Нікітенко К.В.

Донецький національний технічний університет.

КОНЦЕСІЇ В ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.

Використання іноземного капіталу в формі концесій в умовах НЕПу було обумовлено кризовим станом зруйнованої промисловості та необхідністю її термінової відбудови. Партійне керівництво неодноразово наголошувало на важливості концесій для країни. В.Ленін взяв це питання під свій особистий контроль: „Закарбуйте собі і всім на носі: архібажані концесії. Немає нічого шкідливішого і згубнішого для комунізму, як комуністичне самохвальство – самі справимось” [1].

Партійний ідеолог М.Бухарін у статті „Новий курс економічної політики” підкреслював необхідність концесій та висловлював сподівання, що іноземний капітал „всупереч його волі та бажання і незважаючи на його волю та бажання, зіграє у нашому господарстві роль „спеца”, який допоможе витягти з трясини колимагу радянського господарства” [2]. Виконуючи вказівки партійного керівництва, ІХ Всеросійський з’їзд рад у грудні 1921 р. прийняв постанову з питань нової економічної політики і промисловості в якій наголосив, що інтереси відбудови народного господарства вимагають спрощення припливу іноземного капіталу в різні галузі господарства у вигляді концесій [3]. Навесні 1922 р. УЕР прийняла постанову „Про порядок розгляду пропозицій на концесії, які надходять з-за кордону”, згідно якої було визначено загальні положення укладання угод [4].

Аналіз документів засвідчує, що в добу НЕПу в стані розробки та переговорів знаходилася значна кількість вагомих пропозицій іноземного капіталу щодо великих інвестицій в українську промисловість. Так, німецька фірма „ЕККАРТ” пропонувала вкласти кошти в консервні заводи в Одесі, французька „Гейдона” бажала б взяти цукрові заводи, фірма „НІБО” просила дозволити інвестувати групу металообробних заводів в Нижньо-Дніпровську, а фірма „Віккерс” пропонувала своє технічне співробітництво у будівництві Дніпробуду [5]. Представники „Бац-Уніон Сіменс-Шуккерт” декілька років вели переговори про участь у будуванні гідроелектростанції, а також пропонували свої послуги щодо споруджування шлюзів, гаваней, складів, гребель тощо. Лише одна ця фірма бажала інвестувати в українську промисловість понад 61 млн.крб. тощо [6].

Однак, всі ці пропозиції, як і багато інших, перебували у стані лише затяжних переговорів і залишалися без відповіді. Причини були як технічного, так і виключно політичного характеру. Чинне на той час законодавство в галузі концесійних прав передбачало, що загальне керівництво всією справою залучання й допущення іноземного капіталу до господарської діяльності на території СРСР, а також ведення й керівництво переговорами щодо концесії входило виключно в компетенцію Головного концесійного комітету. Це значно обмежувало ініціативу Концесійної комісії України. Якщо до цього додати, що жодна установа не мала права вести переговори про надання концесій без спеціального на те дозволу Главконцескома – безперспективність положення в Україні в галузі концесійної практики була зрозумілою.

Отже, причини провалу концесійної практики були у площині юридично-політичних аспектів. У 1925 р. М.Бухарін, піднімаючи питання концесій, принципово змінив наголоси й підкреслював, що іноземний капітал, можливо і сприяв би значному економічному піднесеню, але Країні Рад був потрібен не просто господарський підйом і не просто економічне зростання, а саме таке, як підкреслив ідеолог партії, яке супроводжувалося б зростанням соціалістичних форм і постійним витісненням та послабленням форм капіталістичних, ворожих соціалізму [7]. Можна сказати, що таким чином генеральна лінія у концесійному питанні була визначена. У жовтні 1925 р. відбулася нарада юристконсульств України, де концесійна угода була юридично визнана „особливим видом приватної власності” [8]. Таке визначення в умовах наступу на приватника зазвучало як вирок.

Тобто, сама основа концесійної політики здавалася радянським керівникам вкрай підозрілою та ворожою. Між питанням концесій та шкідництвом практично було поставлено знак рівності. „Ватажки шкідників”, за глибоким переконаннями радянського керівництва, розробляли „плани переведення країни за допомогою концесій на буржуазні рейки”. Так, відомий працівник судової гілки влади Н.Криленко стверджував: „кожній галузі радянської промисловості відповідало за кордоном особливе угруповання капіталістів, що пильнувало за „своєю” шкідницькою організацією, забезпечувало її директивами, фінансувало і здійснювало з її допомогою свої концесійні плани”. Головна мета такої діяльності була „завоювати Країну Рад шляхом проникнення приватного капіталу під виглядом концесій в економіку країни”. В концесіях вбачали пряму загрозу самій системі, самому характеру радянського господарства, а, отже, й взагалі „політичному режиму країни” [9].

