Дроваль О. М.,

здобувач кафедри екологічного права Національної юридичної академії імені Я. Мудрого, адвокат

«Правовий режим водного фонду України»

Цінність землі, її важливість для розвитку людства в цілому визначили той факт, що вона є предметом правового регулювання у багатьох галузях права. Основне місце серед них відводиться , безумовно, земельному праву.

Статтею 18 Земельного кодексу України зазначено, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які зо основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Однією із категорій земель, визначених статтею 19 Земельного кодексу України є землі водного фонду.

Стаття 58 Земельного кодексу України визначила, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

В земельно-правовій літературі питання про необхідність виділення земель водного фонду в самостійну категорію в силу складності перетворилися в тривалу дискусію. Окремі автори не вважали за можливе та потрібне виділення названої категорії земель. Інші, навпроти, наполягали на виділенні земель водного фонду в самостійну категорію, оскільки їхнє основне призначення істотно відрізняється від призначення інших категорій земель.

Особлива заслуга в цьому питанні належить А.М.Турубінеру, що вперше висунув цю дискусійну проблему. Правда, цей автор обмежував категорію земель лише ділянками під водами (тобто дном) і водогосподарчими спорудженнями. Зі складу земель водного фонду ним виключалися ділянки берегових смуг, різних каналів і деякі інші ділянки земель, які відносились по своєму призначенню відповідно до земель транспорту, спеціального призначення або до земель сільськогосподарського призначення, а також земель державного запасу.

Категорія земель водного фонду України має досить складну структуру але важливе значення. При віднесенні земельних ділянок до земель водного фонду треба, на наш погляд, враховувати, насамперед, водоохоронне значення земель водного фонду. Іншими словами, саме водні об’єкти, які привалюють у конкретної екосистемі, повинні мати, і мають у своєму складі землі водного фонду.

Правовий режим користування водними об’єктами слід розглядати в комплексі з правовим режимом земель водного фонду, які разом можна назвати водно-земельними відносинами, що виступають єдиним комплексним об’єктом правового регулювання. Ці відносини регулюються Водним кодексом України, Земельним кодексом України, Законом України “Про охорону навколишнього середовища”, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та актами інших органів виконавчої влади, рішеннями місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування, публічно-правовими договорами, оскільки земля і води одночасно є об’єктами природокористування і виступають предметом екологічних відносин.

Слід зазначити, що, далеко не всі землі, зайняті водними об’єктами й водогосподарчими спорудженнями, ставляться до категорії земель водного фонду. Вони можуть перебувати в складі земель лісового фонду, земель оздоровчого призначення, промисловості, транспорту, зв’язку, оборони й ін. У зв’язку із цим виникає непросте завдання обґрунтованого от межування земель водного фонду від ряду інших категорій земель, для чого, у свою чергу, потрібне чітке визначення поняття земель названої категорії.

Правовий режим земель водного фонду тісно пов’язаний з видом водокористування. Наскільки основне призначення земель водного фонду – обслуговування діяльності з використання та охорони вод, - настільки особливості правового режиму цих земель переважно відображають особливості правового режиму самих вод (водних об’єктів).

На сьогоднішній день в положеннях статті 59 Земельного кодексу та статті 85 Водного кодексу України закріплені основні види прав на землі водного фонду, а саме: право власності та право користування на умовах оренди шляхом укладення публічно-правових договорів.

Публічно-правові договори в сфері природокористування взагалі та права водокористування зокрема, являють собою самостійний і особливий інструмент державного регулювання. Вони співіснують поряд з такими інструментами як нормативно-правове забезпечення, ліцензування, нормування, сертифікація, стандартизація, контроль та ін. Невипадково в юридичній літературі підкреслюється, що інструментарій правового впливу значно ширший ніж юридичні норми і містить також інші засоби регулювання, які, зрозуміло, опираються на нормативно-правову базу, але не зливаються з нею.

Використання публічно-правового договору як інструменту регулювання дає наступні переваги. По-перше, такі договори є організаційними, тобто мають величезну регулятивну здатність, що створює стабільність у конкретної природоресурсної галузі й надає значний поштовх до стимулювання виробничих процесів. По-друге, через публічно-правові договори держава реалізує свої регулюючі владні повноваження й можливості, які ніколи не бувають предметом приватноправових угод. По-третє, такі договори не створюють зайвих перепон, на відміну від односторонніх владних актів, приватної самостійність, а враховують її, створюючи при цьому умови кращого виконання предмета договору, що, у свою чергу, сприяє вирішенню багатьох соціально-економічних протиріч і конфліктів.

Досвідчений і підготовлений адміністратор через державні договори із природокористувачами, за допомогою особливих державних повноважень й потенціалу, здатний на багато більший соціальний ефект від ефективного природокористування.

Слабкою ланкою в правовому забезпеченні публічно-правових договорів про використання земель водного фонду на умовах оренди на сучасному етапі є відсутність концепції спеціальних прерогатив державного учасника договору. Необхідно напрацювання концепції таких прерогатив для договорів із владним режимом про надання ресурсів у користування. У числі основних положень, що формують таку концепцію, виділяються наступні:

- внесення змін або розірвання договору в односторонньому порядку без звернення до суду якщо існує потреба у забезпеченні публічних інтересів;

- припинення договору в односторонньому порядку, якщо контрагент порушує договір, або є достатні підстави вважати, що він не зможе його виконати;

- можливість у безперечному порядку накладати санкції за порушення виконання зобов’язань;

- можливість здійснення оперативного контролю.

Тому прийняття однакової концепції розвитку та правового регулювання водокористування в частині оренди водних об’єктів є необхідним напрямком правотворчої роботи в цей час.