DMITRIENKO J.N. (Дмитрієнко Ю.М., кандидат філософських наук, доцент, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченко), DMITRIENKO I.V.

CONSCIOUSNESS AND THE NEWEST UKRAINIAN LEGAL CULTURE: ACTUAL WAYS OF THEIR STUDYING (4) (НОВЕЙШЕЕ УКРАИНСКОЕ ПРАВОВОЕ СОЗНАНИЕ И НОВЕЙШАЯ УКРАИНСКАЯ ПРАВОВАЯ КУЛЬТУРА: АКТУАЛЬНЫЕ ПУТИ ИХ ИЗУЧЕНИЯ (4)

Суб’єктивістській гілці філософсько-правових інтерпретацій права та правосвідомості, котра девіантно схиляється наразі до парадигми «інтерсуб’єктивізму» та «комунікативної раціональності», в контексті якої правосвідомість формується не стільки з огляду на певні «буттєві константи», скільки в результаті досягнення відповідного консенсусу в процесі «дискурсивних інтеракцій» та «комунікативних дій». Першим притаманна схильність до логіко-теоретичного обґрунтування правового смислоутворення та смислореалізації. Адже таке обґрунтування є умовою «ненасильницької узагальнюваності» нормативних ідей, оскільки останні тут здобувають свою суто «формальну підставність» [1, с.106] (а, отже, незалежність від змістовних параметрів їх казуального застосування). При цьому, через згадувану вище кризу класико-раціоналістичної правової методології, в межах розглядуваного підходу вирізняються як напрями, що прагнуть збереження її фундаментальних начал (при «модернізації» механізмів їх застосування, як це простежується в концепціях Г. Кельзена та А. Кауфмана), так і ті, що базуються на докорінному перегляді основ філософської та правової раціональності. Домінуючою ж тенденцією такого переосмислення є наразі спроби подання підвалин людського розуму як результатів суспільної комунікації. Тому, згідно з цією точкою зору, не сама по собі людина чи правова система має бути в центрі будь-якої теорії права та, зокрема, уявлень про способи його усвідомлення, а людські інтеракції та комунікація [2, с.11]. Відповідно, зовсім іншою в такому випадку є логіка обґрунтування та реалізації правових смислів: вона тут є не стільки логікою дедукції, скільки логікою правового дискурсу. Однак, навіть при зазначених трансформаціях, раціоналістичний підхід до вивчення правосвідомості, напевне, не може переконливо виявляти своєї «самодостатності», прагненням до якої він частіше за все відзначається. По-перше, його «формальний схематизм» (навіть якщо він базується не на «апріорних ідеях чистого права», а є наслідком дискурсивної консенсуальності певного людського загалу), далеко не завжди може бути беззастережно універсалізовним та поширюваним на випадки, що характеризуються іншими часо-просторовими координатами. Наприклад, одна й та сама звичаєва норма, що, начебто, «кристалізувалася» в живому інтерактивно-комунікативному полі, має, зазвичай, досить широкий спектр своїх застосовчих специфікацій, котрі не можуть бути однозначно передбаченими ні матеріальним, ні процесуальним правом. Як зазначив з цього приводу Ф.А. фон Хайєк, «попереднє формування певного порядку чи схеми в людському розумі, або свідомості, аж ніяк не є кращим, а навпаки, це є найгірший спосіб встановлення порядку. Адже розум – це завжди лише мала частина загальної системи, і він у змозі відобразити лише деякі риси останньої. Наскільки малоймовірно, що людський розум здатен взагалі коли-небудь повністю пояснити себе, настільки ж малоймовірно, що він здатен пояснити чи передбачити результати взаємодії величезної кількості розумів» [4, c.138].

