Сергєєва Вікторія Євгеньевна

к.пед.н.,

Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка, Україна

 

ЗНАЧЕННЯ ПІЗНАВАЛЬНОГО КАТАРСИСУ У ФОРМУВАННІ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ ШКОЛЯРІВ

 

У процесі розвитку людської культури історично вироблялися особливі духовні механізми підтримки і стимулювання діяльності людей, що можуть бути охарактеризовані загальним поняттям "катарсис". Для кожного окремого виду діяльності існує свій, специфічний катарсис (наприклад, пізнавальний, комунікативний, трудовий, ігровий, творчий тощо).

Катарсис включається у зміст і структуру відповідної діяльності, стаючи одночасно її метою, мотивом, засобом і результатом. Висока привабливість діяльності для особистості великою мірою визначається реалізацією в ній катарсичного ефекту. Сказане прямо стосується сфери людського пізнання, мислення, освіти. Інтелектуальний розвиток індивіда в процесі навчання, насичений переживаннями пізнавального катарсису, є найважливішим за­вданням гуманістичної школи.

Пізнавальний катарсис – один з різновидів духовного катарсису, що характеризує загальний перехід культури і світогляду особистості на якісно новий рівень. Постійно включаючись у зміст навчальної діяльності дитини, пізнавальний катарсис набуває характеру духовної цінності, стає елементом її загальної культури.

Сучасні вчені вважають, що "катарсис – це цілісний, насичений, динамічний стан особистості, що виражає вищий ступінь її духовної організації і виникає в результаті очищення, ускладнення й піднесення її цінностей і ідеалів до рівня соціально значущих, національних, загальнолюдських" [1, 134].

Духовну кризу в сучасному українському суспільстві культурологи хара­ктеризують як антикатарсис. Вона означає втрату соціальними суб'єктами потреби і здатності до духовного очищення, ускладнення й звеличення. Антикатарси на рівні суспільства – тотальне зниження в ньому позитивного ціннісного ставлення до головних умов збереження й розвитку людини. Самі духовні цінності набувають маргінального характеру, стрімко руйнується "сакральний простір культури". У період антикатарсису швидко зникають колективістичні й гуманістичні установки свідомості; спостерігається відхід від конструктивної суспільно-політичної і духовно-культурної діяльності, виникає індиферентне ставлення до ідентифікації суб'єкта із соціальним і національним цілим; поширюється егоїстична і споживацька мораль; абсолютизується перевага матеріального над духовним тощо. [2].

У цілому, на нашу думку, антикатарсис відбиває втрату членами співтовариства якості пасіонарності. Пасіонарність – ознака окремих індивідів і цілих суспільних, національних та інших "колективних суб'єктів", котра характеризує їхню потребу і здатність до зміни соціального і природного оточення, до порушення в ньому "інерції покою" (Л. М. Гумільов). Пасіона­рність індивідів – свідчення їхньої готовності до духовного катарсису, а зниження катарсичного потенціалу – ознака їхньої деградації і занепаду.

Виділення ядра загальнолюдських цінностей відноситься до початку людської ери в історії Землі. Сліди історичної трансформації духовних цін­ностей зафіксовані в найдавніших пам'ятниках культури. Указівку на цін­ності, що поєднують усіх людей, можна знайти в рукописах старокиївського періоду. Як писав книгар Феодосій, "німці, татари, росіяни – усі суть єдині у господа" [3, 203]. Єдність людського роду, таким чином, забезпечується його спільною духовно-ціннісною основою.

Розуміння виховання як духовного катарсису активно утверджувалося вже в античній педагогіці. Зокрема, катарсична ідея присутня в чіткому поділенні навчання, з одного боку, на "корисне", що має утилітарно-практичне значення, і з іншого боку – на те, що розвиває у людини піднесені почуття й ідеали, творчі і гуманістичні установки життя і діяльності. За Платоном, який підтримував другу точку зору, заняття науками "піднімає кращу частину душі до споглядання кращого у сущому". Цих же поглядів дотримується й Аристотель, коли говорить, що існує такого роду виховання, яке батьки повинні давати своїм синам не тому, що воно корисне, а тому що саме по собі прекрасне.

