Економічні науки/12. Економіка сільського господарства

К.е.н. Щербініна Ю.С., Полтавець А.М.

Харківський національний автомобільно-дорожній університет, Україна

ЕВОЛЮЦІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Земельні відносини як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею на території сучасної України існують з найдавніших часів. Первісні люди з’явились тут понад 1 млн. років тому. У VI - IV тис. до н.е. поряд з традиційними формами господарювання (мисливством, рибальством і збиральництвом), зароджуються і поширюються нові – скотарство і землеробство. Це час родового ладу, тому основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та результати праці.

Давньогрецький історик Геродот згадує, що скіфи – один із перших народів Східної Європи, які проживали на теперішніх українських землях, займалися вирощуванням хліба, розводили рогату худобу, коней, овець [1]. Юридичних джерел щодо змісту і природи земельних відносин не збереглося. Є припущення, що займалися землеробством скіфи на вільних землях общинами за правилами звичаєвого права, що переходило з покоління в покоління [4]. Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалося на території нинішньої України багато віків.

Формування державності на наших землях було зумовлено соціально-економічними, політичними та зовнішніми чинниками. Серед них: підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту і зменшення необхідності спільної обробки землі, яка почала переходити у власність окремих сімей, розвиток ремесел і зародження товарного виробництва, укрупнення територіальних об’єднань, постійна загроза ззовні [3, C. 62]. Наприкінці VIII – у першій половині IX ст. утворилась стабільна проукраїнська держава Руська земля, а у зв‘язку з тим, що її центром впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київська Русь, період існування якою датується IX – 40 роками XIII ст. Правничим кодексом М. Грушевський називає «Руську правду», прийняту київським князем Ярославом Мудрим в XI ст., що регулював відносини переважно між князями, з метою забезпечення єдності всіх князівств [2]. Київська Русь була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм, до складу якої входило багато удільних князівств. Її територія поділялась на землі і волості. Землі поділялись на княжі і громадські (належали громадам), а волості входили до складу земель. Київський князь роздавав волості підлеглим князям. Громадськими землями управляла громада та її орган – віче, яка свої внутрішні відносини вирішувала як за нормами звичаєвого права, та і за окремими нормами «Руської правди».

У громадах згодом сформувалася громадська аристократія, яка поступово зрощувалася з князями та їх дружинниками. Внаслідок цього сільська община стала розпадатися, поділятися на феодалів і залежних від них смердів. Феодали привласнювали общинні землі, закріпачували селян, але до кінця XV ст. існувало право вільного переходу від одного феодалу до іншого після сплату податку землевласнику.

Утвердження литовського правління починаючи з XIV ст. відбувалося практично без опору з боку місцевого населення, що пояснюється принципом дії литовських князів «захоплюючі, звільняємо» (українські землі від золотоординців) і повагою до звичаїв українців. Так, в основі кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського – Литовських статутів (XVI ст.), лежали звичаєві та писані норми українського права [3, C. 77]. Однак після об’єднання Великого князівства Литовського із Польщею в єдину федеративну державу – Річ Посполіту у 1569 р., національний, релігійний, культурний та економічний гніт різко посилився. Протягом другої половини XIV – XV ст. на українських землях почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були польський король, великий князь литовський, представники знатних родин – магнати. Шляхта – це військово-службовий стан, головним державним примусом якого була військова служба. Також зростала власність церкви, як важливого захисника інтересів феодалів. Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків відбулося обезземелення селян та їх остаточне закріпачення.

У XVI – першій половині XVII ст. в структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, викликані розвитком козацького землеволодіння, основною формою якого був хутір.

Після возз’єднання України з Росією у 1654 р. кріпосне право впроваджувалося на території України у жорсткіших формах. У другій половині XVII ст. була проведена ревізія всіх земель, у XVIII ст. було запроваджено Генеральне межування земель [4]. Політика закріпачення селян, посилення утиску з боку поміщиків спонукало селян тікати на вільні землі – землі запорізьких козаків. Д.І. Яворницький писав, що у запорізькому краї вся земельна територія являла собою общинну власність, але деякі ділянки землі передавалися в особисту власність козакам-зимівчанам [5]. У 1765-1766 рр. кріпосницькі земельні відносини були впроваджені Катериною II на всі козацькі землі.

