Філософія/6. Філософія науки

К. філос. н. Карпенко В. Є.

СумДПУ ім. А С. Макаренка, Україна

Принцип необхідного універсалізму

Перш ніж розпочати виклад матеріалу подальшого дослідження, слід пояснити, як будемо тлумачити саме поняття універсалізму. Аналіз терміна «універсалізм» у контексті філософії виявляє різні його значення: наприклад, гуманістичний універсалізм у трактуванні В. Є. Гарпушкіна [2]; розуміння універсалізму як різнобічності, енциклопедичності, «тотальності» знання. В наш час, як буде аргументовано, актуалізувалась проблема універсалізму у філософії у другому значенні. Саме адаптуючи дефініцію універсалізму як «володіння різнобічними знаннями, відомостями, навичками» [1, 601] до специфіки власне філософування, ми тлумачимо термін «універсалізм» далі.

Для філософів Давньої Греції проблеми можливості знаннєвого універсалізму дослідника та гносеологічного потенціалу такого універсалізму при осмисленні світу по суті не існувало. З одного боку, ще не відбулося розмежування філософії та окремих наук у сучасному розумінні. З іншого боку, загальний масив інформації, накопиченої людством, ще був відносно малим. Незважаючи на поступову трансформацію ситуації, ще І. Кант гармонійно поєднував усебічне філософське охоплення розумом світу з не просто екстенсивним аналізом окремих фактів і первинних емпіричних узагальнень різноманітних галузей нефілософського знання, але й зі здійсненням відкриттів у сфері окремих наук. Але з XIX ст. ситуація починає кардинально змінюватись. А в XX ст. ці зміни стають настільки істотними, що низка філософів починає застерігати колег від надмірної спеціалізації (як усередині самої філософії, так і з точки зору зв’язків філософії з іншими галузями знання), яка може деструктивно позначатись на їх концепціях, заважати всебічному осмисленню світу. У XX – XXI ст. здебільшого навіть ті, хто є спеціалістами не тільки у галузі філософії, але й фахівцями у певних окремих науках, мають відносно вузьку сферу дослідницьких зацікавлень порівняно з філософами минулого.

У 1953 р. К. Ясперс завершив свою «Філософську автобіографію», де ним зазначено: «...в життєвій дійсності не існує нічого, що не мало б відношення до філософії...» [5, 19]. Також особливий інтерес становить те, що у 1958 р. постпозитивіст К. Р. Поппер констатував загрозу перетворення філософії науки на моду, спеціалізацію. В цьому контексті він зауважував: «філософу не слід бути вузьким спеціалістом. ... я цікавлюсь наукою і філософією тільки тому, що хочу дещо дізнатись про загадку світу, в якому ми живемо, і про загадку людського знання про цей світ. І я вірю, що тільки відродження інтересу до цих загадок може врятувати науки та філософію від вузької спеціалізації...» [4, 44-45]. Однак і досі не було чітко сформульовано ані основні гносеологічні (насамперед методологічні) вади спеціалізації, ані проаналізовано реальні перспективи її можливої альтернативи в умовах ускладнення структури людського знання. Загальним місцем є те, що філософи здебільшого обмежувались указанням на конкретні галузі знання, які упускають їхні опоненти. Відповідно актуальним постає аналіз гносеологічних вимірів універсалізму у філософському дослідженні.

Комплекс завдань усього розмаїття філософських досліджень логічно інтегрується у єдиній меті – цілісному осмисленні світу. На шляху до неї філософи експлікують загальні принципи буття, універсальні закономірності розвитку тощо. Але зрозуміло, що реалізація цієї мети, як синтез результатів багатьох філософських учень і наукових теорій, не відбувається сама собою. Такий синтез є справою суб’єкта – конкретного філософа. Однак, загальним місцем є те, що сучасні філософські вчення розвиваються із використанням тією чи то іншою мірою праць філософів-попередників (принцип спадкоємності). Широкого поширення набула й очна співпраця, зокрема, у вигляді співавторства. Тож чому ми наголошуємо на філософі в однині?