Реалізація катарсичного підходу у вихованні особливо актуальна зараз, коли "навчити всьому і назавжди " просто неможливо. Катарсичний напрямок у педагогіці притаманний усім культурно-історичним епохам. Формування всебічно й гармонійно розвинутої людини можливо тільки за умови реалізації в навчально-виховному процесі ефекту духовного очищення, ускладнення й піднесення особистості. З одного боку, будь-яка справді гуманістична педагогічна система спрямована до духовного катарсису особистості, з іншого боку, саме здатність системи до катарсичної трансформації людини виступає мірилом її соціокультурної зрілості та цінності. Людинотворчий потенціал виховної системи, отже, збігається з реалізацією нею функції духовного катарсису.         Присутність катарсису в багатьох видах людської діяльності дозволяє говорити про наявність катарсичного принципу у вихованні. Справедливість цього твердження заснована на тому, що сам процес виховання реалізується через залучення й навчання людини різноманітним катарсичним видам соціальної практики. Катарсис входить у зміст і структуру процесів праці, спілкування, творчості, гри й ін. Катарсичний принцип у вихованні означає цілеспрямоване, свідоме моделювання ефекту духовного очищення, усклад­нення й піднесення особистості в навчально-виховному процесі.

Пізнавальний катарсис пов'язаний із задоволенням потреби особистості в інтелектуальній гармонії з природою, суспільством і культурою і містить на­ступні моменти: досягнення повної компетентності в якій-небудь галузі пізнання, тобто оволодіння глибокою і різнобічною інформацією про неї; цілісне н системне бачення явищ (усередині себе й у зв'язку з іншими); проникнення з приховану сутність явищ дійсності; перетворення й переоцінка раніше прийнятих ідей і рішень; сприйняття нових ідей; постановка принципово нових для суб'єкта чи його культури проблем; звільнення від оман і помилкової ар­гументації, від жорсткого контролю шаблонного мислення; використання оригінальних, інноваційних шляхів і способів рішення проблем.

Загальною основою для прояву пізнавального катарсису вчені вважають наявність в особистості особливої інтелектуальної установки, так званої "домінанти юності". Вона виражає, за словами О.О. Ухтомського, "готовність прийняти реальність такою, яка вона є, а не такою, як ми її упереджено хочемо розуміти і тлумачити на свій старий аршин" [4, 400-401].

Пізнавальний катарсис у внутрішньому плані характеризується своєрідною "трансформацією знань". "Мається таке поступове уявне заглиблення в знання, – говорив В.О. Сухомлинський, – у результаті якого учень щоразу, повертаючись до вивченого раніше бачить у фактах, явищах, закономірностях щось нове, розглядає, аналізує якісь нові сторони, риси, особливості фактів, явищ, закономірностей" [5, 53].

У гносеологічному плані катарсис пізнання виявляється в особливих опе­раціях мислення. "У процесі мислення об'єкт включається в усе нові зв'язки й у силу цього виступає у все нових властивостях і якостях, що формуються у все нових поняттях; з об'єкта, таким чином, як би "вичерпується" все новий зміст; він як би повертається щораз іншою своєю стороною, у ньому з'являються все нові властивості" [6, 55]. Таким чином, ускладнення розумових процесів і придбання нового змісту в знаннях про світ катарсично змінює позицію особистості у ставленні як до навколишньої дійсності, так і до самої себе (прояв почуття "інтелектуального достоїнства", поваги до своїх досягнень тощо).

Потреба в пізнавальному катарсисі формується в людини дуже рано й може супроводжувати все її життя, визначаючи її емоційно-ціннісне тло, вибір галузі діяльності, розвиток специфічних здібностей і глибину особистісних досягнень. Видатний учений Ч. Дарвін, згадуючи шкільні роки, писав у "Автобіографії", що він завжди "відчував гостре почуття задоволення", коли йому "ставали зрозумілими які-небудь складні питання чи предмети". Це задоволення, очевидно, і можна назвати пізнавальним катарсисом.

