Смирнов Є.М., Кістей О.В.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Україна

 

Проблеми конкурентоспроможності України: держава і підприємство

 

Україна з кожним роком все більше залучається до світових господарських процесів, стає повноправним членом світового економічного співтовариства. Однак, навіть отримуючи доступ до закордонних ринків, вітчизняні підприємства виявляються неконкурентоспроможними через відсутність досвіду, неврегульованість законодавства, несталість господарських зв’язків. Ситуація ускладнюється й тим, що український бізнес втрачає свої позиції ще і на національних ринках, через прихід туди іноземних компаній, які мають відповідний досвід, фінансові ресурси та інші можливості.

В такій ситуації особливої актуальності набуває дослідження проблем конкурентоспроможності, і, в першу чергу, питань взаємовідносин держави та підприємства, як основи забезпечення конкурентних можливостей економіки.

Питання конкурентоспроможності не є новим для економічної науки. Цій проблемі присвячена достатня кількість робіт відомих вітчизняних та зарубіжних вчених. Так, у роботі [1] наголошується на необхідності стимулювання науково-технічної діяльності країни, як передумови забезпечення її конкурентоспроможності. Автор визначає, що «інвестиційний клімат необхідно створювати насамперед на рівні держави», потім – регіону, підприємства. Автори роботи [2] виділяють чотири напрямки підтримки конкурентних переваг національних виробників: підтримка ресурсних, технологічних інноваційних й інформаційних переваг. Комплексне дослідження проблем конкурентоспроможності проводить М.И. Гельвановский [3], який всю сукупність конкурентних переваг національної економіки умовно поєднує в три групи: ресурсні - володіння ресурсами особливої якості або кількості; операційні - характеристика ступеня або ефективності використання наявних ресурсів; стратегічні - наявність певної стратегії розвитку та її якість.

Хоча аналіз проблем забезпечення конкурентоспроможності, представлений у перерахованих роботах, є досить ґрунтовним і послідовним, єдиного механізму у вирішенні цього складного питання не запропоновано.

Метою цієї публікації є визначення основних напрямів формування механізму взаємодії держави і підприємства як основи забезпечення конкурентних можливостей національної економічної системи.

Конкурентоспроможність – це складне поняття, яке систематизує у собі різні аспекти економічної діяльності суб’єктів ринку. Тому при формуванні загальної концепції в області забезпечення конкурентоспроможності необхідно враховувати всі сторони цього явища.

Під конкурентоспроможністю крани розуміють її здатність забезпечувати ефек­тивну інтеграцію у світове го­сподарство, ефективне і якісне функціонування всіх держав­них, комерційних і інших структур з забезпечення комплексної безпеки й високої якості життя населення [4, с. 17]. Вона проявляється в концентрованому вираженні економі­чних, науково-технічних, організа­ційно-управлінських, марке­тингових й інших можливос­тей країни.

Конкурентоспроможність окремої країни формується на трьох рівнях [3]:

-  конкурентоспроможність товарів, вироблених у даній країні (мікроконкурентноспроможність);

- конкурентоспроможність підприємств національного базування, що виробляють товари й послуги та підтримують результатами своєї комерційної діяльності державний бюджет країни (мезоконкурентоспроможність);

- конкурентоспроможність функціонування всієї сукупності державних і суспільних інститутів, що забезпечують погодженість роботи всього господарського організму країни, а також його ефективну взаємодію з іншими країнами, що створює умови для позитивної економічної динаміки й соціальної стабільності та дозволяє підприємствам працювати з максимальною ефективністю (макроконкурентоспроможність).

На кожному із зазначених рівнів формується різний зміст самого процесу конкуренції й коло факторів, що формують мікро-, мезо- і макроконкурентоспроможність. Фактори конкурентних можливостей країни є детермінантами конкурентоспроможності суб'єктів мезо- і мікрорівня. Країна, що володіє високим конкурентними можливостями створює для підприємств додаткові джерела формування конкурентних переваг у вигляді міжнародного престижу, ефективної державної політики тощо.

У той же час конкурентний потенціал національної економіки визначається конкурентоспроможністю суб’єктів нижчих рівнів ієрархії. За позицією країни у світовій економіці стоять, насамперед,  позиції її виробників на світовому ринку. Саме підприємство з урахуванням зовнішніх обставин і власних можливостей визначає стратегію просування й збуту товарів і послуг, створює умови для їх успішної реалізації споживачам, виступає ключовим елементом формування конкурентних можливостей галузі, регіону та економіки країни в цілому. Тому можливість країни зайняти гідне місце в глобальній економіці, перш за все, залежить від можливостей її підприємств зайняти (утримати) гідні місця на світових товарних і фінансових ринках.

Таким чином конкурентоспроможність країни - це лише наявність умов, тобто можливостей, які ще тільки мають бути використані суб’єктами ринку. Вона скоріше виступає інтегрованим показ­ником розвитку діючих на її території підприємств, а та­кож ефективності функ­ціонування державних структур щодо забезпе­чення умов конкуренції. А отже рішення проблеми забезпечення конкурентоспроможності країни слід починати з нижчих рівнів.

Проведений аналіз дозволив виділити основні причини низької конкурентоспроможності українських підприємств: відсутність досвіду конкуренції; неповага до іноземного законодавства; не відпрацьованість дво- та багатосторонніх міждержавних угод; наявність перешкод у вигляді відповідних умов стандартизації та сертифікації; невідповідність систем управління підприємством міжнародним вимогам; відсутність ґрунтовних наукових національних досліджень у цій сфері; активність західних підприємств, що десятиріччями існували в умовах жорсткої конкуренції.

