К.е.н., докторант Макаренко Ю.П.

ННЦ «Інститут аграрної економіки» УААН

Створення сервісних структур для малих аграрних підприємств

Подальший розвиток малих агрогосподарств, включаючи і переважно натурально-споживчі, пов’язаний з створенням сервісних структур. Отже, одним з напрямів підвищення ефективності виробництва, товарності та доходності особистих господарств є налагодження сервісного обслуговування населення з постачання засобів виробництва, переробки і реалізації продукції. Залежно від принципів утворення, організаційної структури, територіального розміщення у приватному секторі можуть бути утворені кооперативи, товариства, спілки, асоціації, об’єднання, які надаватимуть комплексні послуги своїм членам. Виробничо-фінансова діяльність сервісних формувань ґрунтуватиметься на пайовій або приватній власності і залежатиме від попиту селян на послуги та їх матеріальної вигоди.

Оскільки переважна частина особистих господарств знаходиться в сільській місцевості і територіально та органічно пов’язана з місцевими сільськогосподарськими підприємствами великого значення набуває інтеграція великих і дрібних підприємств, узгодження інтересів їх виробничої та комерційної діяльності [1].

Узагальнення досвіду діяльності малих форм аграрного господарювання дає підстави для висновку про те, що тут є чимало проблем. Але найболючіші – це вигідність реалізації виробленої продукції через відсутність налагодженої мало витратної мережі збуту, обмежений доступ до інформації, консультації, які мали б сприяти підвищенню ефективності малого агробізнесу. Низькі доходи, в свою чергу, не дають можливість малим бізнесовим агрогосподарствам забезпечити належну техніко-технологічну оснащеність. Гальмується їхній розвиток відсутністю прийнятних мов кредитування та аграрного сервісу.

По результатам вищевикладеного можна зробити кілька узагальнюючих оцінок:

По-перше, господарства населення в Україні і в радянські часи, і дотепер є різновидом домогосподарств, а саме: вони є сільськогосподарського профілю. Головна мета їхньої діяльності – виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб власника господарства населення і членів його сім’ї. у більшості випадків вироблена продукція споживається ними безпосередньо, або після її обробки. Певна частка продукції господарств населення реалізується на ринку. Нерідко товарну продукцію визначають як «надлишок». В дійсності йдеться про потребу власника господарства населення в грошових коштах для задоволення багатьох інших потреб. В селянських домогосподарствах органічно поєднані домогосподарство і господарські функції аналогічні селянським господарствам. В радянські часи особисті підсобні господарства – це форма самоексплуатації селян, утилізації вільного часу, важливе джерело відтворення їхньої робочої сили, яке мали б відшкодувати колгоспи або радгоспи.

По-друге, в умовах глибокої аграрної кризи суспільного сектора особисті підсобні господарства набули статусу провідного сектора в сільськогосподарському виробництві, який зберігається дотепер. Стабільність, життєстійкість і певний розвиток господарств населення в період 1991-2009 рр. зумовлений не їхньою приватною природою (такими є і фермерські господарства), а кризою інших форм господарювання, низькою ефективністю аграрної політики держави (усіх гілок її влади). Власники господарств населення в умовах безробіття, зниження інших доходів приречені були вести господарства населення. Як позитивний момент з боку держави можна виділити те, що господарства населення мали змогу (і використали її ) істотно збільшити земельні наділи.

В-третіх, науковці неоднозначно визначають перспективи розвитку господарств населення. Пояснюється це тим, що ними не враховуються численні обставини. З огляду на сучасність, безперечно, не слід нехтувати сектором, який виробляє понад половину валової продукції сільського господарства. Водночас зважаючи на той факт, що Україна прийнята до СОТ, має великий експортний потенціал аграрного виробництва, а в країнах Заходу функціонує постіндустріальна модель сільського господарства, можна стверджувати наступне. Сектор господарств населення, з точки зору, перспектив можна розділити на два під сектора: а) переважно натурально-споживчі домогосподарства, які в оглядовій перспективі будуть функціонувати як допоміжне джерело додаткових доходів їхніх власників і членів їх сімей і поступово будуть втрачати своє економічне значення; б) переважно товарні господарства населення, особливо особисті селянські господарства, які трансформуються в малі агробізнесові структури за умови їхньої відповідної спеціалізації, кооперування і інтеграції з іншими агроструктурами або підприємствами третьої сфери АПК.

В-четвертих, головною ознакою малих агробізнесових господарств є їх товарно-підприємницький характер. І в цьому контексті вони аналогічні усім товарним агроструктурам. Тобто головна умова стабільного і ефективного функціонування малих форм агроформувань – це прибутковість на засадах еквівалентного обміну. Вона визначається багатьма умовами і факторами. У їхній системі – важлива складова – зовнішні фактори, аграрний ринок зокрема. Оскільки на сьогодні він не забезпечує еквівалентний обмін щодо сільського господарства з боку підприємств першої і третьої сфер АПК, то держава має стати важливим регулюючим чинником ціноутворення. Тим самим сприяти досягненню такого рівня прибутковості усіх агроструктур, малих зокрема, який був би прийнятним як для сільськогосподарських виробників, так і споживачів їхньої продукції. Крім того, держава може і повинна забезпечити належне кредитування сільськогосподарських виробників, ефективне правове середовище, підготовку кадрів, сприяти соціальному розвитку села.

Література:

1. Горкавий В.К. Товарність та ефективність особистих підсобних господарств населення / В.К. Горкавий, Н.Г. Гончаренко // Економіка АПК. – 2001. – № 12. – С. 93-98.