Dmitrienko J.N., the competitor of a scientific degree of the doctor of jurisprudence of the Kiev national university of name ТАRАS SHEVCHENKO.

Essential sources of formation of the Ukrainian legal tradition (Дмитрієнко Ю.М. Істотні джерела формування української правової традиції)

Історичний та сучасний український народ тисячоліттями творив самобутню правову культуру, рівень якої на всіх етапах її становлення та розвитку відповідав тодішнім правовим здобуткам інших народів. Сучасна правова система України характеризується настільки значними особливостями, що постає необхідність конкретно-історичного  дослідження  з  урахуванням її етнонаціональної специфіки. Ці дві важливі тези дають підстави висунути гіпотезу,   що   така   специфічність   вітчизняної  правової  системи, взята у порівнянні з правовими системами інших народів, є не історичною випадковістю, а, навпаки, проявом глибинних історичних закономірностей становлення й розвитку української правової свідомості та культури, які характеризують як етногенез українського народу, так і його політичну та соціально-економічну історію. Розвиваючи цю гіпотезу, логічно припустити, що напрями розвитку правової системи детермінуються потребою розв'язання її внутрішніх суперечностей, що, зрештою, за сучасними уявленнями, і становлять зміст конкретно-історичних закономірностей і тенденцій її розвитку. Практична і пізнавальна проблеми дослідження вітчизняної української правової системи на високому рівні дискурсу, який межує з рівнем філософсько-правових узагальнень, хоч на нього і не виходить, ускладнюється — а отже — актуалізується — складними та неоднозначними процесами міжетнічної взаємодії за умов світових глобалізаційних процесів та інтеграції України в європейський правовий простір. Це надає гостроти проблемі моделювання та прогнозування поведінки вітчизняної правової системи за нових історичних умов, зокрема у зв'язку з імплементацією норм і цілих інститутів права, вироблених за інших історичних умов іншими народами, насамперед західноєвропейськими. Проаналізувавши стан наукової дослідженості проблеми, ми, на превеликий подив, виявили практично повну відсутність монографічних праць, присвячених комплексному аналізу конкретно-історичної сутності української правової системи на рівні проблематики, яка традиційно належить до предмета теорії держави і права. Окремі методологічні проблеми конкретно-історичного дослідження правової системи в різні часи привертали увагу вітчизняних дослідників (С. Апексєєва, С. Дністрянського, С. Доброва, В. Дудченко, Є. Ерліха, М. Іванішева, В. Камінського, Б. Кістяківського, О. Кістяківського, М. Козюбри, А.Кристера, Л. Луць, С.Максимова, Ю.Оборотова, Н. Оніщенко, М. Орзіха, П. Рабіновича, О. Скакун, І. Собестіанського, В.Старосольського, Є. Харитонова, М. Цвіка, М. Чубатого, П.Чубинського та інших). Однак у вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві поки що не здійснено комплексного монографічного дослідження концептуально-методологічних засад аналізу конкретно-історичної сутності правової системи України, яке б передбачало вироблення таких категорій і понять, в яких на теоретичному рівні дискурсу адекватно відображена конкретно-історична специфіка саме вітчизняної правової системи, та враховувало б емпіричні дані як правової історії українського народу, так і сучасної правової дійсності з усіма позитивними та негативними (правовий нігілізм, корупція, техніко-юридична недосконалість законодавства) її проявами. Це значною мірою визначає мету нагальних досліджень: охарактеризувати сутність сучасної правової системи України як конкретно-історичного явища, поглибити знання про її сутнісні ознаки, генетичні, історичні, логічні зв'язки, закономірності та тенденції розвитку, які визначають її конкретно-історичну та етнічну унікальність і неповторність як феномену цивілізаційного процесу, а також сформулювати теоретико-прикладні рекомендації щодо врахування особливостей вітчизняної правової системи у процесі правотворчої діяльності, зокрема у зв'язку з поглибленням її взаємодії з європейським правовим простором у контексті європейської правової культури. Щоб досягнути цієї мети, необхідно розв'язати такі завдання: 1) дослідити еволюцію наукових підходів стосовно місця та значення правової культури в етногенезі українського народу та з'ясувати причини змін (зрушень) у безперервному процесі правового розвитку; 2) уточнити вихідні концептуально-методологічні засади дослідження правової системи України як конкретно-історичного правового явища, його сутності, закономірностей, суперечностей і тенденцій, які формують його якісну самобутність; 3) конкретизувати уявлення про національну правову традицію як складний процес правового розвитку у його історичному та логічному вимірах; 4) запропонувати оновлене визначення поняття національної правової традиції для відображення