Комплексний підхід до рішення наведених проблем вимагає забезпечення взаємодії держави і підприємства на всіх рівнях конкурентоспроможності. Традиційно сюди включають: розробку сталої нормативно – правової бази, створення сприятливого інвестиційного клімату, формування ефективної конкурентної політики, стимулювання інноваційної діяльності, спрощення бар’єрів для започаткування та ведення бізнесу [5. с. 180].

Однак, роль держави в згаданому контексті має полягати і в іншому. Можливості держави з підтримки конкурентоспроможності власних підприємств мають лежати не стільки в сфері регулювання галузевої структури економіки, скільки в сфері регулювання умов відтворення їх конкурентних переваг на зовнішніх ринках не залежно від галузевої приналежності.

До основних напрямів національної стратегії забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного бізнесу можна віднести такі:

1) підтримка інформаційних переваг підприємств, шляхом створення інформаційних центрів (де має накопичуватися інформація про інфраструктуру, рівень розвитку, конкретні параметри окремих ринків; кількість і напрямки міждержавних угод), створення осередків юридичної підтримки, консультативних центрів, в країні і за кордоном (з метою сприяння налагодженню бізнесу в інших країнах, створення умов для його адаптації);

2) створення організаційних умов, шляхом формування двосторонніх угод про співробітництво у сфері контролю за дотриманням конкурентного законодавства з метою зниження організаційних бар’єрів входження вітчизняних підприємств на ринки інших країн;

3) підтримка інноваційних переваг підприємств, шляхом удосконалювання нормативно-правової бази з охорони інтелектуальної власності й передачі технологій, реалізації цільових комплексних програм, концентрації науко- і капіталомістких виробництв всередині країни;

4) створення економічних умов для відтворення конкурентних можливостей підприємств, шляхом використання інструментів кредитно-грошової і бюджетно-фінансової політики держави з метою створення сприятливої макроекономічної обстановки, посилення стимулів до науково-технічного діяльності, залучення капіталів західних інвесторів і мобілізації коштів усередині країни.

Однак одних зусиль держави не достатньо. Без цілеспрямованих, дій підприємств високий рівень конкурентоспроможності залишиться лише мрією. Серед основних конкурентних дій, що сприятимуть посиленню зовнішньої конкурентоспроможності вітчизняних підприємств можна виділити такі:

- диверсифікація бізнесу з розширенням номенклатури товарів і послуг, які випускаються підприємствами, забезпечення їх відповідності міжнародним вимогам стандартизації та сертифікації;

- забезпечення ретельного аналізу зовнішнього середовища (стан, структура і ступінь глобалізації галузі, реальні й потенційні постачальники, споживачі, конкуренти) і внутрішньої сфери діяльності підприємства;

- підвищення ефективності управління в організаційній, виробничій, технологічній і соціальній сферах шляхом забезпечення його відповідності змінам, що відбуваються у внутрішньому і зовнішньому середовищі;

- збільшення витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи;

- дотримання міжнародного законодавства, налагодження активної внутрішньої співпраці з органами державної влади.

З проведеного дослідження можна зробити такі висновки. Признання за Україною статусу країни з ринковою економікою накладає велику відповідальність не тільки на країну, але і на її підприємства, оскільки саме вони є представниками на світових ринках товарів і послуг. Від того якими вони постають в очах світової спільноти напряму залежить і імідж країни. Тому обґрунтування економічної стратегії підвищення конкурентоспроможності країни лежить у площині аналізу, прогнозуванні й підтримки підприємств, що мають конкурентні переваги або здатні придбати їх у майбутньому.

При цьому не слід забувати і про певну синергію від односпрямованих злагоджених зусиль: бо конкурентні підприємства – конкурентна економіка. Отже, залучення до співпраці сильних експортоспроможних підприємств, створення умов до їх зовнішньої адаптації і просування на світові ринки є не тільки обов’язком держави, а і нагальною необхідністю. Рішення ж головної проблеми - одержання інтегрального ефекту від вироблення стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки, окремих її підприємств і вироблених ними товарів (послуг) лежить у формуванні тонкого балансу між економічними інтересами держави і підприємства.

Перспективою подальшого дослідження в рамках цієї проблеми є поглиблення вивчення двостороннього зв’язку - держава і підприємство, в аспекті підвищення конкурентоспроможності, через розробку механізмів співпраці за усіма можливими напрямами такої взаємодії.

 

Література

 

1. Бутко М. Інвестиційні аспекти підвищення конкурентоспроможності економіки [Текст] / М. Бутко // Економіка України. – 2004. – № 4. – С. 40–43.

2. Емельянов С.В. Международная конкурентоспособность американских производителей: политика правительства и конкурентные преимущества фирм [Текст] / С.В. Емельянов // Вестник МГУ. Сер. Экон. – 2006. - №6. – С. 60-73.

3. Гельванов­ский М.И Нацио­нально-государ­ственная страте­гия конкуренто­способности как основа промыш­ленной политики России [Текст] / М.И. Гельванов­ский // Россия и современный мир. – 2006. - №3. – С. 118-128.

4. Фатхудинов, Р.А. Управление конкурентоспособностью организации [Текст]: учебник / Р.А. Фатхутдинов.  – Москва: Изд-во Эксмо, 2005. – 544 с. – ISBN 5-669-11080-1.

5. Спіріна М.В. Стратегія управління конкурентоспроможністю підприємства [Текст] / М.В. Спіріна // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 8. – С. 176–181.