Гладкова А.О.

Донбаська національна академія будівництва та архітектури

Видатні архітектори італійського бароко

Бароко – це доба, велика своїми грандіозними руйнуваннями і настільки ж грандіозними твореннями Європи. Цей стиль зародився в Італії в XVI ст. і виявив себе передусім в архітектурі. Архітектура бароко служила утвердженню ідей католицизму і абсолютизму, але в ній знайшло відображення й нове для того часу відчуття пов’язаності людини та простору, яке виявилося в плануванні міст, площ, будівель, розрахованих на маси народу. До ансамблю включалися не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці. Початок і кінець вулиць були неодмінно позначені якимось архітектурними (майданами) або скульптурними (пам’ятниками) акцентами. Обеліски і фонтани, поставлені у точках збігання променів-проспектів і в їхніх кінцях, створюють майже театральний ефект далекосяжної перспективи. Замість статуї в центрі майдану височить обеліск або фонтан, рясно оздоблений скульптурою. Архітектори бароко не вводять нові типи будинків, але знаходять для старих типів споруд – церков, палаццо, вілл – нові конструктивні, композиційні і декоративні прийоми, які докорінно змінюють форму і зміст архітектурного образу, стають неперевершеними прикладами для майбутніх поколінь. Введені до історії мистецтва нові художній прийоми, блискучі взірці архітектури акцентують увагу до їхніх творців – великих італійських архітекторів доби бароко.

Значний внесок у дослідження життя і творчості видатних архітекторів Італії зробили Филиппе Бальдинуччи та Ірвинг Стоун.

Найвідомішим майстром архітектури бароко був італієць Джованні Лоренцо Берніні (1598-1680), який створив чимало уславлених споруд: церкву Сант Андре аль Квірінале, фонтан Тритона на площі Барберіні, балдахін-ківорій у Соборі святого Петра у Римі.

Побудована ним церква Сант Андреа аль Квірінале (1658) особливо чітко виявляє характерну для бароко тенденцію до виділення на фасаді урочистого порталу. Звернений до вулиці фасад, по суті, незалежний від розташованої в глибині ділянки еліпсоподібного об’єму.

Найбільша робота Берніні в Римі — грандіозна колонада перед собором св. Петра, що завершила в середині XVII ст. формування соборного ансамблю. Ідея створення центричної композиції собору, закладена у проектах Браманте і Мікеланджело, в період розвитку бароко була порушена їх наступниками. Шляхом подовження композиція собору з центричної перетворилася в глибинну, фронтально-осьову. Сильно зросло значення фасаду, який на початку XVII ст. був побудований великим майстром бароко Карло Модерна, який прибудував західну частину з нар тексом, чим надав плану базилікального характеру. Оброблена колосальним ордером площина фасаду, рівна по ширині 115 м, при висоті 45 м, з одного боку, пригнічує своїм масштабом людину, яка сприймається крихітною поруч з гіпертрофованими формами. З іншого, при цьому з площі вид на купол було закрито високим аттиком, а самі форми прибудови виявилися настільки немасштабними, що собор здавався меншим, ніж був насправді. Це враження певною мірою було усунуте завдяки вдалому розплануванню площі перед собором у 1656-1667 рр. Лоренцо Берніні. Берніні віддалив площу від собору і надав їй овальної форми, оточивши двома рядами спарених колон. Одночасно овальна колонада висотою близько 20 м здається невеликою в порівнянні з фасадом і тим величезним простором, який вона обмежує. Вісь собору панує в композиції, послідовно організовуючи інтер'єр, фасад і простір площі.

Наступне покоління архітекторів бароко дасть віртуоза Франческо Борроміні, який дивно проектував, креслив, будував. Саме Борроміні сміливо відходив від класичних канонів, авторитетних рішень, попередніх правил, міг створити будівлю небаченої складності. Борроміні, у порівнянні з Лоренцо Берніні, – справжній спадкоємець нервової, емоційно насиченої архітектури Мікеланджело Буонаротті. Сан Карло алле Кваттро Фонтане (іт. San Carlo alle Quattro Fontane, також San Carlino, що означає «церква св. Карла біля чотирьох фонтанів»), яку збудував Франческо Борроміні, - приклад його неперевершеного таланту.

Цікавий шлях, як архітектор бароко, пройшов Ювара. Визначний архітектор пізнього бароко Італії починав як сценограф і помічник в перебудові театральних будівель. Не всі його проекти здійснювались. Але від будівлі до будівлі він набрав досвіду. Ювара підсилює виразність своїх палаців діагональними побудовами, ризалітами, грою різних за висотою об'ємів. Декор стає дедалі стриманим, не цурається русту, пілястр і колон, таких звиклих для класицизму. Але будівлі не стають зразками класицизму, зберігаючи велич, різноманітність і красу саме бароко. Важливою відзнакою архітектурного стилю Ювари стали надзвичайно виразні силуети будівель (замок Ступініджі, палац Орьєнте, особливо базиліка Суперга).

Талановитим архітектором пізнього бароко також був Бартоломео-Франческо Растреллі (1700-1771), син італійського барокового скульптора К.-Б.Растреллі, який з 1716 р. жив у Росії. Растреллі - молодший уславив своє ім’я роботою в Російській імперії: спорудженням Смольного монастиря, Зимового палацу, Виховательського будинку у Санкт-Петербурзі, Царськосельського та Петергофського палаців, а також Андріївської церкви у Києві.

Архітектурні форми бароко були неперевершеними за складністю, пишністю, різноманіттям й мальовничістю. Жодна деталь не була самостійною. Все було підпорядковане загальному архітектурному задуму, до якого належить оформлення і прикраса інтер'єрів, а також садово - паркового та міського архітектурного середовищ. Створені архітектурні шедеври епохи бароко говорять про неймовірний талант і величність архітекторів, які впроваджували свої задуми у реальність, створюючи обличчя Європи XVI- XVIII ст.

Література

1. Теорія та історія світової і української культури / Уклад. В.Г. Богуславська. – Макіївка, 2003. - 298с.

2. Культурологія: українська та зарубіжна культура (Навчальний посібник) / M.М. Закович. – Київ: Знання. – 2007. – 348с.

3. Асєєв Ю.С. Шедеври світової архітектури. – К.: Ра. Школа, 1982. – 87 с.