По-друге, феномен правосвідомості аж ніяк не може бути обмеженим самим лише раціональним компонентом. Адже процеси правоосмислення нерозривно пов’язані з цілою низкою позараціональних факторів: волею, інтуїцією, емоціями, уподобаннями, віруваннями тощо, котрі, певна річ, не «поглинаються» раціонально-логічними структурами міркування, однак справляють істотний вплив на формування й реалізацію правових цінностей та ідей. Таким чином, сучасним дослідженням природи, структури, функціонування та динаміки правосвідомості з позиції раціоналістичної парадигми опонують і «нераціоналістичні» підходи до її вивчення. Серед них особливо вирізняються ті, що пов’язані з постмодерністською орієнтацією в науці. Вони відверто налаштовані проти «диктатури логоцентризму», оскільки принцип (закон) тотожності, на якому побудована вся класична логіка, що лежить в основі логічної побудови права, позбавлений, згідно з розглядуваною концепцією, адекватності реальним формам буття будь-якого тексту; в тому числі, звичайно, й текстовим формам фіксації правових норм. З цієї точки зору, логічна «несамототожність» тексту мотивується насамперед неоднозначністю його змістовно-смислових «перекликань» з іншими текстами; до того ж, як вважає Ж. Дерріда, «живого теперішнього», як такого,… не існує: минуле залишає в ньому свій відбиток, а майбутнє – начерк своїх обрисів. Отже, теперішнє не дорівнює саме собі, не співпадає з самим собою. Воно зачеплене «відмінністю»… Текст – це саме втілення принципу гетерономності, «різнозаконня», відсутності єдиного спрямовуючого принципу…» [4, c.90]. Відповідно, правове смислоутворення скеровується не логікою буття чи самого тексту, а інтуїтивною «реконструкцією» та непередбачуваною реінтерпретацією мовно-текстових форм правовираження. Мабуть, не потребує додаткових коментарів той очевидний факт, що так само, як логіка має на меті приведення довільних імпульсів спрямування людських думок «до спільних знаменників» раціональної нормативності (в іншому випадку не могло б бути й мови про будь-яке взаєморозуміння та взаємоузгодженість міркувань), правова нормативність може ефективно виконувати свої суспільно-регулятивні функції лише за умови приведення до певної раціональної єдності її смислоутворюючих начал (адже тільки так уможливлюється врівноваження індивідуальних прагнень розширення власної суспільної

свободи). А тому абсолютизація ірраціоналістичних підходів до правоосмислення також

виявляється неприйнятною. Отже, як переконливо, на нашу думку, свідчить аналіз розглянутих тут альтернативних підходів до вивчення сутнісних та функціональних характеристик феномена правосвідомості в сучасній філософії й теорії права, кожен з них, попри відповідні наукові обґрунтування своєї значущості, впадає у невирішувані суперечності у разі його абсолютизації. Ця обставина, гадається, є досить вагомим аргументом на користь спрямування подальших досліджень даного предмету у русло пошуку певної інтегруючої аналітичної парадигми, в контексті якої згадані альтернативні

підходи стали б не взаємовиключними, а, навпаки, комплементарними. Причому основи

такого інтегрування мають бути не довільно сконструйованими, а виявляти свою адекватність організації правової реальності. Тож, очевидно, ця ідея передбачає здійснення досліджень у напрямку побудови цілісної концепції правової онтології, котра б синтетично поєднувала в собі, принаймні, три факторні рівні: антропологічний, суспільно-комунікативний та ціннісний, що відкриватиме можливості в плані взаємного узгодження суб’єктивного й об’єктивного, онтологічного й деонтологічного, раціонального та ірраціонального аспектів правосвідомості. Вперше матеріали даної статті надруковані 1 січня 1990 року на сайті http://um.rail.kharkov.com/.

Список використаних джерел:

1. Kaufmann A. Preliminary Remarks on a Legal Logic and Ontology of Relation / A. Kaufmann // Law, Interpretation and Reality. Essays in Epistemology, Hermeneutics and

Jurisprudence. – Dordrecht, 2012. – Р. 104–123.

2. Van Hoecke M. Law as Communication / M. van Hoecke. – Oxford, 2012. – 224 р.

3. Хайек Ф. А. фон. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма / Ф. А. фон

Хайек. – М. : Прогресс, 2011. – 378 с.

4. Современная западная философия : словарь. – М. : Политиздат, 2012. – 414 с.