Благодійна справа в Україні у другій половині ХІХ ст.

Прояви благодійності в Україні існували здавна, поступово переростаючи у стійкі традиції, що жили століттями й переходили із покоління в покоління, як найкращі здобутки людства. З часу свого виникнення благодійна допомога надавалась у силу релігійних мотивів і розвивалася під впливом церкви. Це була, насамперед, традиційна благодійність, що ґрунтувалася переважно на індивідуально-особистісних спонуканнях та релігійних засадах. Храми й монастирі стали осередком розвитку благодійної допомоги найбільш нужденним.

На середину ХІХ століття стара система благодійної допомоги у процесі розвитку суспільних відносин почала набувати нових форм, більш пристосованих до потреб громадського благоустрою, а тому стала суперечити своїм ідеальним вимогам. Із середини ХІХ століття під впливом соціальних і політичних новацій відбувається зміна світогляду суспільства, посилюється його активність у різноманітних сферах і, зокрема, на ниві благодійності. Благодійна діяльність привертає увагу маси людей, яка не мала можливості виявити себе в політиці чи інших сферах громадської діяльності. Суспільство починає розуміти, що благодійна допомога потрібна не тільки церкві й може відбуватися не лише через її посередництво, тому в ХІХ столітті відбувається поступова секуляризація благодійної діяльності. Поняття “благодійність” розширює свої межі й наповнюється новим змістом.

Розвиток благодійності як соціального явища у другій половині ХІХ століття визначався соціально-економічними, релігійними та політичними чинниками. Економічні реформи позитивно вплинули на становище промисловців та купців, вони дали їм змогу сформувати капітал, що пізніше став джерелом благодійних внесків. До релігійних передумов благодійної діяльності слід віднести велику набожність тогочасного суспільства та наявність моральної потреби надавати допомогу нужденним. Зміни політичної ситуації в другій половині ХІХ століття – спрощення процесу створення, реєстрації та контролю за діяльністю благодійних товариств – призвели до різкого збільшення їх кількості. Досить важливою була й суб’єктивна передумова розвитку благодійної діяльності, пов’язана з особистісною характеристикою тогочасних підприємців, своєрідними сімейними традиціями, що визначили напрямок та масштаби надання допомоги.

З боку державних установ згода на створення благодійних інститутів пояснюється усвідомленням неможливості утримати люмпен-пролетаріат за рахунок казни. Вирішення цієї проблеми передається суспільству. Держава мала також на меті відвернути освічені класи від ідей конфронтації та руйнації до ідей суспільного миру.

Пожертвування на різноманітні цілі були однією з умов підвищення по службі. Так, замість висловлення прихильності своєму начальнику та особистого поздоровлення на будь-яке велике свято можна було виділити певну суму на благодійні справи. Їх розмір і прізвища благодійників друкували місцеві газети. Отже, благодійність слугувала не тільки засобом допомоги, але й давала можливість посісти вагоме місце в суспільстві. Благодійництво та меценатство всіляко заохочувалось державою. За надання допомоги офіційна влада встановлювала певні винагороди: чини, ордени, почесне громадянство, аж до надання спадкового дворянства. Тому, хто зобов’язувався щорічно вносити пожертвування на користь медичних або навчальних закладів, присвоювалося звання почесного попечителя. Почесні попечителі перебували на державній службі. Отже, можна вести мову про дві точки зору на пожертвування почесних попечителів: з одного боку, це були досить великі щорічні пожертвування, а з іншого – вони були зобов’язані жертвувати не менше чітко встановленої суми. У випадку невиконання почесним попечителем своїх зобов’язань, його звільняли з посади. На тих, хто працював у громадських та окремих приватних благодійних закладах, поширювалися права державного службовця, що сприяло підвищенню їх статусу та залученню до цих установ кваліфікованих фахівців.

Для одних благодійна діяльність була модою, даниною часу, а для інших – нормою життя. Прагнення запобігти внутрішньому душевному розладу, жити й померти у згоді зі своєю совістю, посилене релігійним вихованням, було головним внутрішнім стимулом благодійництва. Без сумніву, були й інші причини: честолюбство, бажання виділитися, заслужити почесті, нагороди та привілеї, отримати пільги при стягненні податків. А.Іванович наголошував на таких причинах благодійності, як благодійність від нудьги, заради популярності, як забава, для покращення світських стосунків, марнославства та досягнення власних цілей [1, 3]. Однак головним мотивом благодійності залишалося внутрішнє переосмислення людського буття, що поступово приводило до відчуття особистої відповідальності перед суспільством. Часто надання доброчинної допомоги залежало від віросповідання, національності або станової належності її одержувача й зумовлювалося волею благодійника.

