Право/ Хозяйственное право.

К.ю.н, доцент кафедри правознавства Письменна О.П., студентка 4 курсу факультету економіки та підприємництва Іванова Г.М.

Вінницький національний аграрний університет, Україна

ГМО:

правове та інформаційне забезпечення

Вступ. Генетично модифікований організм, живий змінений організм (ГМО) - будь-який організм, у якому генетичний матеріал був змінений за допомогою штучних прийомів переносу генів, які не відбуваються у природних умовах.

Актуальність проблеми. З розвитком генної інженерії постійно зростає кількість генетично модифікованих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які необхідно врегулювати нормативно-правовими актами як на міжнародному так і на національному рівні.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Проблемам генетично модифікованих організмів присвячено праці українських та зарубіжних вчених, таких як: Пархоменко М.М., Зайчук Т.О., Свистун Т.В., Мельничук С.Д., Савченко Л.Л. та Чан-Хі О.С. Правовий аспект даного питання відображається в законах України, декретах та постановах КМУ.

Мета роботи. Розгляд правового та інформаційного забезпечення генетично модифікованих організмів.

Викладення основного матеріалу дослідження. На сьогодні у світі існує дві протилежні точки зору щодо шкідливості чи нешкідливості ГМО-продукції для здоров’я людини та навколишнього середовища. І не дивлячись на те, що загалом наукова спільнота стверджує про недоведену шкоду ГМО, проте спожиачі схильні все ж таки вважати тенденцію поширення ГМО достатньо загрозливою. Справа в тім, що маркувати ГМО-продукцію потрібно обов’язково, оскільки якщо раптом будуть знайдені очевидні докази шкідливості такої продукції для здоров’я людей то її неможливо буде знайти та вилучити [8].

Постанова Кабінету Міністрів України від 13.05.2009 № 468 (із змінами) затвердила Порядок нанесення етикетування на продукцію, яка містить або вироблена з використанням ГМО. Етикетування харчових продуктів та сільськогосподарської продукції, які містять ГМО понад 0,9 відсотка або вироблені з їх використанням, повинно здійснюватись виробниками, постачальниками (в т.ч. імпортерами) та продавцями (далі - суб’єкти господарювання), які вводять продукцію в обіг в Україні. Обов’язкове позначення на етикетці інформації, що продукт містить ГМО здійснюється у тому випадку, якщо складник, який використовується як окремий складник харчового продукту, містить понад 0,9 відсотка ГМО, або вироблений із сільськогосподарської продукції, яка містить понад 0,9 відсотка ГМО. Вміст 0,9 відсотка ГМО у харчовому продукті - це відношення генетично модифікованого білку продукту до загального вмісту продукту. Підставою для підтвердження інформації щодо відсутності ГМО у сільськогосподарській продукції та харчових продуктах, або їх наявності до 0,9 відсотка, є надання документів. У разі відсутності таких доказів підприємство має провести випробування своєї продукції на вміст в ній ГМО у випробувальній лабораторії, акредитованій в установленому порядку на проведення таких випробувань.

На сьогодні випробування продукції на вміст ГМО здійснюється випробувальними лабораторіями системи Держспоживстандарту: ДП "Укрметртестстандарт", ДП"Вінницястандартметрологія", ДП"Волиньстандарт- метрологія", ДП"Кримстандартметрологія", ДП"Луганськстандартметрологія", ДП"Житомирстандартметрологія", ДП"Кривбасстандартметрологія", ДП "Харківстандартметрологія", ДП "Донецькстандартметрологія", а також функціонують випробувальні лабораторії в системі Мінагрополітики та МОЗ.

Виробники харчових продуктів повинні контролювати на наявність ГМО або сировину, або готову продукцію. Стосовно сировини, то виробник про наявність або відсутність ГМО в сировині зазначає в договорах (контрактах) і перепровіряє або довіряє представленим документам від постачальника.
Отже, якщо підприємство запровадило вхідний контроль сировини на вміст ГМО то повторне проведення контролю готової продукції не потрібно.
Підставою для підтвердження інформації про наявність ГМО понад 0,9 відсотка у сільськогосподарській продукції та харчових продуктах є надання постачальниками сировини або протоколу випробувань, або письмового повідомлення про наявність ГМО та відповідного етикетування. Будь-яких додаткових погоджень з державними органами та випробувань продукції проводити не потрібно. Для уповноважених органів підтвердженням наявності ГМО у харчовому продукті є відповідне його етикетування.
Оригінали протоколів випробувань, які супроводжують імпортні сільськогосподарську продукцію та харчові продукти, видані іноземними випробувальними лабораторіями, уповноваженими на проведення таких випробувань, є підтвердженням інформації про наявність/відсутність ГМО [10].

Крім постанови КМУ в Україні вистачає законів, які так чи інакше регулюють поводження з ГМО, але проблема в тому, що підхід до виконання законодавства мав би бути кращим. Відносно ГМО в нашій державі діють такі закони: “Про дитяче харчування”, “Про захист прав споживачів”, “Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини”, “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про основи національної безпеки України”, “Про захист населення від інфекційних хвороб”, “Про тваринний світ”, серед яких основним є Закон України “Про державну систему біобезпеки при випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів”. Проте фахівці у галузі захисту прав споживачів вказують на недоліки, які закладено в цей закон. Зокрема у ньому йдеться про захист прав громадян у разі заподіяння шкоди їхньому здоров’ю внаслідок вживання ГМО. Але, яким чином виконується цей пункт - пересічному споживачеві, на жаль, не відомо. Про необхідність маркування продуктів, які містять ГМО, в даному законі теж не згадується. Цей документ формалізований і навряд чи може забезпечити біобезпеку на якій наголошується. Він фактично легалізує систему широкого обігу в Україні генетично модифікованих організмів і продукції, отриманої з допомогою трансгенів. Тож, уся біонебезпечна продукція, що потрапила раніше в Україну, легалізується в ній остаточно, і усе, що не пропускається до країн-членів ЄС, хлине в нашу державу широким потоком [9].

Висновки та пропозиції. Особливу увагу потрібно зосередити на удосконаленні уже існуючої нормативно-правової бази, врегулювати питання контролю, розробити правила біобезпеки. Обов’язкове впровадження маркування та етикування на всіх харчових продуктах, для усунення негативного впливу на здоров’я людей та навколишнє середовище. Створити розвинену мережу випробувальних лабораторій для ефективного контролю та перевірки наявності ГМО в продуктах харчування у двох напрямах: система контролю рослинної сировини до її переробки та система контролю переробленої та виготовленої продукції.

Список використаної літератури

1. Закон України “Про тваринний світ” від 13.12.2001

2. Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” в ред. від 7.02.2002

3. Закон України “Про захист прав споживачів” в ред. від 1.12.2005

4. Закон України “Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини” від 6.09.2005

5. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003

6. Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6.04.2000

7. Закон України “Про дитяче харчування” від 14.09.2006

8. М.М. Пархоменко. Господарсько-правові засоби забезпечення якості продукції в Україні// Економіка та право-2009-№2-с.19-24

9. http://www.nbuv.gov.ua

10. http://www.ukroilprom.org.ua