Філософія. Історія філософії.

Уляна Михайляк – викладач Львівського державного техніко - економічного коледжу

Естетичні аспекти філософії Лесі Українки

Переосмислення світоглядних переконань Лесі Українки надає можливість подивитися на її філософію через естетику, що постає дуже важливим кроком до вирішення проблеми сучасної української духовності і культури, зокрема її самоідентифікації.

Пантеон поглядів Лесі Українки формується і співпадає з тим періодом розвитку Європи, коли на межі ХІХ – ХХ століть іде процес інтенсивного пошуку перспектив подальшого розвитку мистецтва. Саме у цей час виникають нові течії, проголошуються естетичні концепції, обґрунтовуються різноманітні мистецькі теорії. В Україні утверджується явище, яке увійшло в науковий вжиток під назвою «авангард». Коли націонал – ліберали – колишні народники, - перелякані революційними зрушеннями у масах, відмовили поезії в праві служити цим масам, Леся Українка відстояла гуманістичну гідність і громадянську честь власної естетики. Головне завдання вона бачила у звільненні свого народу від ярма духовного і соціального кріпацтва. Так, у її поемі „Давня Казка” образ безіменного співця народний тим, що на нього не можна одягти „золоті кайдани, а тільки залізні. Поети, закуті у золоті кайдани, німіють, в залізних – здобувають собі безсмертя ”[ 3 ,50].

У листах до А. Кримського, І. Франка, брата Михайла, О.Кобилянської, М.Павлика, у статях „Малорусские писатели на Буковине”, „Заметки о новейшей польской литературе”, „Новейшая общественная драма”, у фрагменті „Європейська соціологічна драма в кінці ХІХст.” поетеса шукає, висловлює та обґрунтовує теоретичні засади нового мистецтва, виражає своє художнє credo. Яким ж було це credo? На думку О. Білецького, О.Бабишкіна, І. Журавської це був „неоромантизм з усією складністю, неординарністю і суперечливістю його зв’язку із визвольною боротьбою” [1 ,32].Вказані автори, в умовах панування радянського соцреалізму, цей неоромантизм поєднували із боротьбою робітничого класу за своє політичне звільнення, взявши за зразок „Ткачів” німецького письменника Г. Гауптмана. Але не цей твір митця, а такі його драми як „Михаель Крамер” та „Потонувщий колокол” задали новий тон німецький неоромантиці, на яку і орієнтувалася Леся Українка.

У Лесиній естетиці відобразилася еволюція світового мистецтва від фольклору до постмодернізму. За концепцією, запропонованою К. Юнгом, її естетика подвійна: вона екстравертна, тобто обернена до читача, та інтровертна, тобто, обернена до суб’єкту – герою свого твору. Її модернізм – це змагання двох типів світоустрою, подібно як змагання антично-ренесансного і християнського типів цивілізації, так змагання романтизму із реалізмом. Неоромантизм Лесі Українки – це „сюрреалізм ”, характерний для зовсім іншої епохи, або романтизм, який „перехворів реалізмом ”[ 8 , 25].

Основою естетики Лесі Українки став принцип поєднання „художньої правди, реальної дійсності і нероздільною з нею художньої краси”[ 1 , 27]. Невід’ємною частиною її переконань стає розуміння гармонії як поєднання національного і загальносвітового у мистецтві. Поетеса створює цілий арсенал художніх понять образів її героїв, що різнилися від тих, які заполонили тогочасну українську і російську творчу ниву. Посилені емоції експресіонізму, властиві національній українській естетиці, живляться з потужного джерела всесвітнього соціуму. Леся Українка, вочевидь, художник нового типу творчості, а саме – інтуїтивного, емоційно – забарвлений принцип якого сприймається через „серце” [8 ,24]. Цей тип реалізується у мові натяків, тобто у тому, що підказує інтуїція. Особливістю її творчої манери стає символ.