Передумови катарсису в навчально-пізнавальній діяльності забезпечують­ся багатьма факторами, завдяки яким особистість постійно почуває себе "напередодні перемоги" (А.С. Макаренко), включається в створену педагогом "ситуацію успіху" (А.С. Бєлкін). Серед факторів "успіху" як каталізатора пізнавального катарсису висту­пають: проблемне, евристичне кавчання; створення позитивного мікроклі­мату в класі; установлення гуманних відносин між учителями і школярами; участь у дискусіях і обговореннях; комплексне застосування відомих способів рішення навчальних задач; змагання з товаришами по класу і із самим собою; взаємне навчання і допомога відстаючим; зв'язок знань з життєвими планами й орієнтаціями школярів; демонстрація наукових відкриттів через долі їхніх авторів тощо.

Наприклад, катарсичний пізнавальний процес "запускається" педагогом за допомогою чіткого структурування певних елементів знання і встановлення спеціальних зв'язків між ними. Учитель націлює увагу учнів на пізнання точок торкання між фактами і явищами, ниток, якими ці факти і явища зв'язуються. "Готуючись, до уроку, – зізнавався В.О. Сухомлинський, – я завжди прагну продумати, осмислити саме ті точки дотику, ті нитки, де завдяки зчепленню думок розкривається щось нове, несподіване в змісті пізнання істин і закономірностей навколишнього світу" [5, 67].

Мова йде про виділення педагогом вузлових інтелектуальних елементів у цілісній структурі знання, що, з одного боку, тримають усю його конструкцію і виражають головний зміст, з іншого, – направляють мислення дітей на збагнення істини, на оволодіння уміннями творчої розумової діяльності. Процеси розуміння і, ширше, мислення завжди можна зробити контрольованими і керованими, якщо навчитися точно виділяти і правильно оперувати "пізнавальними вузловими формулами".

Пізнавальний катарсис багато в чому зв'язаний з характером мотивації навчальної діяльності школярів. Саме мотиви діяльності в першу чергу підносять особистість в інтелектуальному і моральному планах. Тому гарний педагог завжди спочатку формує мотиви дитини, а потім ставить перед нею навчальні цілі. Як пише В.В. Давидов, "правильна організація навчальної діяльності полягає в тому, що вчитель, спираючись на потребу і готовність школярів до оволодіння теоретичними знаннями, уміє ставити перед ними на визначеному матеріалі навчальне завдання" [7, 85]. Пізнавальний катарсис, введений у педагогічний процес, активізує соціальну й індивідуальну творчість дітей, дозволяє повніше реалізувати гуманістичний потенціал духовної культури.

Катарсисна педагогіка будується на свідомому "закладанні" у навчально-виховний процес високої міри проблемності й конфліктності. Раціональне керування духовним становленням особистості передбачає послідовне використання проблемних і конфліктних ситуацій у виховних цілях. Здійснювати цю вимогу – значить свідомо будувати процес виховання на високому рівні труднощів. А.В. Зосимовський виділяє еталонні види діяльності учнів за зазначеним критерієм: безконфліктні, малоконфліктні, середньоконфліктні та ви-сококонфліктні. "Інтенсивність морально-вольового розвитку школярів багато в чому залежить від міри моральної конфліктності (моральної напруженості) виконуваної діяльності. При цьому міра конфліктності виступає як відношення кількостей конфліктних моральних ситуацій різного ступеня складності (перший, другий і третій), що містяться в тій чи іншій діяльності, до тривалості їх протікання" [8, 188]. За логікою автора, складність діяльності дітей повинна постійно наростати від дошкільного до старшого шкільного віку. Мова йде про ускладнення катарсичної діяльності дітей, додамо ми.

