Амеліна А.О, Кулешова В.А

Донецкий национальный университет экономики и торговли имени Михаила Туган-Барановского, Украина

Соціальна політика держави як чинник громадянського суспільства

В сучасних суспільних науках існують різні визначення громадянського суспільства в широкому сенсі, як певного типу суспільної організації. Це пов’язано з тим, що саме громадянське суспільство є складним і багатомірним явищем, разом з тим, термін “громадянське суспільство” входить до інструментарію різних наук про суспільство (історії, політології, соціальної філософії, соціології) що накладає на його визначення свій відбиток, особливо з урахуванням наявності в цих науках різних традицій та шкіл. Актуальність вивчення проблем громадянського суспільства пояснюється тим, що воно виступає своєрідним фундатором правової демократичної держави. Особливо це стосується перехідних суспільств, де відбуваються значні трансформації та існує ціла низка протиріч.

Метою роботи є: розглянути практичні заходи з підтримки громадянського суспільства та підвищення його значення у якості засобу збалансованості політичного життя та влади в Україні, особливо у напрямку посилення соціальної політики держави згідно з європейськими стандартами. Цьому питанню присвячені наукові праці багатьох вітчизняних учених, зокрема таких, як М.О. Баймуратов, В.Ю. Барков, В.В. Горленко, Ю.М. Оборотов, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, Т.В. Розова, І.В.Рудкевич, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фризький та ін.

Побудова правової демократичної держави нерозривно пов’язана з необхідністю розвитку громадянського суспільства як середовища активної діяльності особи, засобу для самореалізації громадянина. Отже,побудова громадянського суспільства – пріоритетне і важливе завдання будь-якої цивілізованої країни. У зв’язку з чим реалізація та забезпечення прав та свобод людини і громадянина набуває підвищеного значення й для України.

Попри відсутність в Основному законі країни формулювання щодо власного «громадянського суспільства», закріплення в Конституції України норми про те, що Україна є «демократичною, соціальною, правовою державою» іманентно означає проголошення курсу на досягнення мети побудови саме такого суспільства, яке відповідає ознакам громадянського, адже за інших обставин «правовий» характер української державності має розглядатися виключно як декларація.

Причина такого стану речей полягає у вiдсутностi досвіду існування громадянського суспільства або хоча б спроб його створення впродовж багатьох століть існування Української держави.

Досі в Україні тривають дискусії про вплив держави та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає в державі чужу, корумповану силу, не довіряє державній владі, хоча і дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна створити нове громадянське суспільство. Між іншим, це типова утопія, поєднана з надією на мудрого вождя, авторитетного правителя, який, прийшовши до влади, владнає все справедливо й демократично. Державна влада дійсно може сприяти встановленню громадянського суспільства, але без ініціативи народу "знизу" її можливості обмежені [1]. Треба відверто визнати, що розвитку громадянського суспільства в Україні заважає стала застаріла суперечливість здійснення політичної влади. Головне протиріччя – це протиріччя між ідеєю демократії як повновладдя народу, проголошеної Конституцією України, та труднощами її реалізації. І це безпосередньо пов'язано з проблемою становлення громадянського суспільства в Україні. Для подолання соціальної кризи необхідне розроблення єдиної і цілісної соціальної стратегії, зрозумілої населенню, розрахованої на його підтримку, здатної відновити довіру до влади. Соціальна політика за своєю суттю повинна бути довгостроковою, орієнтованою на тривалу перспективу. Тому початковим пунктом її розробки має стати вибір перспективної моделі соціально-економічного устрою суспільства.

Щодо України на сучасному етапі її розвитку основними цілями соціальної політики є максимальне збереження фізичного, інтелектуального, духовно-етичного потенціалу країни; формування трудової мотивації, яка відповідає вимогам легального ринку, орієнтованою на розширене відтворення “людського капіталу” країни як передумову економічного підйому, повноцінного ринку, ефективної економіки; створення інституціональних та соціально-економічних умов для реалізації громадянами, різними суспільними верствами та групами населення своїх потреб та інтересів, прояву своєї активності та розкриття особистості. Без цього неможливий розвиток громадянського суспільства, особистої свободи, реальної демократії[2].

Державне регулювання у сфері соціальної політики,як відомо, здійснюється як адміністративними, так і економічними методами. До вищих форм державного регулювання належать соціально-економічні програми. Також розробляються цільові державні програми працевлаштування. Стимулювання зростання зайнятості, створення робочих місць у держсекторі, допомоги інвалідам, посилення правової захищеності. В цих програмах детально описано усі необхідні кроки для досягнення вирішення конкретних проблем. Зокрема досліджуючи становище нашої держави виявлена проблема у чинній системі соціальної підтримки, а так як соціальна підтримка є одним з головних елементів соціальної політики, то варто детальніше їх розглянути:

1) низький рівень охоплення бідного населення соціальною підтримкою. Усього 56,8 % бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують принаймні один вид соціальної підтримки;

2)низька адресність при наданні соціальної підтримки. Розподіл державних соціальних трансфертів є несправедливим: менше 23 % від їх загальної суми потрапляють до бідних, інші (майже 17 млрд грн щороку, тобто близько 6 % доходів бюджету) надаються небідному населенню;

3)механізм надання житлових субсидій та пільг з оплати житлово-комунальних послуг побудований на завищених нормативах споживання цих послуг, що призводить до неефективного використання коштів бюджету.

Отже, Об’єктивний діагноз соціального стану українського суспільства свідчить про те, що основні соціальні ризики – бідність, майнова диференціація населення, відчуженість значної кількості громадян від суспільного життя, звуження їх доступу до освіти, медицини і культури – досягли масштабів, які можуть становити реальну загрозу національній безпеці держави. Практично за всіма найважливішими соціальними показниками світового цивілізаційного розвитку Україна продовжує перебувати на небезпечній межі. Довготривала невирішеність соціальних проблем у переважної частини українського суспільства сьогодні виступає в якості одного з основних чинників виникнення загрози в різних сегментах національної безпеки. Йдеться, зокрема, про дестабілізацію суспільно-політичних процесів, загострення конфліктів на національному і релігійному ґрунті, зневіру у дієздатності влади, вимивання з країни кваліфікованої робочої сили тощо. Тому постає питання про вироблення методів і механізмів, які б дозволили ефективно упереджувати потенційні та нейтралізувати наявні загрози й ризики національним інтересам, які є наслідками недостатньої ефективності впровадження державної соціальної політики. Одним із альтернативних варіантів є реформа системи соціальної підтримки, реалізація якої дасть можливість уникнути соціальної кризи а також підвищити охоплення соціальною підтримкою незаможних верств населення, оскільки суспільство – найвища цінність держави, при раціональному використанні бюджетних коштів.

Література

1. http://www.rusnauka.com/36_PWMN_2010/Politologia/76676.doc.htm

2. Рудкевич І. В. Напрями державної соціальної політики України в сучасних умовах / І. В. Рудкевич // Економіка та держава. – 2010. – №6. – С. 103-105.

4. Стойка А. Критерії формування та реалізації соціальної політики: теоретичний аспект / А. Стойка // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2010. – №3. – С. 222-228.