У цьому контексті зважимо на слова Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі (для їх розуміння варто пригадати, що ці мислителі визначали філософію як пізнання за допомогою чистих концептів): «філософія не знаходить кінцевого притулку і в комунікації … Ідея дружньої бесіди в дусі західної демократії ніколи не утворювала ні щонайменшого концепту; вона, можливо, й бере свій початок у греків, та тільки самі греки настільки їй не довіряли … в них концепт звучав радше одиноким голосом птаха, який ширяє над полем битви і рештками знищених думок (сп’янілих гостей на учті)» [3, 15-16]. Дещо звужуючи їхню думку, зауважимо: в нашому дослідженні визначальним є те, що для цілісного осмислення світу специфічна картина останнього має скластись у свідомості конкретного суб’єкта філософування, окремої особистості. Як відзначав К. Ясперс у контексті історії філософії, «...для самої філософії неодмінним є осягнення всієї її історії в цілому, а здійснити це може ... тільки один мислитель, одна голова...» [5, 136-137]. Мислитель має охопити розумом картину світу для того, щоб взаємоузгодити її компоненти. Тобто філософ здійснює синтез суттєвих для структури його картини світу вчень, теорій, їх результатів. Важливим також постає обґрунтування філософом (в першу чергу для себе самого) процедур відокремлення суттєвого від несуттєвого.

Історичне виділення численних наук зі складу філософського знання, розгалуження структури сучасного філософського знання як такого, спеціалізація філософів призвели до скорочення кола вчень і теорій, які визнаються суттєвими для обговорюваного синтезу. З предмета розгляду елімінують численні теорії і вчення, намагаючись компенсувати це осмисленням теорій і вчень більш високого рівня узагальнення, побудованих на їх основі. Цей прийом надає можливість розподілити працю між дослідниками, що є неодмінним з огляду на неможливість для одного вченого оволодіти скільки-небудь кількісно істотною часткою всього масиву нинішнього наукового знання. Тобто гносеологічна виправданість підмінюється аргументом практичної неможливості оволодіння окремим дослідником певним обсягом інформації.

Прискорюючи та й просто взагалі уможливлюючи розвиток філософського знання в сучасну епоху, такий підхід водночас несе в собі суттєві гносеологічні недоліки. Зокрема, сучасна наука характеризується численними аномаліями, конкуруючими теоріями тощо. З трансцендуванням на кожний ієрархічно вищий теоретичний щабель часто втрачається неоднозначність (якщо така має місце) пізнавальної ситуації в конкретній сфері знання, оскільки, наприклад, аномалії можуть відкидатись як несуттєві, конкуруючі теорії зводитись до загального знаменника або в основу теорії вищого рівня кладуть найбільш імовірні з них. Отже картина світу філософа з необхідністю постає спрощеною і таке спрощення далеко не в усіх аспектах є виправданим. Так, співставлення теорій нижчих рівнів крізь призму загальної панорами картини світу ймовірно допомогло б прояснити багато дискусійних питань, або хоча б сприяло висуненню та обґрунтуванню нових гіпотез. У цілому, на нашу думку, загальна філософська картина світу, з одного боку, і сукупність учень і теорій нижчих рівнів, з іншого боку, співвідносяться за принципом герменевтичного кола. Безумовно, серед результатів обговорюваного спрощення постають такі однобічні трактування світу як пандіалектизм, панматематизм, пансинергетизм тощо.

Важливий шлях пом’якшення гостроти проблеми вбачаємо у практичній реалізації філософсько-методологічного принципу необхідного універсалізму філософа. Тобто у сучасній філософії, поряд із прагненням до елімінації несуттєвого з універсального синтезу (застосування такого підходу у більшості випадків можна вважати обґрунтованим), є доцільним заохочення окремих філософів до зворотних дій. Ідеться про одночасне заглиблення в подробиці чисельних сфер знань, але, звичайно, не як конкретно-наукові спеціалісти, але осмислюючи їх крізь призму загальної панорами картини світу. Такий знаннєвий універсалізм для конкретного дослідника, зрозуміло, можна витлумачити лише як суператрактор, у прагненні до котрого філософи будуть удосконалювати свої вчення, а не як конкретну фінальну мету, концептуалізацію атрактору.

Але ми показали, чому філософське співтовариство стало на шлях відмови від універсалізму. Заклик до універсалізму в певному сенсі суперечить об’єктивній історичній тенденції. Так, виділення з філософії багатьох сфер знання почасти є її проявом. З огляду на обсяг накопиченої людством інформації про світ, повернення до давньогрецького образу філософа є неможливим. Тим не менш, спроби такого повернення, які не будуть і не можуть бути вичерпними, матимуть певний гносеологічний сенс, до теоретичної експлікації котрого автор звертався вище.

Полегшити, а часто й просто взагалі уможливити обговорювані спроби можна таким чином. По-перше, слід звернутись до публікації для філософів видань, які б усебічно змальовували пізнавальну ситуацію в конкретних сферах знання. Такі публікації мають пройти між Сциллою і Харибдою популярного стилю та надмірного заглиблення у деталі, зрозумілі лише вузьким спеціалістам. По-друге, слід розміщувати філософські статті універсального характеру на сторінках журналів з інших галузей знання та ініціювати таким чином обговорення відповідних аспектів цих статей вузькими спеціалістами. Безумовно, це допоможе філософам відкорегувати свої концепції. По-третє, участь філософів у конференціях з вузьких сфер знання має постійно заохочуватись.