конкретно-історичної сутності правової системи як у зв'язку з попередніми етапами (фазами) її розвитку, так і у знятому вигляді як специфічну її сутність як одиничного феномену; 5) висвітлити основні конкретно-історичні та етнічні суперечності правової системи України, рух яких визначає основні напрями її розвитку на сучасному історичному етапі; 6) сформулювати пропозиції щодо вдосконалення механізму адаптації новел вітчизняного законодавства, зокрема у зв'язку з процесами європейської інтеграції, до об'єктивних і закономірних властивостей вітчизняної правової системи, які зумовлені специфікою її конкретно-історичної, в тому числі етнічної, сутності. Метатеоретичний рівень дискурсу, на якому досліджується проблема правової традиції], вимагає викладення деяких вступних зауваг, без яких прогресивні задуми і логіки міркувань в усій повноті читачеві важко буде відтворити. Насамперед необхідно наголосити на дискусійному характері проблеми правової традиції як такої. Так, С.С. Павлов, та й інші вчені, вказують на наявність у правовій науці позицій, котрі заперечують існування національної правової традиції. Відтак обгрунтування відповідної категорії водночас означає ствердження існування явища, яке в ній відображається. Саме тому так багато уваги треба приділяти з'ясуванню місця категорії правової традиції у системі понять і категорій правової науки, якими опосередковується дискурс у теоретичному осмисленні правової дійсності. Метатеоретичний рівень дослідження передбачає також покладення в основу міркувань найбільш загальних підходів до проблеми, які побутують у правовій науці, акцентування уваги на найбільш гострих суперечностях між ними: оскільки рух знання відображає (хоча й не безпосередньо) рух самого об'єкта, основою цих суперечностей між підходами є суперечності, властиві такому об'єкту, що і становлять чи розкривають його сутність. Внаслідок цього аналіз підходів до осмислення сфери правового у найбільш загальних категоріях (правова реальність, правова дійсність, правове життя, світ права, природне право тощо) має логіко-методологічний характер: для нас важливим є узагальнення, що однією з тенденцій загальнотеоретичного та філософського дискурсу є намагання сприймати всі прояви правового як єдину категорію, яку кожен із учених обирає, спираючись на власне праворозуміння та методологічні "уподобання". Загальна постановка проблеми та її дослідження мають позитивний характер — категорія правової традиції розглядається як своєрідна межа між позитивним і метафізичним рівнями проникнення у сутність правового. Це зумовлено і тим конкретно-історичним матеріалом, на основі якого ми формулюємо теоретичні положення щодо конкретно-історичної сутності сучасної вітчизняної правової системи. Проблеми правового менталітету, правової духовності українського народу залишилися поза нашою увагою насамперед тому, що на стереотип правової поведінки визначально впливають соціально-економічні умови розгортання процесів етно-правового розвитку, які формують 'їх конкретно-історичну унікальність, у будь-якому випадку (якщо навіть не погодитися із останньою тезою) реальна історія українського народу у XX ст. засвідчила значення соціально-економічних зрушень як чинника еволюції стереотипу правової поведінки, що позначилися на етнічному "обличчі" сучасного українського народу. Соціально-економічні перетворення XX ст. стали механізмом, який трансформував етнічний стереотип поведінки українського селянства минулих століть в етноправовий стереотип поведінки сучасного українського суспільства. Масштабність змін унеможливлює їх ігнорування як об'єктивної основи формування сучасної правової культури, відтак для досягнення мети будь-якого прогресивного дослідження достатнім видався рівень соціологічного позитивізму без виходу на культурознавчі, етичні чи філософсько-правові узагальнення. Відсутність традиції дослідження проблеми вітчизняної правової історії XX ст. у площині соціолого-правової парадигми лише переконала нас у правильності та перспективності обраного шляху. Структурно дослідження треба підпорядковувати гіпотетико-дедуктивному методу: спочатку ми висуваємо гіпотезу, згідно з якою сутність правової системи — це стереотип правової поведінки, який еволюціонує і містить суперечності, які у кожний момент історичного часу перебувають на певній стадії діалектичного становлення; розгорнений у часі процес такого становлення постає як правова традиція — сутність правового розвитку упродовж достатньо тривалого періоду. Зміст правової традиції становлять генетичні, логічні та історичні суперечності, які є рушіями розвитку правової системи. Тією мірою, якою стереотип правової поведінки є елементом етнічного стереотипу, доводиться вести мову про етноправовий розвиток. У процесі конкретизації теоретичних положень з'ясовується їх здатність пояснювати процеси правового розвитку, зокрема вітчизняної правової історії та сьогодення.