Поетична символіка у її творах займає велике місце від народнопісенного побутового походження до пори року - символів романтичного характеру, які мають кілька сконденсованих у певному ключі абстрагованих авторкою ознак. Так трагедія особистого інтимного почуття надихнула її до порівняльного образу плюща – символу глибини кохання - самопожертви („Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти”). Такі символи як темрява, сонце, море, зоря виконують різноманітні смислові та естетичні функції і походять крізь усю її творчість ( „Дивлюсь я на яснії зорі” чи „Хотіла б я піснею стати” тощо). Але краще всього надав можливість реалізувати задум поетеси жанр, сюжет, загальний тон її творів. Як стверджує М. В. Моклиця, символізм у творчості Лесі Українки – це „заземлений романтизм”, романтизм, який позбувся зайвого флеру і наївного мрійництва. Разом з цим, символізм Лесі Українки – це пристрасне бажання здобути те, чого ще нема. Особливо це помітно у драматичних творах. Як зазначав О.Білецький, драми Лесі Українки – це „драми ідей”, у яких на першому плані стоїть бажання перебудови дійсності. Лесин символізм – це її ідеалізм, який перебудовує не світ, але власну душу.

Структура естетичної спадщини Лесі Українки охоплює майже усі категорії естетики: гармонію і міру, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, героїчне і іронічне, комічне і трагічне, які набувають національного забарвлення. Фольклор, елементи декоративно – ужиткового мистецтва, художнє конструювання на тлі естетичних оцінок, суджень, смаків, ідеалів формують творчу лабораторію поетеси. Поетика художнього образу, художня форма, її естетичні погляди і теорії рясно відображені в усіх її творах. Діапазон цих творів коливається від дрібненького вірша до історичної драми та науково – публіцистичної статті. Художня правда тут поєднується з умовністю, ідеалізація – із типізацією, а творча уява – із свідомим і підсвідомим. Свобода і детермінізм у творчості мислительки поєднують національне і загальнолюдське, елітарне і масове, зміст і форму. Усе це розмаїття сформувало неповторний та індивідуальний стиль, манеру написання, естетику та філософію Лесі Українки.

Разом з тим саме драма стала найзрозумілішою формою волевиявлення цього нового для Лесі Українки напряму. У цьому жанрі написана переважна більшість останніх творів, які відобразили естетичні погляди письменниці ( „Одержима” (1901), „Вавилонський полон” (1903), „Кассандра” (1907), „У пущі” ( 1909), „На полі крові” (1909), „Адвокат Мартіан” (1911), „Оргія” (1913). Йдеться не про заміну романтичних штампів неоромантичними, а про естетичне духовне перетворення, яке, неначе своєрідне осяяння, прийшло наприкінці життя, а стало початком нового життя, художньо – естетичного безсмертя. Суперечність між бажаним і дійсним стає великою рушійною силою творчих шукань поетеси. Вона була впевнена, що її мрія про світле майбутнє для українського народу не стане fata morgana. Втім, це не бажання відгородитися від життя свого народу цією мрією, а навпаки, проживання у ній. Так її мрія стає її життям, а образ України, як чергової жертви почуттєвого голоду Дон Жуана, переосмислюється через призму естетики чужого, ворожого табору (згадаймо „Забуту тінь”). Україна в неї усамітнена і невільна, як і сама поетеса. Її герої живуть жадобою прийдешнього визволення, прагненням нової пригоди, яка і стає акцією бунту, проти існуючого стану речей. „Цвинтарний мавзолей – і ... розкішна природа під голубим небом Андалузії. Високий штиль – і ... безодня. Життя – і ... смерть. Мрії про високості і незмінна атмосфера традиційної ритуальності. Мрії про шалене кохання, яке спадає з неба, – і ... прагматизм, тверезий розрахунок. Подруги – і таємниця. Казка – „се міра правди» etc, etc” [10 ,61]. Камінь у „Камінному господарі” і Лесина мрія виступають естетичним символом образу України, якої ж уярмленої і камінної, як уярмлені і камінні усі персонажі драми. Вони разом винні у камінному стані країни і повинні вигоїти її тяжкі рани. Поки, що це казково і тільки з часом стане можливо. Вирватися з – під „камінної влади” надає почуття „вічної любові”, яке ритмомелодійно трансформується в її естетиці у концепцію героїчного життя заради батьківщини. Еволюція естетичних поглядів Лесі Українки повною мірою співпадає з вивільненням людини з пут життєвого плазування і подібна сходженню на вершину нового буття, як і у праці Ф.Ніцше „Так говорил Заратустра”, коли його герой „ покинул печеру свою, сияющий и сильный, как утреннее солнце, подымающееся из – за темных гор” [ 9, 556]. Поет високої героїчної мрії – Леся Українка – використовує у своїх творах глибокі філософські ідеї та порівняння, основою яких завжди стає антитеза.

