Боровик Л.О., к.е.н. Кондратьєв В.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені М. Туган-Барановського, Україна

Особливості удосконалення лізингових правовідносин у сучасних економічних умовах розвитку України

Аналізуючи економічний розвиток України можна сказати, що операції з лізингу здійснюються не так активно, хоч це і є одним із найпоширеніших у світовій практиці способів технічного оснащення чи оновлення виробництва. Його популярність пояснюється можливістю (для лізингоодержувача) відмовитися від банківського кредитування з одночасною економією обігових коштів підприємства.

Лізингові відносини в Україні регулювалися Законом України від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР "Про лізинг", Законом від 11.12.2003 р. № 1381-IV “Про внесення змін до Закону України "Про лізинг", який викладено в новій редакції. Ці закони слід розглядати у комплексі із законами «Про банки та банківську діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про податок на додану вартість».

Внесені зміни до Закону України "Про лізинг від 16.12.97 р. № 723-ВР" (далі - Закон) Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про лізинг" від 11.12.2003 р. № 1381-VI) були обумовлені необхідністю приведення цього Закону у відповідність із кодексами, що ускладнювалось певною неузгодженістю між собою норм кодексів (ст. 806, 807, 808, 809 ЦК та ст. 292 ГК). При цьому в ЦК України термін “фінансовий лізинг” не вживається, але йдеться, що особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (ч. 3 ст. 806 ЦК).

Згідно зі змінами у законодавстві можна виділити найголовніше. Якщо раніше лізингоодержувач мав бути лише суб'єктом підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу, то тепер лізингоодержувачем може бути і пересічна фізична особа (не тільки приватні підприємці). Було прийнято рішення стосовно скасування оперативного лізингу, в Україні наразі існуватиме лише фінансовий лізинг. Більш чітко викладено права та обов'язки сторін за договором лізингу, посилено захист прав лізингоодержувача на предмет лізингу. Тепер лізингоодержувачу (або сублізингоодержувачу) забезпечується захист його права на предмет лізингу нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту прав власника. 
Якщо раніше фінансовий лізинг - це лізинг, у результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримував у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору, то тепер строк договору фінансового лізингу не залежить від терміну амортизації (але не може бути менший за 1 рік). Таким чином, стає можливим укладання короткострокових лізингових угод. Також, раніше в разі несплати лізингоодержувачем лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця об'єкт лізин у підлягав поверненню в безспірному порядку згідно, з виконавчим написом, учиненим у державній нотаріальній конторі. Тепер цей строк скорочено вдвічі - до 30 днів. 
Головними «мінусами», що залишилися без змін є право лише юридичної особи бути лізингодавцем. Цим грубо порушено права приватних підприємців бути лізингодавцями відповідно до Господарського та Цивільного кодексів. 
Зникло положення про те, що майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача із зазначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Через це виникатимуть питання в бухгалтерів, де і як обліковувати об'єкти фінансового лізингу. 
Новий Закон про лізинг має перевагу над новим Цивільним кодексом, що робить останній недосконалим. Відповідно до змін, в Україні дозволено лише непрямий лізинг (хоча насправді він є прямим), крім того, на відміну від чинної редакції Закону, майно, яке передається в лізинг, визначається як предмет а не як об'єкт лізингу. 
Також, у зв’язку зі змінами у Законі створилася проблема на підставі суперечності між відповідними постановами Кабінету Міністрів щодо механізму його виконання і вимогами Закону «Про лізинг». Суперечності полягають у тому, що Постанова Кабінету Міністрів про збільшення терміну лізингу до семи років - взагалі зі сфери абсурду, тому що сьогодні і дворічні лізингові контракти - велика рідкість. 
Заважає і невпорядкованість процедури укладання лізингової угоди. Міністерство юстиції її не регламентувало, а в Законі «Про лізинг» реєстрація лізингових договорів розглядається не як обов'язкова, а як можлива. Тим часом більшість експертів сходяться на думці, що правова некоректність Закону «Про лізинг» тягне за собою безліч ускладнень.

До недоліків нового Закону слід віднести непослідовність, якою страждає підхід до відносин господарського відання та державної власності. У ч. 2 ст. 2 Закону йдеться, що відносини, котрі виникають у разі набуття права господарського відання на предмет договору лізингу, регулюються за правилами, встановленими для регулювання відносин, які виникають у разі набуття права власності на предмет договору лізингу, крім права розпорядження предметом лізингу. У ч. 3 ст. 3 Закону наголошується, що майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передане в лізинг у порядку, встановленому цим Законом.

Детальний аналіз статтей Закону дозволяє виявити деяку недосконалість з питань регулювання правових відносин, що виникають із лізингових операцій. Особливо це помітно, коли проаналізувати Закон «Про лізинг» до внесення змін з новим Законом.

Статтею 10 Закону про лізинг установлено, що об’єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. А ось право власності на об’єкт фінансового лізингу лізингоодержувачем здобувається у разі виконання ним таких обов’язкових умов як: виплата повної вартості такого об’єкта, амортизація не менш ніж 60 % вартості об’єкта лізингу (визначеної у день укладення договору лізингу), та у разі дотримання ним вимог усіх пунктів договору фінансового лізингу та вимог чинного законодавства України.