Утвердження категорії правової традиції з тим теоретичним смислом, який тут обґрунтовується, зміщує акцент у праворозумінні в напрямі посилення рефлексії осмислення правової дійсності в єдності конкретно-історичних і всесвітньо-історичних проявів правового. Виходячи з таких міркувань, доведеться викласти власну концепцію праворозуміння та вказати на місце категорії правової традиції у системі категорій, покладених в основу праворозуміння у теоретичній правосвідомості. Значення наукової гіпотези, пов'язаної з оновленням змісту категорії правової традиції, полягає у її здатності пояснювати процеси етноправового розвитку українського народу, тобто ця гіпотеза перевіряється методом конкретизації: спочатку — на рівні методології, згодом — на рівні правової історії, і, нарешті, — на рівні соціології. У цьому контексті можна говорити про три сфери, на грунті котрих та з джерел котрих формується українська правова традиція як природна основа неформальної спадкоємності української правової свідомості та культури: "метафізична", друга — "історична", треття — "соціологічна". "Метафізична". Дослідження покликане стати своєрідним "поворотом" метеоретичного дискурсу в напрямі осмислення конкретно-історичної правової дійсності. Право ми розуміємо як сукупність суперечностей, властивих нормативному регулюванню фізичної поведінки людей у соціальне неоднорідному суспільстві. Запроваджене в науковий обіг А.І. Першицем поняття "мононорма" відображає нерозмежованість, абсолютну тотожність, "невіддиференційованість" моральних і правових норм, моральної та правової свідомості у первісному суспільстві. Натомість право постало внаслідок виокремлення частини суперечностей цілісної системи регуляції поведінки, які стали основою самостійного феномену — права. Категорія права відображає одну зі сторін соціальної дійсності, остання ж є єдиною та цілісною. Абстрактність рівня такого відображення унеможливлює сприйняття права навіть як ідеального об'єкта: це той рівень абстрагування, на якому категоріями оперують виключно на основі законів формальної та діалектичної логіки без співвіднесення їх з предметно даною у відчуттях реальністю. Зрештою, можна констатувати, що дискусія про загальне поняття права, як і про сутність праворозуміння, змістилася у площину побудови системи категорій, в яких узагальнюються знання про правові явища. Дослідивши гносеологічні властивості доктрини природного права, є всі підстави дійти до висновку про її відносну придатність до пізнання конкретно-історичних процесів правового розвитку. Маргінальною її вадою є намагання осягати сутність права окремо від явища права, в той час як прийнято вважати, що сутність та явище — це парні категорії, тобто ці сторони предмета мислення можна протиставляти лише одна одній, а не розглядати одну з цих сторін як феномен."Історична". В основу нашої наукової позиції ми поклали принцип, згідно з яким кожне поняття, судження чи теоретична концепція повинні пояснювати щось конкретне, одиничне. Задум дослідження і виник, не в останню чергу, як реакція на брак історіософських узагальнень вітчизняної історії (до речі, не тільки правової). Цілком усвідомлюючи недостатнісгь власних історико-правових знань, ми обмежилися лише тими проблемами, в яких найбільш яскраво виявляють себе суперечності української правової історії, що трансформувалися у суперечності сучасної правової системи: невіддиференційований характер правової системи, сімейна власність, примат соціально-змістових критеріїв інтерпретації справедливості та рівності над формально-юридичними, генетична зумовленість сучасної правової системи звичаєво-правовою культурою українського селянства Дозволимо собі зауважити, що концентрація на цих проблемах вводить у предметне поле теоретико-правової юриспруденції той пласт (11->12) історичного матеріалу, який дослідники зазвичай оминають, вдаючись до узагальнень системного характеру. "Соціологічна". Припустивши існування правової традиції українського народу, довелося шукати її проявів у сучасній правовій системі, зокрема у матеріалах практики Європейського суду з прав людини за скаргами проти України (порівняльно-правове дослідження, здійснене засобами соціонормативної етнографії), а також у матеріалах судової практики — житлових, цивільних і кримінальних справах, які засвідчують системне застосування норм, закономірно зумовлених правовою традицією українського народу: частина цих норм та інститутів діють як пережитки — правові релікти (право на житло у Житловому кодексі Української РСР), частина — як визначена традицією домінанта побудови правової системи — компенсаційні норми соціальної справедливості (втручання приватного права у забезпечення реальної соціальної рівності). Думаємо, що подальше дослідження цих питань значно сприятиме вивченню української правової свідомості та культури зі всіх їх боків.