Кожний меч – промінь світла небесного, –

Впав згори й знов угору зроста;

Кожний гук – відгук сили одвічної,

Що руйнує й будує світа.

У цій антиномії відображено суспільну перспективу бачення Лесею Українкою майбутнього рідного народу. Риторично-питальні речення допомагають розкрити велику вагу тих завдань, які ставить перед собою поетеса, а її естетика лише з одного боку дозволяє виразити зміст усієї її творчості, її праведну думку. Ритмомелодика таких складних конструкцій краще за все надає можливість виявити контрастність її естетичних відношень: промінь світла і сталість гори, гук і відгук, що „руйнує й будує світи”, рух і спокій. Проте досягнення мети стає можливим тільки тоді, коли її герої діють вільно. Свобода волевиявлення – це і зразок, і умова у боротьбі за майбутню долю України. Трагедія України – втрата її державності – усвідомлюються поетесою як неволя, несвобода. Це і наслідок, і зміст духовного стану країни поневоленого народу.У цьому драматизм і трагедія героїв Лесі Українки.Ось чому і справжніх страждань вони зазнають лише внаслідок усвідомлення дій, спрямованих на обстоювання своїх ідеалів. І це так само виправдано, як і сповнено права на існування. Тобто, героїка подолання наслідків духовного і соціального кріпацтва стає у творчості поетеси домінуючою стосовно інших поглядів на життя. Формується ціла концепція естетичних цінностей поетеси, пов’язаних із суспільно - значущою змістовною формою її художніх образів, які даються людині тільки в акті боротьби. Специфіка естетики Лесі Українки – в нерозривній єдності чуттєво - моральних та ідеально - змістових моментів ментальності українського народу. Іноді її естетичне чуття не вказує на конкретний зміст цінності, а лише визначає причетність предмету артефакту до кола загальнолюдських цінностей, пов’язаних тільки із сферою чуттєвого сприйняття. Доцільність естетичного міститься у відношенні їх до суб’єкту у почутті задоволення або незадоволення власним життям.

Вінцем естетичної творчості Лесі Українки є її драматичні поеми. Саме під такою назвою можна об’єднати усі віршовані твори поетеси, незалежно від їх жанрової специфіки. За образним висловлюванням С.Павличко: „Ібсен був, безперечно великим авторитетом для Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Загалом, їхні авторитети є цікавою темою. З одного боку, жодна з них не висунула теоретичної концепції повстання проти національної традиції, з іншого – жодна з них не знайшла для себе авторитетів у її рамках. Авторитети вибиралися майже виключно з –поза меж України” [ 6 , 409]. З одного боку, її естетика ніби – то не є українська, але це така естетика, на яку і Леся Українка, і Україна (обидві поневолені) були тоді єдиноспроможні. Сюжет її творів розвивається іноді в лірико – драматичному плані („Вавилонський полон”, „На руїнах”). Загальний тон опису місця події похмурий, настрій пригнічений, „серед тих, хто не спить, чутно лише зітхання і шепіт”. Емоційна ремарка доповнюється розмовами про трагічні події, що створює той пригнічений настрій, який супроводжує читача до останнього рядку твору. У „Оргії” напружений тон посилюється нагнітанням подій, швидкою зміною сцен і закінчується трагічною розв’язкою. Своєму улюбленому героєві з „Камінного господаря” – Долорес – Леся Українка надає потужного опонента, яким виступає консервативно - статичний лад «камінного життя». У драмі - фейєрії „Лісова пісня” лірико - драматичний елемент доповнюється узагальнюючою силою алегоричних образів Мавки, Лісовика, Того, хто „греблі рве”. Образи героїв поетеси не є завжди історично пізнаваними чи індивідуально - конкретними. Ключовим моментом щодо розв’язання проблеми її естетичної творчості є написана у 1896 – 98 роках психологічна драма «Блакитна троянда». Розвиток дії драми йде відповідно із логікою авторської ідеї, а не за логікою розвитку образу. При цьому історична достовірність у ній не є головною. Леся Українка тут виступає талановитим майстром естетичної композиції такого міцного каркаса логіки людського духу, якому може позаздрити найвищий геній” (Л. Костенко). У третій дії конфлікт стає кульмінаційного точкою зовнішньої логіки. У п’ятій – драма перетворюється на трагедію. „Авторська мотивація страждань закінчується неминучою розплатою за обраність і талант, за протистояння загалові” [ 4 , 155].