Так, вже в похилому віці К. Ясперс зазначав: «я прагнув зрозуміти, що люди знають науково, як вони отримують і обґрунтовують це знання – хоча й не надто досяг успіхів у цьому прагненні. Це прагнення збереглось у мене до сих пір, щоправда, останніми роками воно задовольняється тільки за рахунок читання наукових статей майже зо всіх галузей науки» [5, 48]. Але, надаючи належної уваги різноманітним галузям науки (а також власне філософським методам), К. Ясперс, на нашу думку, недооцінив позанаукове, позафілософське пізнання та його евристичні можливості. Наприклад, якщо, використовуючи обґрунтування принципу фальсифікації К. Р. Поппером [4], визначати релігію як потенційний фальсифікатор науки, то релігія в цьому сенсі по суті перетворюється (серед низки інших позанаукових пізнавальних форм) на неодмінну умову науковості самої науки. Тобто це можна витлумачити як констатацію важливості існування релігії в цьому контексті для самих науковців. Отже важливість згаданої ролі позанаукових пізнавальних форм відштовхує від негативізму при їх аналізі, навертає на пошук «раціонального зерна» (тим більше, що саме поняття «раціональність» може тлумачитись достатньо широко).

Так, на нашу думку, концепція Е. Кассірера («Філософія символічних форм») серед іншого показує можливість теоретичного обґрунтування того, що незважаючи на якісну своєрідність, позанаукові та позафілософські форми пізнання також сповнені гносеологічної цінності. Ця концепція не є єдино можливим варіантом такого обґрунтування. Наприклад, цікаві ідеї знаходимо у П. Фоєрабенда. Відповідно відкриваються нові можливості, зокрема для пояснення відмови від тенденції до прямого узгодження релігійних постулатів із даними науки, філософські дискусії з цього приводу перенесуться у нову площину. Зміна наукових парадигм не потребуватиме нового витлумачення основоположень релігії, що сприятиме виконанню згаданими основоположеннями функції позачасового у постійно змінюваному світі (тією мірою, якою це взагалі можливо).

У цьому контексті завдання філософа-універсала постає як щось непересічне навіть з огляду на загальне тло філософії. Звичайно, побудова грандіозних узагальнень усе одно буде справою окремих ентузіастів. Але навряд чи таких філософських учень потрібно багато. Та вони ніколи й не були чисельними в історії філософії.

Узагальнюючи, наголосимо, що в цьому дослідженні виходили з необхідності для цілісного, філософського осмислення світу утворення специфічної картини останнього у свідомості конкретного суб’єкта філософування, окремої особистості. Як ми показали, спрощення цієї картини у сучасних філософів не завжди є гносеологічно виправданим, оскільки загальна філософська картина світу, з одного боку, і сукупність учень і теорій нижчих рівнів, з іншого боку, співвідносяться за принципом герменевтичного кола. Шлях подолання проблеми вбачаємо у спробах практичної реалізації у процесі досліджень принципу необхідного універсалізму філософа, подальше методологічне, взагалі гносеологічне обґрунтування якого може стати предметом окремих досліджень. Такий знаннєвий універсалізм для конкретного дослідника, зрозуміло, можна витлумачити лише як суператрактор, у прагненні до котрого філософи будуть удосконалювати свої вчення, а не як конкретну фінальну мету, концептуалізацію атрактору.

Література:

1. Булыко А. Н. Большой словарь иностранных слов. 35 тысяч слов / А. Н. Булыко. – М.: Мартин, 2006. – 704 с.

2. Гарпушкин В. Е. Гуманистический универсализм как парадигма мировоззрения: автореф. дис. на соискание ученой степени д. филос. н.: спец. 09.00.11 «Социальная философия» / Вячеслав Ефимович Гарпушкин. – Иваново, 2009. – Режим доступа: http://dibase.ru/article/16112009_garpushkinve.

3. Делез Ж. Что такое философия? / Жиль Делез, Феликс Гваттари; пер. с фр. С. Н. Зенкина. – М., СПб.: Институт экспериментальной социологии, Алетейя, 1998. – 288 с. – (Gallicinium).

4. Поппер К. Логика и рост научного знания: избранные работы / Карл Раймунд Поппер; пер. с англ. под общ. ред. В. Н. Садовского. – М.: Прогресс, 1983. – 605 с.

5. Ясперс К. Философская автобиография / Карл Ясперс; пер. с нем. А. В. Перцева // Западная философия: итоги тысячелетия. – Екатеринбург, Бишкек: Деловая книга, Одиссей, 1997. – С. 19-152.