Філологічні науки №7

Мова, мовлення, мовна комункація

Ніколаєнко І.В.

Академія праці і соціальних відносин, м. Київ

МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ І МОВА

З історії міжкультурної комунікації. Ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати 1954 рік, коли вийшла у світло книга Є. Хола і Д. Трагера „Culture as Communication” („Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін „міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола „The Silent Language” („Німа мова”, 1959 р.) де автор показав тісний зв’язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв’язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі.

Термін „міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в 1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера „Комунікація між культурами” („Communication between Cultures”), вперше надрукованому в 1972 р., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування.

Другий важливий напрямок – це лінгвістичні дослідження, пов'язані з бурхливим розвитком в останні десятиліття вивчення дискурсу як певного інтегрального процесу, центрального для комунікативної діяльності. Плідний підхід до дослідження дискурсу з метою міжкультурного зіставлення реалізується в роботах Рона і Сюзан Сколлон, зокрема в книзі „Міжкультурна комунікація: дискурсивний підхід” („Intercultural Communication: A discourse approach”, 1995), що досліджують жанр професійної комунікації і намагаються дедуктивно обчислити по різних дискурсивних параметрах основні культурні протиставлення.

Ближче всього до психології з розроблюваних лінгвістичних тем знаходиться вивчення різних комунікативних стилів у їхньому використанні всередині і за межами своєї групи. Психологічне поняття акомодації застосовується до таких параметрів комунікації, як темп мови, вибір відповідної лексики, спрощена або ускладнена граматична структура. Другий важливий напрямок лінгвістичних досліджень пов'язаний з вивченням дискурсу як певного інтегрального процесу, центрального для комунікативної діяльності.

Мова. Мова – це дзеркало навколишнього світу, яка відображає дійсність і створює свою картину світу, специфічну й унікальну для кожної мови і, відповідно, народу, етнічної групи, мовного колективу, що користується даною мовою як засобом спілкування. Подолання мовного бар’єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар’єр культурний. Існують так звані національно – специфічні компоненти культур, тобто саме те, що і створює проблеми міжкультурної комунікації.

Мова – скарбничка культури. Вона зберігає культурні цінності – у лексиці, у граматиці, в ідіоматиці, у прислів’ях, приказках, у фольклорі, у художній і науковій літературі, у формах письмового й усного мовлення Мова – передавач, носій культури, вона передає скарби національної культури, що зберігається в ній, з покоління в покоління. Опановуючи рідну мову, діти засвоюють разом з цим і узагальнений культурний досвід попередніх поколінь.

Мова – знаряддя, інструмент культури. Вона формує особистість людини, носія мови, через нав’язані йому мовою і закладені в мові бачення світу, менталітет, відношення до людей тощо, тобто через культуру народу, що користується даною мовою як засобом спілкування.

Отже, мова не існує поза культурою як соціально успадкованої сукупності практичних навичок і ідей, що характеризують наш спосіб життя. Як один з видів людської діяльності, мова виявляється складовою частиною культури, обумовленої як сукупність результатів людської діяльності в різних сферах життя людини: виробничої, суспільної, духовної. Однак як форма існування мислення і, головне, як засіб спілкування мова постає в одному ряді з культурою.

Мова – могутнє суспільне знаряддя, що формує людський потік в етнос, що утворює націю через збереження і передачу культури, традицій, суспільної самосвідомості певного мовного колективу.

Як галузь науки про мову, безпосередньо пов’язаною з вивченням культури, останнім часом все більшого поширення набуває лінгвокультурологія.

Лінгвокультурологія – це нова філологічна дисципліна, що вивчає певним чином підібрану й організовану сукупність культурних цінностей, досліджує живі комунікативні процеси народження і сприйняття мови, досвід мовної особистості і національний менталітет, дає системний опис мовної „картини світу” і забезпечує виконання освітніх, виховних і інтелектуальних завдань навчання.

Специфічними особливостями володіє і сам носій національної мови і культури. У міжкультурному спілкуванні необхідно враховувати особливості національного характеру комунікантів, специфіку їхнього емоційного складу, національно-специфічні особливості мислення.

Ось чому без знання світу досліджуваної мови неможливо вивчити мову як засіб спілкування. ЇЇ можна вивчити як скарбничку, спосіб збереження і передачі культури, тобто як мертву мову. Жива мова живе у світі її носіїв, і вивчення її без знання цього світу позбавляє можливості користуватися цією мовою як засобом спілкування. Вивчення світу носіїв мови спрямоване на те, щоб допомогти зрозуміти особливості мововживання, додаткові значеннєві навантаження, політичні, культурні, історичні реалії, так-як в основі будь-якої комунікації, тобто в основі мовного спілкування лежить „обопільний код”, взаємне знання реалій, знання предмета комунікації між учасниками спілкування.