У об’єктиві естетичних уявлень письменниці – психологія героїв, тлумачення історичних подій, художня мова, діалогізм, переживання, художній контекст. Усе це відкриває, уособлює, репрезентує те, що увійшло у вжиток як естетична спадщина, яка сформувала історичну типологію, новаторство, стиль і метод її філософії. Опираючись на метафізичні досягнення Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, М. Хайдеггера, можна сказати, що носієм естетики Лесі Українки стає мова її героїв, яка виступає символом діяльності заради виявлення правди про життя. Феномен естетичного, на думку Ріккера, може бути опанований за умови поєднання трьох підходів: рефлексивного, екзистенційного та семантичного. Це надає можливість залучити такі складники аналізу творчості Лесі Українки як розповідь, характер, думку, видовище, музичність. Через ці артефакти читач сприймає мистецький твір як „проживання заново”, виробляє у собі „нове ставлення до певних історичних подій, а завдяки уяві і фантазії долає часові обмеження і робить їх сьогоденням” [6, 350]. У поведінці, мові героїв розкриваються філософсько - естетичні погляди Лесі Українки. Палітра її міркувань та устремлінь охоплює майже усі види художньої творчості: поезію, прозу, музику, театр; всі роди мистецтва: епос, лірику, драму; майже усі жанри: повість, оповідання, пейзажний опис, нарис, казку, новелу, історичну трагедію, драму - феєрію. У різноманітних композиціях сюжетів розкривається читачеві зміст творів, в яких поєднується міф і реальність, художній час і простір, хронотоп і ритм, інтонація і метафора, символ і архетип. Ось чому семіотичний і герменевтичний аналіз творів Лесі Українки ще й досі залишається предметом уваги дослідників.

Поетика екзистенційних ін’єктив поетеси приваблює не тільки семіотичною структурованістю, але й ознаками, які формуюють цілісність сюжету твору. Архетипній моделі її естетики надається новий смисл. Так, наприклад, міфологічна модель гомерівського епосу в образі Антонія (з драми „У пущі”) асоціюється у Річарда Айрона з діалогом Одіссея та небіжчика Ахіллеса. А поріг Еробової брами – символічна межа живого і неживого – відокремлює пустелю Річардового існування в Північній Америці від туману рідної Темзи. Естетична мова Лесі Українки народжувалась у деякому інтуїтивному одкровенні, яке відображало певний аспект людського буття. Творча палітра Лесі, немов підручник з естетики, у якому всі категорії розглядаються парами: „прекрасне – потворне”, „комічне – трагічне”, „високе – низьке”. Її естетика, як і саме життя: крок ліворуч – драма, крок праворуч – трагедія. Навіть сама назва творів ( „У пущі” „Кассандра”, „Камінний господар”, „Лісова пісня”, „На полі крові” тощо) відображає ставлення поетеси до різноманітних аспектів буття. У них вона дає власне розуміння призначення і ролі митця та його вплив на життя людини. Так, якщо старий романтизм намагався визволити героїчну особу від натовпу, натуралізм вважав її залежною від нього, то новий реалізм, на думку поетеси, у поєднанні з романтизмом спроможний перетворити юрбу українського народу у суспільство. Вона вважала, що „... ні в природі, ні в житті немає нічого, що само по собі, так би мовити, по праву народження, було б другорядним, що кожна особа суверенна, що кожна людина, яка б вона не була, є герой для самої себе і частина середовища у відношенні до інших ...” [ 7 ,140]. Так, у драмі „Оргія” це не Хілона лякає доля Антея, котрий не може жити і творити без підтримки і визнання рідної Еллади, а власне, доля тих людей, які зневірилися в можливості отримати для себе незалежність. Смислове навантаження дійових осіб (йдеться про „Оргію”) перетворює їх не так в особистість, як, швидше, в індивідуалізовану ідею” [ 2 ,152 – 153]. У „Невільничих піснях” авторка теж переносить акцент дії з героя на історію безпосередньо, де буття ідеї, що проймає та пориває його до героїчних вчинків, стає буттям „тут - і - тепер”, набуваючи перспективи за рахунок розбудови часового континіуму. Так „героїчне минуле стає прагненням його втілення у майбутньому і власне майбутнім” [ 11 , 147]. В естетиці відтворення минулого все більше звучать соціальні мотиви, акцентується увага на роль історичної правди, гіперболізується значення громадського протесту, звеличуються героїчні і патріотичні почуття. Філософська свідомість Лесі Українки виходить на новий ідейно - смисловий рівень - континіум множинності коли художні новації починають функціонувати в надзвичайно тонкій естетико - соціальній, образно - психологічній та національній сфері. Лесина естетика створює своєрідний історико - культурний поліфонізм, що співвідносить її із вічними критеріями буття.