У XIX ст. земельні відносини зазнали змін, перш за все внаслідок розвитку капіталізму в Російській імперії. Земля стала потрібна для будівництва заводів, фабрик. Так, було надано право на купівлю населених пунктів купцям, промисловцям разом із заводами, а також право на купівлю землі поміщицьким селянам. Поміщикам було надано право відпускати своїх селян на волю за викуп. У 1861 р. був проголошений Маніфест про скасування кріпацтва. Поміщицьке землеволодіння зберігалося, землю селяни одержали не у власність, а лише в «постійне користування» [4]. За користування землею селяни повинні були сплачувати натуральний або грошовий оброк, до її повного викупу відробляти панщину. Перейти на викуп селяни мали право через дев’ять років. Селяни, які вийшли із кріпосної залежності, мусили об’єднуватися у сільські громади – поземельні спілки селян, пов’язаних спільністю землекористування (за общинного порядку землеволодіння), і водночас адміністративні одиниці, що виконували адміністративні та поліцейські функції. Усі члени громади були пов’язані круговою порукою, вихід із неї був можливим лише за згоди всіх членів громади і виконання низки вимог. Надільна земля надавалась не кожній особі окремо, а селянському двору (сім’ї) в особі домохазяїна. Для сімейних розділів потрібний був дозвіл сільської громади й управління в селянських справах. Згодом ще більше посилювалася залежність селян від сільської громади, без згоди якої селянин не міг одержати навіть посвідку про проживання (паспорт). Таким чином, до початку ХХ ст. в Україні, як частині Російської імперії, аграрне питання вирішено не було, залишалися рештки кріпосництва.

Після першої російської революції 1905-1907 рр. Царський уряд Російської імперії намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. У листопаді 1906 р. почала провадитися Аграрна реформа, названа на честь голови Ради міністрів і водночас міністра внутрішніх справ Росії, видатного реформатора П. Столипіна. Вона скасовувала обов’язкові сільські громади, надавала кожному селянину право виходу з громади в незалежності від згоди общини. Кожному домохазяїну надавалося право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в певній сільській громаді на момент виділення. У тих громадах, де протягом 24 років не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювалися у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Громада зобов‘язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному масиві (відруб). Селяни могли переносити свої садиби та створювати хутори. Значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалася не сім’я, а її глава – домовласник [4]. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможнім селянам скупити землю бідноти і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі у своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до заможних селян на підставі договорів про оренду землі. До початку Лютневої революції 1917 р. селяни володіли і розпоряджалися 65 % усієї землі, а на одне господарство у середньому припадало 8,6 га землі [3, C. 219].

Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни у правовий режим селянських надільних земель, але не змінило основ земельного ладу Росії з його численними формами землеволодіння та землекористування. Повністю збереглося поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів тощо, а в селянському надільному землеволодінні зберігалися численні залишки кріпосницьких відносин.

Реформа мала сприяти створенню соціальної опори на селі в особі заможного селянства, перебудові земельних відносин, появі стану заможних селян-фермерів. У цілому вона мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все селяни, які хотіли і вміли господарювати на землі. Реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. Однак модернізація проходила повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана Першою світовою війною, яка розпочалась у 1914 р.

Література:

1. Геродот / Пер. М. Мищенка. – 1885. – С. 305, 307 та ін.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. ХІ-ХІІ вік: в 11 т. – К.: Наукова думка, 1992. – Т. 2. – С. 38.

3. Лазарович М.В. Економічна історія. – К.: Знання, 2008. – 431 с.

4. Семчик В.І., Кулинич П.Ф., Шульга М.В. Земельне право України. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2008. – С. 58-66.

5. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т. – К.: Наукова думка, 1990. – Т.1. – С. 397.