Понікаровська Н. А.

Харківська державна академія культури, Украина

Мотиви повернення померлих у світ живих у східних слов’ян

У дослідженні питань, пов’язаних з трансформацією обрядово-пісенних традицій східних слов’ян, що стосуються смерті людини, велику роль відіграє усвідомлення мотивів повернення померлих у світ живих, тому що ці мотиви формують цілу ланку ритуальних дій. Ці ритуальні дії обумовлені уявленнями давніх слов’ян про смерть, про пособників смерті, про шляхи, що ведуть у потойбічний світ, про грань між земним та «вічним» світом та засоби подолання цієї грані, про помічників, що допомагають здолати тяжкий та довгий шлях на «той світ», про наслідки неправильного виконання обряду.

Основним джерелом вивчення уявлень давніх слов’ян про смерть людини є усна народна творчість. Переважно це чарівні казки, легенди, міфи, та малі фольклорні форми. Іншим важливим джерелом розуміння уявлень давніх слов’ян про смерть, є трансформована язичницька обрядовість, що дійшла до наших часів у вигляді рудиментів.

Поховальний обряд за типом належить до перехідних обрядів, в якому за допомогою ритуалу закріплюється зміна статусу людини, що осмислюється просторовими категоріями – з «простору життя» до «простору смерті». Поховальний обряд типологічно близький до обрядів весілля та новосілля. У випадку правильного виконання обряду та вдалого переходу, померлий набуває статусу предка. Якщо з якихсь причин «душа» людини «не приймається», то померлий стає «заложним» [2], тобто «нечистим» покійником. Факт появи заложного покійника є порушенням законів міфологічного універсуму, по яких смерть є не припиненням фізичного існування, а продовженням шляху у іншій формі.

Поховальну обрядовість прийнято відносити до сімейної обрядовості, але у давніх слов’ян соціальна складова також відігравала велику роль, та мала не вузькосімейний, а громадський характер. Про це свідчать запобіжні заходи що вживались, а саме припинення всіх робіт та громадські збори біля покійного. Також існувала традицій вживати заходів проти згубної сили смерті у вигляді магічних дій спрямованих на захист врожаю, запасів, худоби та життєвої сили самих людей. Так було прийнято ворушити зерно «щоб не мертвіло»; не переносити покійника через поле; не саджати насідку на яйця; ставити на порозі дому сокиру та обертати її вістрям до поля; виливати воду що простояла ніч; креслити хрести часником на стінах; суворо було заборонено торкатися померлого сівача, садівника, пастуха; вагітним було заборонено навіть дивитися на мертвих.

Характер поховальної обрядовості безпосередньо залежав від характеру смерті. Смерть від старості, «своя смерть», та відповідальні обрядові дійства забезпечували померлому перехід у подальший вимір існування. В такому випадку померлого не боялися, і він навіть міг стати для живих корисним. Прикладом цього у фольклорі може слугувати казка «Сивко-Бурко», де померлий батько на третю ніч встає з могили, обдаровує молодшого сина чарівним конем, та знов лягає.

Зовсім інший характер мала обрядовість та відношення до померлих «не своєю смертю». Давні слов’яни вважали, що людина, померла насильницькою смертю, становить небезпеку для живих, тому що вона не відбула свого віку, не вичерпала всю відведену їй життєву силу. Залишок цієї сили переносився у світ смерті, де перетворювався на активну шкідливу силу що оберталася проти живих. Ця сила була здатна підняти померлого з могили, перетворити його на «ходячого покійника». Ознаками появи такого заложного були раптова смерть людей та скота, ексгумоване тіло з волоссям та нігтями що продовжували рости, покійник з рум’яним лицем. Поховання такого померлого потребувало особливих дій, наприклад якщо на тілі було знайдено рани, то їх «лікували» припікаючи розжареним залізом. На відміну від християнського уявлення про нетлінні мощі, в уявленні давніх слов’ян нетлінність тіла означала неупокоєну душу. Існувало повір’я, що померлий буде так ходити до часу своєї «справжньої» смерті, тобто до того моменту як прийде його справжній час і він вичерпає відведену йому життєву енергію.

Ходячими покійниками ставали не тільки з причини насильницької смерті. Це також були люди чий похорон проходив не за правилами, наприклад через тіло перестрибнула кішка, покійного одягнули у неправильну одежу, якщо число обмивальниць було непарним. Також це люди яких не оплакали належним чином, або навпаки, оплакували так сильно, що сльози капнули на покійного. Заложними також могли стати ті, кого опустили в могилу викапану після заходу сонця. В такому випадку померлий починав «ходити до своїх», прикладом чого може слугувати така казка: «Сталося так, що одна баба біля струмочку зустріла якусь незнайому бабу, що була закутана у лляну накидку. «Куди йдете?» – запитала вона, «До своїх» – відповіла їй незнайома баба, а коли та повернулася, то тої баби вже й не було ніде. Наступного дня стало відомо, що в хаті, що стоїть біля струмка хтось помер. То була Смерть, і йшла вона по чиюсь душу» [4]. У цій казці заложний безпосередньо асоціюється зі смертю, але це порівняння скоріш алегоричне. Такий висновок можна зробити по-перше з того, що візит заложного в принципі не може принести добро живим, і по-друге, тому що у слов’ян є точно визначене описання смерті – це дуже худорлява, дуже висока бліда дівчина закутана в білий саван.

