саме: на новітні технології і сприяння розвитку наукових досліджень, на збільшення витрат на освіту, підготовку і перепідготовку кваліфікованої робочої сили в регіоні.

Останніми роками в Україні зроблені спроби по збереженню і розвитку наукового, науково-технічного і інноваційного потенціалу. Прийнята «Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки», реалізовуючи яку українські вчені приступили до вироблення концепції інноваційної моделі розвитку економіки. Проте роль і місце національної інноваційної системи в даній концепції не визначено, не конкретизована її структура. Аналізуються лише окремі сегменти: формування інституційного пристрою інноваційної економіки, технологічні пріоритети інноваційного розвитку виробничої сфери економіки, фінансування науково-технологічної і інноваційної діяльності, розвиток інноваційного підприємництва, ринок об'єктів права промислової власності, державна політика в національній інноваційній системі.

На цьому шляху Україна зіткнулася з цілим рядом проблем:

- відсутність системної, чіткої структурної законодавчої бази для здійснення всіх стадій інноваційної діяльності, а також нормативно-правової бази, що є регулюючою умовою створення підприємств і норми взаємин між суб'єктами інноваційної інфраструктури;

- обмежений платоспроможний попит на внутрішньому ринку на передові технології і нововведення, наявність низького попиту з боку реального сектора економіки на перспективних – з погляду їх комерційного застосування – результати науково-технічної діяльності, відсутність сформованого ринку інноваційної продукції;

- нерозвиненість спеціальних фінансових механізмів підтримки окремих елементів інноваційної структури, інноваційного підприємництва і самостійних інноваційних проектів, а саме фондів ризикового фінансування (венчурних фондів), спеціальних фінансових механізмів підтримки фірм на етапі їх швидкого зростання, сертифікованих оцінювачів фірм та інтелектуальної власності, страхування інноваційних інвестицій, лізингу високотехнологічного устаткування і приладів, фондового ринку для наукоємних компаній, торгових домів і таке інше;

- відсутність дієвих механізмів реалізації визначених державою пріоритетних напрямів розвитку науки та технологій, множинність наукових організацій, що претендують на відповідну державну підтримку. Наслідком цього стає розпилювання бюджетних коштів і недофінансування досліджень (розвиток знань) в перспективних галузях науки, що забезпечують конкурентоспроможність економіки країни на світовому ринку;

- ослабленність коопераційних зв'язків між науковими організаціями, установами освіти й виробничими підприємствами;

- нерозвиненість сучасних форм інноваційного менеджменту та комерціалізації нововведень;

- низька інноваційна активність провідних промислових підприємств;

- низька інформаційна прозорість інноваційної сфери, перш за все, недолік інформації про нові технології та можливі ринки збуту принципово нового (інноваційного) продукту, а також відомостей для приватних інвесторів і кредитних організацій про об'єкти вкладення капіталу з потенційно високою прибутковістю;

- низький рівень розвитку малого інноваційного підприємництва;

- низька інноваційна культура населення та підприємців.

Ці бар'єри і проблеми інноваційного розвитку в сукупності визначають головну проблему – темпи розвитку, структура та науково-технічний рівень досліджень і розробок наукової сфери країни не відповідають потребам розвитку національної економіки, її структурної перебудови й підвищення конкурентоспроможності. При цьому пропоновані розробки, проекти не знаходять попиту на інноваційному ринку і практичного застосування в економіці з-за дисбалансу ланок науково-інноваційного комплексу та низької сприйнятливості до інновацій українських підприємств й організацій.

Таким чином, адаптація та застосування кращих досягнень світової практики дозволить оптимізувати використання інноваційного потенціалу України і істотно підвищити конкурентоспроможність національної економіки на основі побудови ефективної національної інноваційної системи.