Через збереження загальнолюдського і історично-минулого національно – естетичні образи - архетипи стають досягненням світового інформаційного контексту, входять у світове культурне поле. Естетичний діалогізм та ідейно – смисловий дуалізм мислительки за допомогою художньої образності наближаються до філософського егоцентризму, що веде авторську свідомість, а з нею і свідомість читача, до рівня інформаційного модуля нації. Її гаслом було „не накидай оков на вдохновення”. Вона однією з перших в українській літературі помітила невідповідність між формою та змістом, що відчувалось у творчості багатох письменників і вбачала у цьому момент деградації мистецтва та називала це формалізмом. Разом з тим, дуже добре розуміла, що неможливо „загнати” різні ідеї в одну і ту ж форму, відстоювала право художника на формотворчість та версифікаційну майстерність. Так, наприклад, якщо у „В.Шекспіра ідея обирає форму класичного сонета, то у Лесі Українки вірш - легенда з героєм - оповідачем стає набагато місткішим за образом; якщо Шекспірові притаманний бароковий стиль, то Лесі Українці – неоромантичний розмовно - оповідний – розкритий” [ 5 , 66].

Використана література:

1.Волинський П. Леся Українка – борець за соціалістичну естетику.// Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження.– К., „Наукова думка”, 1973. – 261 с.

2.Демська Л. Проблема індивідуальної свободи в драматургії Лесі Українки: Дисертація на здобуття наукового ступення кандидата філологічних наук.– Львів, 1999. – 148 с.

3.Колесник П. Леся Українка і українська поезія початку Ххст.// Леся Українка. Публікації. Статті . Дослідження.– К., „Наукова думка”, 1973. – 261 с.

4.Колощук Н.Г. Інтелектуальний конфлікт у драматургічній поетиці Лесі Українки // Леся Українка і сучасність.– Луцьк : „Вид-во Волинська обласна друкарня„ 2003.– 444с.

5.Кравченко С.І. Шекспірівські ремінесценсії в поєзії Лесі Українки // Леся Українка і сучасність.– Луцьк : „Вид-во Волинська обласна друкарня„ 2003.– 444с.

6.Левчук Л.Т., Панченко В.І. та інші. Естетика.– К., Вища школа, 2005.– 431с.

7.Леся Українка. Твори в 4 томах. Т.4. К., Дніпро, 1982

8.Моклиця М.В. Леся Українка і Ольга Кобилянська: дві грані модернізму // Леся Українка і сучасність.– Луцьк : „Вид-во Волинська обласна друкарня„ 2003.– 444с.

9.Ницше Ф.По ту сторону добра и зла.– Москва – Харьков, ЄКСМО – ФОЛИО,– 2006,– 845с.

10.Рисак О. У вимірах самітності і спокуси владою.– Луцьк, Вежа.– 1998.– 67с.

11.Тхорук Р.Л. Неволя як тема і як проблема у творчості Лесі Українки // Леся Українка і сучасність.– Луцьк : „Вид-во Волинська обласна друкарня„ 2003.– 444 с.

Авторська довідка

Михайляк Уляна Степанівна – викладач філософії Львівського державного техніко – економічного коледжу

Тел. роб. 8(0322)510498

Тел. моб. +38(067)3975065Авторська довідка

Адреса:

Львівська область

м.Пустомити, вул. Київська 71