Загрозу для живих становили померлі, що остаточно не розірвали зв’язки зі світом живих: діти що не отримали ім’я, тобто не набули свого соціального статусу, люди до яких погано ставились, або ті, що не отримали належного догляду або належного похорону. Вважалося, що не вступивши в шлюб за життя людина також не відбула своєї долі, тому в ході поховального дійства їй/йому назначався чоловік або жінка з числа живих.

Зв'язок померлого зі світом живих могли зберігати живі, що не «відпускали» померлого. У новгородській казці «Рибак та русалка», молодий рибалка зустрічає чарівну дівчину, що виявляється русалкою. Вона розповідає йому, що коли вона захворіла і померла, її батьки не змогли з цим примиритися, і почали прохати Морану повернути їм доньку. Морана погодилася, але обернула її в русалку що вже не мала права жити серед людей [6].

Широко розповсюдженим є повір’я про тугу за померлим чоловіком або дружиною. Тому поховальний обряд часто накладає табу на подібну тугу. Живий повинен повністю припинити колишні відносини, це допоможе душі без перешкод перейти до іншого світу. Мотивом повернення також можуть бути якась річ або незавершена справа, наприклад широко розповсюджено повір’я про мати, що поверталася щоб годувати немовля.

Самими страшними заложними ставали душі померлих відьом та колдунів. Вважалося що душа відьми «запечена» в її тілі, тому тіло ї після смерті може нашкодити. З цим повір’ям були пов’язані ритуальні дії «порчі» тіла, наприклад ошпарити відьму кип’ятком у останню мить життя, порубати тіло у могилі, відрубати голову та покласти її між ніг померлої. На похороні колдуна або відьми, багато ритуалів виконувалися навпаки – тіло виносилося вперед головою, на перехрестях гроб повертали кругом.

Також, щоб відьма не мстила, та не шкодила живим, люди намагалися допомогти їй перейти до іншого світу, бо смерть відьми або колдуна завжди вважалася «важкою». Для цього пробивають стелю, перекладаюсь помираючого на поріг або на підлогу, прибирають з ліжка куряче пір'я (подушку), підкладають йому віник або мітлу.

Із заложними у поховальному обряді пов’язана ціла низка ритуалів, що повинні допомогти померлому пройти шлях, наприклад друге поховання. Окрім цього, вже за рамками самого поховального обряду існує ціла ланка запобіжних мір, таких як «замикання» хати за допомогою обсипання маком або льоном, використання гострих металевих предметів, «годування» померлих.

Таким чином, всі мотиви повернення померлих у світ живих можна умовно поділити на три основні групи: 1) померлі «не своєю» смертю; 2) ті що остаточно не розірвали зв'язок із світом живих; 3) душі померлих колдунів та відьом, що не можуть упокоїтися. Не зважаючи на мотив повернення, заложних боялися, бо своєю присутністю у світі живих вони порушували логіку життєвого шляху, суперечили законам світобудови. Зустріч з ними завжди закінчувалася погано саме для живих. Русалка, що одружується із рибалкою, все одно обманює його та затягує у вир, а баба, що «до своїх йшла» забирає життя.

Література:

1. Велецкая Н. Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов / Н. Н. Велецкая. – М: «Наука», 1978. – 160 с.

2. Зеленин Д. К. Избранные труды. Очерки русской мифологии: умершие неестественной смертью и русалки / Д. К. Зеленин. – М: «ИНДРИК», 1995. – 432 с.

3. Мотив посмертного хождения в верованиях и ритуале. Толстая С. М. / Славянский и балканський фольклор. Семантика и прагматика текста. Вып. 10. – М: «ИНДРИК», 2005. – 560 с.

4. Народные представления о происхождении нечистой силы: демонологизация умерших. Виноградова Л. Н. / Славянский и балканський фольклор. Народная демонология. – М: «ИНДРИК», 2000. – 400 с.

5. Седакова О. А. Поэтика обряда. Погребальная обрядность восточных и южных славян / О. А. Седакова. – М: «ИНДРИК», 2004. – 339 с.

6. Mercatante A., Dow J. Encyclopedia of World Mythology and Legend / A. Mercatante, J. Dow. – New York: Facts On File, 2009. – 1141 p.