З економічної точки зору благодійність виступала одним із засобів перерозподілу суспільного прибутку між його членами. Жодне суспільство не може обійтися без відносної матеріальної нерівності між громадянами та без благодійної діяльності в тій чи іншій формі. Державі благодійність була необхідна для підтримки суспільної рівноваги та гармонійного розвитку. Для релігії благодійність залишалася необхідною умовою морального здоров’я людини. Загалом же для суспільства благодійність була одним із засобів поліпшення матеріального стану та надання моральної підтримки незахищеному населенню країни.

За адміністративною реформою Катерини ІІ у 1785 році для підвищення самодіяльної активності громадських прошарків було введене “Міське положення”, за яким створювалися розряди: дворяни, духовенство, купці, міщани та селяни. Цей поділ на багато років визначив способи надання допомоги та сприяв розвитку станової благодійності. Станові пожертвування навряд чи можна назвати повністю добровільними тому, що всі представники певного стану повинні були виконувати постанови, прийняті керівництвом на станових зібраннях з питань надання благодійної допомоги.

Існував своєрідний дух змагання між станами у справі надання пожертвувань. Одним із засобів підтримання станового іміджу була благодійність. Вона часто спрямовувалася на задоволення власних потреб, наприклад, на забезпечення безкоштовного навчання дітей бідних представників свого стану. Отже, ці пожертвування можна назвати наполовину добровільними.

Часто станові пожертвування (втім, як і персональні) надавалися на честь якоїсь важливої події в житті країни або царської сім'ї. Коронування, одруження, народження, рятування від небезпеки завжди зумовлювали збільшення пожертвувань. Різко збільшувалася допомога державі та особам, які постраждали під час надзвичайних подій: війни, посухи, голоду. Кожна війна, у якій брала участь Російська імперія, викликала посилення благодійної діяльності на користь армії та флоту. Так, під час Першої світової війни благодійність зазнала зміни своїх орієнтирів на користь допомоги солдатам та особам, що постраждали від воєнних дій.

Станова благодійність, явище більш характерне для суспільства ХVІІІ – початку ХІХ століть, у наступні часи поступово втрачає свої позиції на користь інших форм, продовжуючи існувати до початку ХХ століття. Першість за обсягами станової благодійної допомоги продовжували утримувати дворяни, поступаючись іншим станам у персональних пожертвуваннях та в участі у благодійних організаціях. У цій новій і дієвій формі більш активними були представники буржуазії та інтелігенції. Нагальна необхідність допомоги нужденним, помножена на усвідомлення своєї належності до певного соціального стану, сприяла формуванню й розвитку саме такої форми допомоги.

Благодійність не була привілеєм одного стану. Активну участь у наданні допомоги брали всі стани без виключення. У формуванні станової благодійності не останню роль відіграла структура суспільства, відносна замкненість певних станів та бажання залишити про себе добру пам’ять у наступних поколіннях. У 1903-1906 роках у Російській імперії відбувається відміна кругової поруки, у тому числі й у справі благодійних зборів, тому в цей час спостерігався процес занепаду станової благодійності селян [2, 510]. Зміни що, відбувалися у суспільстві, призводили до руйнування станового поділу та занепаду станової благодійності.

У другій половині ХІХ століття змінюються форми надання благодійної допомоги товариствами. Істотною відмінністю їх діяльності порівняно з попередніми роками було те, що одержувач допомоги, за винятком окремих випадків, не отримував гроші готівкою. Допомога надавалася у натуральному вигляді, або, якщо була необхідна грошова допомога, зокрема, для навчання, кошти передавалися організації (навчальному закладу). Це робилося для запобігання зловживання допомогою, її нецільового використання. Кошти, які отримували товариства у вигляді пожертвувань або прибутків від концертів, вистав, продажу друкованих видань та ін., не витрачались відразу, а складали банківський капітал, відсотки з якого використовувалися для допомоги нужденним. Надання допомоги набувало все більш прагматичних рис.

Література

1. Иванович А. Большие поражения и малые реформы. Не губите любовь к отечеству. (Современная благотворительность). – Одесса: Типография “Русской речи”, 1907. – C.3.

2. Церковная и монастырская благотворительность // Трудовая помощь. – 1909. – №10. – С.510.