Право/10. Господарське право

Решетнік Т. В.

Національний університет державної податкової служби України, Україна

Мирова угода як спосіб судового врегулювання господарських спорів

Незважаючи на те, що мирова угода в господарському процесі є новелою для нашого законодавства, такий інститут досліджувався ще в радянській юридичній літературі. Так, мирові угоди поділялись на досудові й судові. Досудова мирова угода являє собою звичайний, як правило, цивільно-правовий договір, у силу якого сторони припиняють між собою зобов’язання, трансформуючи його в нове, матеріальне, частіше за все шляхом взаємних поступок. При невиконанні такої угоди однією зі сторін друга має право звернутись за захистом своїх порушених прав з позовом до суду.

Судова мирова угода відрізняється від досудової тим, що вона укладається тоді, коли між сторонами вже виник спір на підставі певного зобов’язання, і з метою вирішення такого спору сторони приходять до рішення укласти іншу угоду. Таким чином, укладання досудової мирової угоди, на відміну від судової не вирішує спір між сторонами. Навіть незважаючи на те, що затверджуючи мирову угоду, суд не розглядає справу по суті, а в ухвалі про припинення провадження в справі встановлює факт існування між сторонами спору, який вже вирішено. Тому кожна із сторін судової мирової угоди позбавляється права звертатись до суду з таких самих підстав [1].

Нормативне визначення мирової угоди в Україні існує лише стосовно укладання мирової угоди при провадженні справи про банкрутство. Так, відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, мирова угода визначається як домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін [2]. Аналогічне визначення міститься і в Постанові НБУ “Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків”[3].

На думку автора, мирову угоду в господарському процесі можна визначити як одну з форм прояву свободи в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав, що проявляється в укладенні між ними угоди про заміну зобов’язання, на підставі якого й виник спір, іншим зобов’язанням з метою врегулювання такого спору. Відповідно до ч. 4 ст. 78 ГПК, мирова угода затверджується ухвалою суду, якою одночасно припиняється провадження у справі [1] .

Світова практика застосування інституту мирової угоди свідчить, що реалізувати право на укладання мирової угоди можуть особи, які беруть участь у справі й на чиїх правах та обов’язках може відобразитись судове рішення (тобто особи, що мають не лише процесуально-правовий, а й матеріально-правовий інтерес при вирішенні справи). Можливість укладання мирової угоди особами, які не мають матеріально-правового інтересу у вирішенні спору (наприклад, прокурор, органи державної виконавчої влади), виключається.

Так, відомо, що ст. 22 ГПК визначає права та обов’язки сторін, зокрема конкретні права сторін, які передбачені частинами 2, 4 і 5. Однак безпосередньо право укласти мирову угоду ст. 22 ГПК не передбачає, хоча ч. 2 ст. 22 ГПК містить положення, відповідно до якого сторони користуються й іншими правами, наданими їм кодексом [1]. Таким чином, із впевненістю можна стверджувати, що до прав сторін належить також право укладати мирову угоду.

Зазначимо, що в процесі можуть брати участь і інші особи, крім позивача й відповідача. Зокрема, до таких осіб можна віднести третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Необхідно зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 26 ГПК, такі особи користуються всіма правами й несуть усі обов’язки позивача [1]. Тобто такі особи користуються не лише тими правами, що перелічені в ст. 22 ГПК, а й правами, перерахованими в інших статтях, до яких належить і ст. 78 ГПК.

Таким чином, на думку автора, положення ст. 78 ГПК стосовно того, що мирова угода укладається сторонами, підлягає розширеному тлумаченню: мирова угода може укладатись особами, які користуються правами позивача (відповідача), тобто, і третіми особами, що заявляють самостійні вимоги на предмет позову. Наведене підтверджується також тим, що ст. 78 ГПК не містить імперативного припису стосовно кола суб’єктів мирової угоди [1]. Однак при укладанні мирової угоди третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, необхідно зважати на те, що самостійний характер таких вимог завжди повністю або частково виключає вимоги позивача, на відміну від співпозивачів, вимоги яких не виключають одна одну. В зв’язку з цим третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може укласти з відповідачем мирову угоду лише в тому випадку, якщо первісний позивач відмовляється від позову або суд відмовляє йому в задоволенні позовних вимог. В іншому випадку суб’єктами мирової угоди разом з третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет позову, мають виступити відповідач і первісний позивач.

Література:

1. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №6. – ст. 56.

2. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Закон України від 14.05.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №31. – ст.440.

3. Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків. Постанова Правління НБУ від 09.10.2000 р. № 395.