Педагогічні науки / 4. Стратегічні напрями реформування системи освіти

К.п.н., доц. Лупаренко С.Є.

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди

Наукові підходи до дослідження проблеми дитинства

Існують різні підходи до дослідження проблеми дитинства. Низка вчених (Ю.Громико, В.Давидов, Д.Ельконін, В.Кремень, В.Кудрявцев та ін.) розглядають дитинство як складне та багатогранне соціокультурне явище, глобальний культурно-історичний феномен. Так, щодо соціально-історичної природи дитинства в науковій літературі співіснують дві позиції, які визначають, що:

1) дитинство – похідна суспільно-історичного розвитку, а освіта відповідно – соціально-екологічна ніша для тиражування колективного досвіду дорослих. При такому підході освіта й становлення свідомості особистості дитини – це не тільки моделювання «історії духу», минулого, але й форма її поступального продовження, творчого розвитку;

2) дитинство – як історичний феномен. З цього твердження витікає визнання унікальної та самобутньої функцій дитинства в соціокультурних процесах, його представлення в якості першотворення людської історії. Духовний розвиток дитини при такому підході розглядається як «особлива форма культурної творчості», як механізм, який реалізує наступність і поступовість в історичному розвитку культури. Тобто культуротворча функція дитинства проявляється у породженні дітьми історично нових універсальних здібностей, нових форм діяльного відношення до світу, нових образів культури в міру освоєння креативного (творчого) потенціалу людства. Цей факт дав змогу В.Кудрявцеву ввести у науковий обіг категорію «розвинуте дитинство» (мається на увазі в історичному плані), яку він пов’язав із культуротворчою функцією [1; 2].

Функція освіти при такому підході полягає у проектуванні сутнісної культуротворчої функції розвитку дитинства. Звідси, як наслідок, витікає, що освіта повинна бути тільки розвивальною.

З точки зору сучасної психолого-педагогічної науки (І.Бех, Л.Божович, О.Леонтьєв, О.Савченко та інші) дитинство виступає самоцінним періодом, зберігає розвиваючу тенденцію, тобто дитинство – це не «застиглий вік», а цікаве, насичене бурхливе життя, вік безтурботної радості, казки, гри, фантазії, райдужного пізнання світу, виступає джерелом життєвого ідеалу (Ш.Амонашвілі, В.Сухомлинський).

У працях Т.Кочубей установлено, що дитинство – динамічна система, на яку впливає не тільки загальна культура суспільства, але й педагогічна. Воно виступає періодом інтенсивного впливу дорослих на дітей через інститут сімейного виховання та інститути соціальної системи навчання і виховання дитини, періодом адаптації індивіда до життя, оволодіння ним соціальними нормами. З огляду на це дитинство розглядається як особливий стан та спосіб буття дитини, природа дитини, особливості пізнання, сприйняття, мислення, формування світогляду у дитячі роки з метою врахування їх у системі навчання та виховання.

Кожен віковий період дитинства є незамінною ланкою неперервного розвитку людини, висуває й вирішує свої проблеми. Дитинство як період розгортається у часі, в кожну мить якого дитина не тотожна собі. Вона перебуває у постійній зміні, у постійному саморусі. Звідси важливість дитинства в житті людини полягає у тому, що розвитку особистості в ранні роки притаманний інтенсивний темп, який не властивий більш зрілим рокам. А тому в міру дорослішання людини відбувається не тільки фізичний зріст, піднесення психіки, зростання її духовних сил, але й гальмування, навіть втрата певних сприятливих внутрішніх умов, характерних для перших ступенів її життя [1].

Аналіз наявних у сучасному науковому просторі концепцій розуміння дитинства (В.Абраменкова, І.Бех, А.Богуш, Н.Гавриш, В.Кудрявцев, С.Литвиненко, Л.Обухова, М.Осоріна, Т.Поніманська, І.Рогальська, Д.Фельдштейн та інші) дозволив констатувати єдність науковців у позиції визнання самоцінності дитинства, яке визначається як структурний елемент суспільства, а також акцентування уваги на розширенні вікових меж дитинства, збільшенні турботи та уваги держави до унікальної і самобутньої функції дитинства в соціокультурних процесах.

Дослідження психологів (П.Блонського, Л.Виготського, Д.Ельконіна та інших), дані етнографії щодо розвитку дітей і різних суспільствах показали, що, дитинство є соціокультурним феноменом, носить конкретно-історичний характер і має свою історію розвитку. Головна соціальна функція дитинства, яка полягає в підготовці людини до дорослої самостійної праці, визначає специфіку вікової диференціації, тривалість і своєрідність дитинства. На характер і зміст окремих періодів дитинства також впливають конкретні соціально-економічні й етнокультурні особливості суспільства, в якому зростає дитина, і система суспільного виховання. Усередині видів дитячої діяльності, що послідовно змінюють один одного й задаються суспільством, відбувається відтворення (присвоєння) дитиною людських якостей. Видатними психологами, педагогами (П.Гальперін, Д.Ельконін, А.Запорожець та інші) доведено, що психічні новоутворення, які формуються в дитинстві, мають велике значення для розвитку здібностей і формування людської особистості.

У дитинстві головна увага суспільства спрямована на соціалізацію особистості: оволодіння мовою, мовленнєвими відношеннями, початком рахування, участю в іграх й обрядах. Водночас відбувається розвиток основних видів здійснення та координації соціалізуючих рухів, що властиві людині. Також формуються навички гігієни, носіння одежі, поводження з речами, орієнтації у природному й технічному середовищі.

Д.Ельконін виокремив два парадокси дитинства [4]:

1) потенціал людини від народження, який править за визначальні механізми її підтримки впродовж усього життя (фізична будова, організація і тип нервової системи, тип діяльності і способи її врегулювання залежно від вищої нервової діяльності); проте очевидно, що при народженні дитина є найбільш безпорадним створінням усього еволюційного ряду;

2) попри сторічні нарощування темпів і збагачення матеріальної та духовної культури, новонароджена дитина практично не зазнала змін (антропологічні дослідження не підтвердили суттєвих розходжень в анатомо-морфологічній побудові сучасних людей і людей, що жили багато віків або навіть тисячоліть тому, проте довели, що чим вище стоїть жива істота в еволюційному розвитку, тим довше триває її дитинство і тим більш безпорадною вона є відразу є після народження).

Вирізняючись схожими природними передумовами, кожна дитина все ж таки досягає різного рівня свого розвитку і на кожному історичному етапі суспільства транслює певні соціокультурні цінності [3, с. 99].

Таким чином, можна зробити висновок, що дитинство – це період онтогенетичного розвитку людини від народження до підліткового віку (10-11 років), який має біологічну основу, опосередкований соціально-культурними факторами, вихованням і навчанням, і протягом якого відбувається інтенсивний фізичний і розумовий розвиток особистості, формування її вищих психічних функцій, соціальне становлення.

Література:

1. Кочубей Т. Філософія дитинства в педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Т.Кочубей. – Київ, 2001. – 18 с.

2. Кудрявцев В. Культурно-исторический статус детства: эскиз нового понимания / В.Кудрявцев. – Режим доступу: http://virtkafedra.ucoz.ua/el_gurnal/pages/vyp1/Kudrjavcev.pdf.

3. Лисенко Н. Дитина і дитинство в етнопедагогіці / Н.Лисенко // Народознавча компетентність дітей і молоді: принципи та методи дослідження: зб. наук. пр. – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Науково-методичний центр «Українська етнопедагогіка і народознавство», 2007. – С. 98-112.

4. Эльконин Д. Психология игры / Д.Эльконин. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 360 с.