Піднімати питання щодо концесій стало небезпечно. Приміром, на Клембівському цукровому заводі на Шепетівкці органами ДПУ було розкрито „групу відповідальних працівників, що знаходилися у постійному зв’язку з минулим власником графом Потоцьким”. Вони займалися систематичним шкідництвом і через „своїх людей” вели переговори про здачу заводу в концесію. Безумовно, всі „винні” були суворо покарані [10]. Аналогічні звинувачення у бажанні здати завод у концесію були пред’явлені й адміністрації металургійного заводу в м. Кам’янському. Покарання було жорстким: головний інженер заводу та його найближчі „посібники” були засуджені до вищої міри покарання, решта до тривалого ув’язнення [11].

Тому, незважаючи на численні пропозиції як від іноземного капіталу, так і від минулих власників, які емігрували, наприкінці 1920-х рр. в УСРР діяло лише одне товариство „РЕШ” з участю іноземного капіталу, яке займалося збором та експортуванням утильсировини й відходів селянського господарства [12]. Розмах роботи був невеликий, а сфера діяльності у зв'язку з невеликими капіталовкладеннями вкрай стисла й обмежена. Концесій, які передбачали б побудову фабрик, заводів та інших підприємств в Україні так і не з’явилося.

Отже, концесії в Україні не отримали свого розвитку та не стали рушійною силою для відбудови промисловості. Відсутність власної державності, що призвела до підпорядкування Концесійної комісії України Главконцескому СРСР та політичні моменти створювали додаткові бюрократичні перепони між концесіонерами та українською промисловістю.

Література:

1. Ленін В.І. Лист О.П.Серебровському // Повне зібрання творів. – К.: Політвидав України, 1974. - Т. 52. – С.125.

2. Бухарин Н.И. Избранные произведения. – М.:Политиздат, 1988. - С.32.

3. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам, 1917 – 1967 гг. - В 5-ти т. Т. 1. (1917-1928 гг.) – М.: Политиздат, 1967. - С.279.

4. Собрание узаконений рабоче-крестьянского правительства Украины. - 1922. - №18. - Ст.290.

5. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). – Ф.1, оп.20, спр.2506, арк.20-21.

6. Державний архів Київської області - Ф. Р-112, оп.1, спр.8425, арк.114-122.

7. Бухарин Н.И. Избранные произведения… – С.129.

8. Центральний державний архів вищих органів влади України. – Ф.36, оп.1, спр.330, арк.2.

9. Крыленко Н. Классовая борьба путем вредительства. – М.,Л.: Госиздат, 1930. – С.13-15.

10. Блат И. ГПУ на хозяйственном фронте // Украинский экономист. - 1927. – 18 грудня. - С.2.

11. Свідчення з минувшини (мовою документів) / За наук. ред. Іваненка В.В. – Дніпропетровськ: Моноліт, 2001. - С.103.

12. ЦДАГО України. - Ф.1, оп.20, спр.2506, арк.12.

Про автора:

Нікітенко Костянтин Вікторович

асистент кафедри історії і права Донецького національного технічного університету.

Коло наукових інтересів: недержавний сектор промисловості України в умовах нової економічної політики (1921-1928 рр.).

Основні публікації:

1) Кредитування приватних підприємств України в роки НЕПу (1921-1928 рр.) // Історичні і політологічні дослідження. - 2004. - №4. – С. 83-89.

2) Ставлення в суспільстві радянської України до приватних підприємців в умовах НЕПу // Там само. - 2005. - №2. – С. 102-108.

3) Роль кредитування промислової кооперації України в умовах НЕПу. – Схід. - 2006. - №1. – С. 60-63.

4) Боротьба партійно-господарчих державних органів за „радянське обличчя” промислової кооперації в Україні 1920-х рр. // Схід. – 2006. - №2. – С. 65-68 та ін.

Домашня адреса: 83122, м. Донецьк, вул. Артема буд. 204А, кв. 48.

Тел. 8 – 050 – 133 42 39.