Катарсисне навчання і виховання завжди виявляється важким для дитини. Однак ці труднощі мають творчий характер, оскільки перетворюють цілісну особистість докорінно, ускладнюючи одночасно і ситуацію її соціаль­ного розвитку. Як пише Ш.О. Амонашвілі, розвиток здійснюється в умовах функціонування фізичних і психологічних сил на грані граничних можливостей, і ця гранична грань створюється труднощами. Розвиток дитини грузинський педагог представляє у вигляді висхідної зиґзаґоподібної лінії. При цьому сходження йде від одних труднощів до інших як вузлових точок росту, що переструктурують особистість, закріплюють досягнуте й одночасно змушують людину прагнути до нових вершин [9, 53].

У такій формі виховання є постійним дорослішанням дитини. Завдання вчителя – перебороти певний опір вихованця, що прагне до стабільного і легкого світу. Домогтися цього можна, перетворивши необхідне з погляду педагогічного процесу в особистісно значиме для дитини.

Катарсична організація навчально-виховного процесу вимагає ретельної розробки вчителем спеціальної "педагогічної мелодії" кожного уроку чи виховної справи, навчального дня, тижня, чверті тощо. Педагогічна мелодія "буде звучати здебільшого в мажорній тональності, іноді в мінорній, не обійдеться і без мелодрам, але ця музика не повинна звучати в тональності імператива, примусу, нервозності, дратівливості, брутальності" [10, 130].

У педагогічній мелодії уроку, що нагадує музичний твір, за словами Ш.О. Амонашвілі, повинна бути багата нюансировка за цілою низкою параметрів: зміна колективної й індивідуальної роботи, творчої і репродуктивної діяльності, внутрішньої і зовнішньої активності, самоконтролю і взаємної допомоги, швидкого і повільного темпу, інтимного і громадянського, тихого і гучного, ліричного і героїчного та ін. Через взаємодію цих факторів особистість і вводиться педагогом у стан духовного очищення, ускладнення й піднесення. Зміст катарсичної діяльності школярів визначається її специфічним предметом, об'єктивно представленим у соціальній дійсності. У якості такого предмета ми пропонуємо виділяти "катарсичну подію", що є одиницею виміру цієї діяльності, її детермінантою і фактором соціально-педагогічного керування.

Катарсичні події – це цілісні, завершені одиниці духовної і практичної діяльності людей (думки, почуття, дії тощо), що здійснюють істотний вплив на зміст їхнього життя, темпи і напрямок суспільного чи особистого розвитку і викликають очищення, ускладнення й піднесення їхнього внутрішнього світу. На нашу думку, вищим типом, найбільш зрілою формою катарсичних подій виступають так звані "біографічні події". Останнє поняття було запропоновано С.Л. Рубінштейном для характеристики "людського виміру " життя і його продуктивності. Біографічними подіями називаються вузлові моменти і поворотні пункти життєвого шляху індивіда, що ведуть до знач­них змін способу його життя на більш-менш тривалий період [11, 248].

Відповідно до соціально-психологічної концепції Б.Г. Ананьєва, біографічно значимі події відрізняють життєвий шлях саме "особистості", а не просто "індивіда". Образно кажучи, особистість завжди "молодша" за індивіда, і тільки вона має "життєвий шлях", фази якого "датуються історичними подіями, зміною способів виховання, змінами способу життя і системи відносин, сумою цінностей і життєвою програмою – цілями і сенсом життя, якими дана особистість володіє. Категорія "життєвого шляху" підкреслює не пасивну, реактивну присутність людини в бутті, а активне, багато в чому свідоме керування нею життєвими процесами на особистому і соціальному рівнях" [12, 67]. Можна припустити, що тільки людина, здатна до переживання катарсичного змісту життя, може бути названа справжньою особистістю.

Доленосними, а отже, катарсисогенними подіями життя людини є далеко не всі. Н.А. Логінова запропонувала розрізняти життєві події трьох видів, що виражають різний ступінь активності в них особистості [13].

Перші – це події навколишнього середовища, що трактується автором як істотна, дискретна зміна в обставинах розвитку, що відбулася не з волі й ініціативи суб'єкта життя. Ці події найвищою мірою об'єктивні, однак їхнє значення розкривається у зв'язку з позицією, котру людина займає стосовно них.

