Право/ 9. Гражданское право

Іваник Д.О.

студентка 5 курсу економіко-правового факультету

Донецького національного університету, Україна

Правовий режим грошових коштів за кредитним договором

Нині ведуться нескінченні дискусії у науковій літературі, виникають колізії у нормативних актах і проблеми у практичній діяльності щодо кредитних і позикових відносин, а також пов’язаних із цим відносин власності. Тому є актуальним питання визначення права, яке виникає у позичальника на грошові кошти (кредит), надані йому кредитодавцем за кредитним договором.

Із цього питання в юридичній науці висловлюються різні точки зору. По-перше, А. Бабаскін стверджує: коли банк надає грошові кошти за кредитним договором – то у користування. По-друге, вважається, що грошові кошти надаються як кредитна послуга, яка, на думку В. Ойгензихта, не є еквівалентною грошовою або товарною тимчасовою допомогою та містить у собі не тільки користування цими коштами, а й повне розпорядження ними без виникнення права власності. По-третє, вважається, що банк виконує посередницькі функції між кредиторами та позичальниками, але не є власником залучених коштів (Н. Воєводіна) [1, c. 88-89]. По-четверте, вважається, що грошові кошти надаються у тимчасову власність (А. Жуков). Так, Г. Шемшученко розцінює позику як акт комерційного продажу кредитором на певний термін грошових коштів, «при здійсненні кредитних відносин перехід права власності на відповідні кошти обумовлюється часовими межами повернення цих коштів та іншими умовами, визначеними договором». Цю позицію підтримує О. Шаповалова, проте, на її думку, це акт не тимчасового комерційного продажу грошових коштів, а назавжди, тому що право власності не може бути обмежене строком; і як у купівлі-продажу за такий товар (позику) належить плата, яку позичальник зобов’язується сплатити у визначений строк, яка складається із суми отриманої позики й процентів як прибутку позикодавця [1, c. 90]. По-п’яте, велика група правознавців (О. Садиков, Ю. Червоний, С. Чубаров, О. Глушко та інші) розглядають кредит як власність набувача коштів, а між власником і позичальником складаються зобов’язально-правові відносини. По-шосте, вважається, що у власність надаються тільки готівкові кошти й речі з родовими ознаками, а при безготівкових відносинах у набувача виникає тільки зобов’язальне право. Л. Новоселова, Н. Круглова зазначають, що «безготівкові кошти можуть бути об’єктом тільки зобов’язальних прав, але не речових. При безготівкових розрахунках не здійснюється переміщення матеріальних об’єктів, як при розрахунку готівкою, здійснюється тільки передання прав вимоги до банку». О. Печений вважає, що «грошове зобов’язання є підставою виникнення як права власності щодо готівки, так і зобов’язального права при безготівкових розрахунках» [2, c. 63]. Таким чином, перші три позиції можна об’єднати як позицію, що у позичальника не виникає права власності на запозичені кошти; четверта позиція – виникає тимчасова власність; п’ята, шоста позиції – виникає право власності.

Глава 71 Цивільного кодексу України [3] містить правове регулювання позики, кредиту і банківського вкладу. Положення щодо позики поширюються на відносини за кредитним договором, якщо інше не встановлено §2 глави 71 ЦК України, тобто це однорідні відносини. Але, незважаючи на це, законодавцем визначена їх різна правова природа. Так, якщо за договором позики позичальник отримує об’єкт позики у власність (ст. 1046 ЦК України), то за кредитним договором законодавцем не визначено право власності позичальника на отриманий кредит (ст. 1054 ЦК України). У Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст. 1) [4], у Законі «Про банки і банківську діяльність» [5] кредит визначений як кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк і під процент. Отже, правова природа об’єкта кредитного договору законом визначена суперечливо.

Об’єктом кредитного договору є грошові кошти. Готівкові кошти традиційно розглядаються у цивільному праві як речі, тому вони можуть бути об’єктом права власності й інших речових прав. Безготівкові кошти існують тільки як записи на папері або у електронному виді (тобто не є об’єктом права власності) та фактично є правом вимоги зобов’язального характеру. При цьому видача більшості кредитів здійснюється у безготівковій формі, тобто предметом кредитних відносин стають відповідні права вимоги, а не гроші у вигляді грошових купюр (речей). Стосовно цього В. Вітрянський влучно зазначив, що теоретична проблема якраз і полягає в тому, що так звані безготівкові грошові кошти є за своєю правовою природою зобов’язальними правами вимоги до банку (а не речами), в принципі не можуть бути передані у власність позичальника [6, c. 50]. Та все ж найбільш адекватно відповідає економічним інтересам як кредитодавця, так і позичальника, обґрунтування, наведене Р. Карамулліним, на думку якого, із зарахуванням суми кредиту на рахунок позичальника в останнього не виникає право власності на річ, як це відбувається при її врученні готівкою. Разом із тим, різниця в речово-правовій кваліфікації того або іншого засобу набуття кредиту не впливає на його кінцевий економічний і зобов’язально-правовий ефект. Інтерес позичальника направлений не на те, щоб стати власником відомої кількості грошових знаків, а на те, щоб у його розпорядженні була певна грошова сума. Саме тому її зарахування на рахунок стає можливим прирівняти до передачі права власності на грошові знаки [7, c. 371].

Отже, готівкові кошти мають матеріальну форму, а безготівкові кошти можуть бути замінені на готівку, головне, що їх можна витрачати, тобто замінювати на інші матеріальні об’єкти. На думку І. Безклубого, О. Сидоренка, «право користування грішми, незалежно від того, у якій формі – готівковій чи безготівковій воно здійснюється, завжди пов’язане з витрачанням» [7, с. 368]. Тобто правові наслідки отримання кредиту в готівковій чи безготівковій формі однакові – це право витрачати їх, розпоряджатися ними.

З економічної точки зору власником кредиту є кредитодавець, тому йому сплачуються проценти і повертається кредит. З юридичної точки зору кредитодавець втрачає право власності на переданий кредит, а позичальник його набуває. Одночасно між ними виникають зобов’язальні відносини: у кредитодавця зі спливом визначеного строку кредиту виникає право вимоги плати за переданий товар (кредит), а у позичальника виникає обов’язок це виконати. На позичальника, як на власника отриманого кредиту, покладаються усі ризики випадкового знищення, прострочення, відсутності грошових коштів тощо [2, с. 64].

Таким чином, на підставі викладеного вище вважається за доцільне внести такі зміни у ч. 1 ст. 1054 ЦК України: «За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати фінансову послугу з надання кредиту (грошових коштів у готівковій формі або грошових коштів у безготівковій формі) позичальникові у формі, розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник, набувши відповідно право власності або право вимоги щодо розпорядження кредитом, зобов’язаний у визначений строк повернути кредит і сплатити винагороду за надану послугу у вигляді процентів».

Література:

1. Шаповалова О. Кредит як власність позичальника // Право України. – 2004. - №10. – С. 88-91.

2. Шаповалова О. Проблема тотожності позики і кредиту //Підприємництво, господарство і право. – 2004. - №9. – С. 63-64.

3. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. №435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №40. – Ст. 356.

4. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 грудня 1994 р. №334/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - №4. – Ст. 28.

5. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. №2121-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №5. – Ст. 30.

6. Витрянский В.В. Кредитный договор: понятие, порядок заключения и исполнения. – М.: Статут, 2005. – 221 с.

7. Бузклубий І.А. Банківські правочини: Монографія. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 456 с.