DMITRIENKO J.N. (Дмитрієнко Ю.М., кандидат філософських наук, доцент, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченко), DMITRIENKO I.V.

CONSCIOUSNESS AND THE NEWEST UKRAINIAN LEGAL CULTURE: ACTUAL WAYS OF THEIR STUDYING (3) (НОВЕЙШЕЕ УКРАИНСКОЕ ПРАВОВОЕ СОЗНАНИЕ И НОВЕЙШАЯ УКРАИНСКАЯ ПРАВОВАЯ КУЛЬТУРА: АКТУАЛЬНЫЕ ПУТИ ИХ ИЗУЧЕНИЯ (3)

У своїй зародковій формі існуюча і понині дивергенція згаданих напрямів простежується вже в надрах класичних концепцій природного права, котрі практично з самого початку поляризувалися в залежності від надання переваги натуралістичній чи морально-ціннісній формі його легітимації. Якщо перша полягала в так званому «заземленні» правових смислів, їх виведенні з математично обгрунтовуваних принципів природної гармонії (відповідність якій вважалася «ідеалом порядку», а тому закони права мали, з цієї точки зору, бути цілком узгодженими з законами світобудови), то друга, навпаки, передбачала «вдосконалення бездуховного світу» шляхом його підпорядкування законам та цінностям морально-суб’єктивного плану. Тим більше, що, як вже зазначалося, з організації самої реальності, взятої виключно в її «об’єктивності», неможливо логічно (тобто з однозначною необхідністю) вивести координати суб’єктивної належності. Відповідно, легітимація права та пояснення орієнтирів правосвідомості поступово відходять від онтологічно-об’єктивістської домінанти і дедалі більше набувають морально-деонтологічного вигляду. Адже, в разі замикання основ і мотивацій правосвідомості виключно на полюсі суто «зовнішньої», позасуб’єктивної дійсності, ми позбавляємо будь-якого змісту поняття «особистої відповідальності». В свою чергу, відповідальність передбачає репрезентацію суспільно-правової реальності крізь призму тих критеріальних вимірів, що Ч. Тейлор та П. Рікер пов’язують з «сильними моральними оцінками». Останні тлумачаться ними як «найстабільніші оцінки спільної совісті, які за своєю бінарною структурою виражають кожен у свій спосіб те, що ми нині називаємо дискримінацією між добром і злом… Сам термін оцінки відображає той факт, що людське життя не є морально нейтральним, а, отже, …воно може виступати в межах базової дискримінації між тим, що схвалюється як краще, і тим, що засуджується як гірше. Якщо поняття закону не відповідає цьому елементарному рівневі, принаймні у тому строгому значенні, про яке ми щойно сказали, то сильні оцінки постають як серія характерів, визначених на шляху нормативного сенсу, приписуваного ідеї закону» [1, c.207]. Тому, як стверджував ще І. Кант, на відміну від «чистого розуму», прагнучого пізнати «річ-у-собі» як об’єктивну істину, «практичний розум» людської нормативності оцінює відношення між реальністю та усвідомленням права не в плані поняття «істини», а з позиції поняття «справедливості». Така переорієнтація є характерною для морально-легітимаційних, ціннісно-антропологічних, психологічних, герменевтичних, екзистенційно-феноменологічних та інших концепцій правосвідомості, що ґрунтуються на приматі принципу «людиномірності» буття взагалі та права зокрема. Проте, коли постає питання про витоки та критерії реалізації згаданого принципу, прибічникам суб’єктивістських підходів лишається апелювати тільки до «ідеї права», що має «апріорний характер» та власну логіку розвитку в глибинних структурах людської свідомості, а тому її осягнення може бути здебільшого інтуїтивним. Ця обставина з цілком зрозумілих причин створює істотні перешкоди для здійснення таких підходів у процесах правотворчої діяльності, оскільки законодавча нормативізація права та принципів юридичної справедливості потребує певним чином «раціоналізованих» та «формалізованих» осмислень даної «ідеї». В іншому випадку ніяк не вдається вирватися із «зачарованого кола», спричиненого правовим релятивізмом: «жорсткий» та однозначний закон видається «несправедливим» з точки зору «гнучкої» та мінливої моральності, тоді як втілена в строкатих та часто-густо суперечливих суб’єктивних уявленнях справедливість (як базова ідейно-моральна основа права) в багатьох відношеннях виявляється «незаконною». Саме через цю дилему суб’єктивістська гілка філософсько-правових інтерпретацій права та правосвідомості схиляється наразі до парадигми «інтерсуб’єктивізму» та «комунікативної раціональності», в контексті якої правосвідомість формується не стільки з огляду на певні «буттєві константи», скільки в результаті досягнення відповідного консенсусу в процесі «дискурсивних інтеракцій» та «комунікативних дій» [2, с.3]. Однак і такий підхід наражається на обґрунтовану критику в плані спроб зведення правової об’єктивності до суто «договірної» чи консенсуальної інтерсуб’єктивності, оскільки результати міжлюдської домовленості чи згоди далеко не завжди бувають адекватними реальним обставинам природно-суспільного буття. Причиною такого, здавалося б, непереборного дуалізму об’єктивістської та суб’єктивістської концепцій правосвідомості є, на думку багатьох сучасних дослідників, все ще домінуюча опора правознавства на методологічні моделі, що складають основу парадигми класичної раціональності [3, c.42]. Остання, як відомо, ґрунтується на жорсткій поляризації суб’єкт-об’єктної схеми, в силу чого класична методологія не здатна забезпечити задовільного вирішення цієї проблеми. Відповідно, зазначена обставина сприяє утвердженню ще й методологічної дихотомії інтерпретацій правосвідомості на раціоналістичні та нераціоналістичні. Вперше матеріали даної статті надруковані 1 січня 1990 року на сайті http://um.rail.kharkov.com/.

Список використаних джерел:

1. Рікер П. Право і справедливість / П. Рікер. – К. : Дух і літера, 2002. – 218 с.

2. Habermas J. Between Facts and Norms / J. Habermas. – Cambridge : Polity Press, 1996. – 256 p.

3. Поляков А. В. Постклассическое правоведение и идея коммуникации / А. В. Поляков // Правоведение. – 2006. – №2. – С. 26–43.