Селезньова Оксана Олександрівна

Хмельницький національний універститет

Антипедагогіка як похідна постмодернізму та її основний зміст

Постмодернізм як інтелектуальна течія заявляв про розрив із класичним модерном, його цінностями, властивими йому практиками мислення, що природно, впливає і на виховання, і на освіту. Яскравим проявом цього впливу стала так звана «антипедагогіка», своєрідна ідейна течія, яка виникла на Заході в 70-их роках ХХ століття. течія у педагогіці країн Західної Європи і США 2-ї половини XX століття, що обґрунтовує відмовлення від виховання як цілеспрямованого процесу формування особистості. Ряд відомих теоретиків висунули цю ідею і активно розвивали її: К. Берейтер (США), М. Манноні (Франція), Р. Шерер, Е. фон Браунмюль, К. Рутчкі, Х. фон Шенебек (ФРН), О. Міллер (Швейцарія). Антипедагогіка опирається на психоаналітичну концепцію про невротизуючий вплив соціуму, культури на індивіда і затверджує необхідність максимального розширення рамок вільного прояву несвідомих поривів і щохвилинних потреб особистості, яка розвивається. А.П. Огурцов характеризує основні принципи «антипедагогіки» наступним чином: «Представники антипедагогіки радикально відкидають необхідність виховання й освіти, оскільки вважають їх тоталітарними і націленими на деперсоналізацію, вони є ворожі дітям, людям і всьому життю» . Ідеї антипедагогіки цілком вписуються в загальну критику стосовно традиційних західних цінностей духовної атмосфери 60 – 70-х рр. і можуть служити додатковою ілюстрацією того духовного «перелому», який у цю епоху пережили найрозвинутіші західні суспільства. Е. Браунмюль характеризує виховний акт як смерть, як промивання мозку і душі людини. У вихованні мова йде про більш-менш жорстоке дресирування, від якого діти неминуче занедужують. «Немає педагогіки, яка не була б більш-менш явним терором». Виховання означає, у його інтерпретації, придушення дитини дорослими, яке засноване на страху і на підпорядкуванні дитиною далеким для неї нормативним уявленням. Виховання й освіта —такі способи маніпуляції, які припускають, що ніби - то дорослий краще знає і розуміє, що потрібно дитині, що їй корисно, а що ні. Виховання виражає лише установку дорослих на проникнення в духовний світ дитини і на маніпулювання нею. «Виховання в будь-якій формі є жорстоким поводженням із дитиною». «Той, хто хоче виховувати дітей, прагне зруйнувати дітей». Виховання - це панування, влада, далеке для дитини визначення, її підпорядкування педагогам.

Антипедагогіка походить з визначеного образу дитини: дитина зі свого народження сама знає, що для неї є благом, і знає краще за дорослого: «дитина зі свого народження достатньо усвідомлює, що для неї є найкращим». Молода людина не є істотою, яка виховується (homo educandus). Дитина здатна взяти на себе відповідальність за себе. Ця думка виражена в одному з основних принципів антипедагогіки — принципі спонтанної автономії дитини. Дитина з народження є автономною, тому безглуздо говорити про формування автономності. Свою концепцію представники антипедагогіки називають концепцією «відкритої освіти» і «самообумовленого навчання». З неї випливають визначені наслідки — насамперед, визначення основної мети антипедагогіки: «підтримувати, а не виховувати», розглядати дорослого як друга і партнера дитини, а відносини між ними — як симетричні відносини. Антипедагогіка наполягає на необхідності емоційної переорієнтації сучасної людини, яка досягається за допомогою застосування методів групової динаміки, у якій складаються нові відносини, які базуються на інтересі і на емоційному навчанні. Підтримка як форма відносин між вчителем і учнем ґрунтується на розумінні того, що дитина краще, ніж її батьки і тим більше вчитель, знає, що їй справді потрібно на будь-якій стадії її життя. «Антипедагоги виступають за скасування обов'язковості школи, тому що вони бачать в обов'язку відвідувати школу зневагу над правом на самообумовлене навчання. Школа повинна перетворитися на школу пропозицій, її відвідування довірене власному вирішенню дітей». Швейцарський педагог Ю. Райхен проводить розходження між освітнім цехом і «вільним викладанням», у якому школяр сам приймає рішення про зміст освіти, її цілі, методи і форми. Антипедагогіка не тільки цілком пориває з традиціями освіти і виховання, але і з усією культурою: «Антипедагогіка здійснює ламання існуючої культури» - писав Шенебек. М. Вінклер у своїй книзі «Гасла антипедагогіки» помітив, що антипедагогіка відрікається від історичності і наступності поколінь, завдяки яким молоде покоління може стати дорослим, лише включаючись в зв'язок традицій, використовуючи досвід і знання старшого покоління у відтворенні і виробництві суспільної спадщини і людського роду.

Відповідно до представників антипедагогіки, сучасна соціальна ситуація виражена в плюралізмі цінностей і інтересів, у їхній конкуренції й у відсутності якого-небудь консенсусу. Сучасне суспільство — це суспільство без фундаментальних цінностей, тому викладач не має права визнавати якісь загальнозначущі цілі виховання й освіти, які, у свою чергу, ґрунтуються на загальнозначущих цінностях і нормах. Це означає, що в умовах сучасного суспільства виховання й освіта втратили свій зміст.

Література:

1. Jameson F. Postmodernism and consumer society. // The antiesthetic:

Essays on postmodern culture. / Ed. by Forster H. — Port Townsend. 1984.— P. III. 126. 28.

2. v. Schoenebeck H.: Kinderrechtsbewegung und Deutsches Kindermanifest, Munster 1981.