Зокрема, у договорі фінансового лізингу може передбачатися право викупу (в тому числі й дострокового викупу) об’єкта лізингу лізингоодержувачем, до або після закінчення строку дії договору, але не раніше строку, протягом якого амортизується 60% вартості об’єкта лізингу. Тому умова 60% нарахування зносу є беззаперечною і її недотримання може призвести до небажаних правових наслідків.

Тож, якщо лізингоодержувач, не дотримуючись цієї умови, здійснює відчуження об’єкта лізингу (з дозволу лізингодавця або без такого), а підставою для прийняття такого незаконного рішення лізингоодержувачем є факт виплати ним усіх лізингових платежів. У такому разі, як з точки зору Закону "Про оподаткування прибутку підприємств", так і з точки зору Цивільного кодексу України, лізингові платежі можуть трактуватися судовими органами як розрахунок лізингоодержувача за придбаний об’єкт основних засобів відповідно до графіка, передбаченого умовами договору.

Таким чином, через юридичну неграмотність лізингоодержувач перетворює договір лізингу в договір купівлі-продажу у розстрочку, адже в цьому випадку Господарський суд просто вимушений визнати договір фінансового лізингу недійсним з моменту його укладення (ч. 1 ст. 59 ЦК України).

Іншим характерним прикладом може бути випадок, якщо у разі несплати лізингоодержувачем лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця об’єкт лізингу підлягає поверненню в безспірному порядку згідно з виконавчим написом, учиненим у державній нотаріальній конторі (п. 5 ст. 9 Закону про лізинг). Тут існують деякі нюанси у регулюванні. Так, пунктом 5 статті 9 Закону про лізинг передбачено, що вчиняти виконавчий напис про повернення лізингового майна у безспірному порядку може тільки державний нотаріус, але Законом України "Про нотаріат" № 3425-XII від 02.09.93 р. такі написи дозволено вчиняти і приватним нотаріусам (ст. 34 і 35 Закону "Про нотаріат").

В статті 16 Закону про лізинг визначені суми, які можуть входити до складу лізингових платежів. Це можуть бути митні платежі, витрати на транспортування об’єкта лізингу до місця його експлуатації і на монтажно-пусконалагоджувальні роботи, витрати на навчання робітників тощо. Якщо узагальнити всі можливі витрати, можна сказати, що лізинговий платіж складається з двох частин.

Перша - це частина, що відшкодовує вартість об’єкта лізингу і не може бути доходом лізингодавця. Наразі, у податковому обліку підпункт 1.18.2 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" не дає лізингодавцю права включати витрати на придбання об’єкта лізингу ні до складу валових витрат, ні до складу основних фондів (тобто не було витрат - немає й доходу!). У цьому випадку слід звернути увагу на те, що згідно з підпунктом 7.4.1 ст. 7 Закону про ПДВ, лізингодавець не має права на податковий кредит з податку на додану вартість (думка ДПА така ж, дивіться Лист від 18.07.2000 р. № 9880/7/16-1220-5 "Про ПДВ при фінансовому лізингу").

Другою частиною лізингового платежу - є всі інші витрати, передбачені договором лізингу. Тут можуть бути витрати на страхування, на транспортування, але можуть і не бути. Відповідно до статті 15 Закону, "при фінансовому лізингу всі витрати на утримання об’єкта лізингу, пов’язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором лізингу". Якщо за домовленістю сторін деякі витрати оплачує лізингодавець, то все одно лізингоодержувач сплатить йому ці витрати у складі лізингових платежів у майбутньому. У бухгалтерському обліку такі витрати мають обліковуватись у складі фінансових витрат лізингодавця на рахунку 95 "Фінансові витрати" (зокрема, відсотки за отриманий кредит - за дебетом субрахунка 951 "Відсотки за кредит", витрати на страхування, транспортування об’єкта лізингу тощо - за дебетом субрахунка 952 "Інші фінансові витрати"). Підприємство, яке не використовує клас рахунків 9, такі витрати узагальнюються за дебетом рахунка 85 "Інші витрати".

У податковому обліку ці витрати лізингодавець включає до складу валових витрат за першою подією (або за фактом оплати, або в момент їх виникнення). А в момент повернення лізингоодержувачем таких витрат (у складі лізингових платежів) лізингодавець відносить ці суми на валові доходи відповідно до підпункту 4.1.4 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств". В цілому лізингодавець відносить усі отримані суми лізингових платежів, крім суми відшкодування вартості об’єкта лізингу на валові доходи періоду, в якому вони отримані (підтверджується підпунктом 4.2.17 цього ж закону). Такої ж думки дотримується й ДПА (Лист від 30.11.2000 р. № 6630/6/15-1116 «Щодо оподаткування операцій фінансового лізингу»).

Таким чином, нагальними завданнями подальшого вдосконалення правового регулювання лізингу є прийняття змін і доповнень як до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та «Про податок на додану вартість» з метою приведення їх положень у відповідність із прийнятим Законом України «Про лізинг», так і до самого Закону "Про лізинг". Це забезпечить економічне стимулювання розвитку лізингу; розроблення та удосконалення підзаконних актів та інших нормативно-методичних документів щодо виконання вимог, передбачених Законом України «Про лізинг».

Список використаної літератури:

1. Закон України «Про лізинг» від 16.12.97 р. № 723-ВР.

2. Закон України «Про податок на додану вартість» від 03.04.97 р. № 168/97-ВР.

3. Закон України «Про оподаткування прибутку» від 22.05.97 р. № 283/97-ВР.