Другі – події поводження людини в навколишньому середовищі (вчинки, дії практичного характеру, вчинені з ініціативи індивіда). Вчинки – найбільш активна форма діяльної участі і ставлення суб'єкта до життя, керування зовнішніми обставинами і власним розвитком. Саме переутворюючи обставини життя самого індивіда, вчинки набувають якості катарсичних подій.

Треті – події внутрішнього життя, що складають духовну біографію людини (переживання, стосунки, думки, рішення). Специфіка цієї групи подій складається, з одного боку, у стимулюванні чи придушенні певних вчинків індивіда. З іншого боку, переживання, наприклад, мають самостійне значення, тому що викликають якісні зміни у свідомості, системі цінностей, напрямках розвитку особистості тощо.

Катарсис подій виражається через ставлення людини до предметного світу, до інших людей і до самої себе (С.Л. Рубінштейн). Однак ставлення це повинне бути вільним і відповідальним, тобто свідомим. Тільки завдяки так здійснюваним подіям життя людини набуває переважно перетворюючого, а не адаптивного способу реалізації його змісту. Якщо людина змушена просто підкорятися подіям, запропонованим їй "ззовні", то дуже рідко виникає си­туація справжнього духовного катарсису.

Моделювання катарсичних подій у навчально-виховному процесі формує оптимістичне світовідчуття, світорозуміння і світовідношення дитини. Тільки постійне чекання пізнавального катарсису створює "завтрашню радість" (А.С. Макаренко) учня, дозволяє йому перебороти труднощі навчання, знайти правильні орієнтири в безкрайньому інформаційному просторі. Навчити людину вчитися все життя – значить насамперед сформувати в неї потребу і здатність до пізнавального катарсису. Перетворившись у життєву установку, катарсис стане могутнім стимулом саморозвитку, самоосвіти й самовдосконалення особистості. Сучасна школа може і повинна бути катарсичною.

Розширення видів і збагачення змісту катарсичної діяльності складає головну умову формування ціннісної сфери особистості. Необхідно використовувати духовний потенціал катарсичних переживань у різних видах діяльності з метою нагромадження досвіду ціннісного ставлення до світу, властивого різним соціальним суб'єктам. Потреба і здатність до духовного катарсису робить людину принципово виховуваною. На катарсичній основі можна будувати формування будь-яких якостей і сторін особистості, висуваючи до неї найвищі соціальні вимоги.

 

Література

1. Карпенко И.М. Катарсическая теория формирования духовной культуры учащейся молодежи // Динамизм социальных процессов в постсоветском обществе: Материалы метод, семинара. – Вып.1. – Луганск – Женева, 2000. – С. 127-142.

2. Карпенко 1-М. Духовний катарсис – центральна проблема національного виховання // Слово і пісня Бориса Грінченка. Зошит третій. – Луганськ, 1996. – С. 25-31.

3. Замалеев А.Ф., Овчинникова Е.А. Еретики и ортодоксы: Очерки древнерусской духовности. – Л., 1991.

4. Ухтомский А.А. Письма // Пути в незнаемое. Писатели рассказывают о науке: Сб. десятий. – М., 1973. – С. 271-435.

5. Сухомлинский В.А. Сто советов учителю. – К., 1984.

6. Брушлинский А.В. Психология мышления и кибернетика. – М., 1970.

7. Давидов В.В. Научное обеспечение образования в свете ново­го педагогического мышления // Новое педагогическое мышление. – М., 1989. – С. 64-89.

8. Зосимовский А.В. Формирование общественной направленности личности в школьном возрасте. – М., 1982.

9. Амонашвили Ш.А. В школу с шести лет // Педагогический поиск. – М., 1987. – С. 9-56.

10. Амонашвили Ш.А. Здравствуйте, дети!: Пособие для учителя. – 2-е изд. – М., 1988.

11. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – М., 1989. – Т. 2.

12. Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды: В 2 т. – М., 1980. – Т. 1.

13. Логинова Н.А. Развитие личности и ее жизненный путь // Принципы развития в психологии / Отв. ред. Л.И. Анцыферова. – М., 1978. – С.156-172.