Решетилов К.В.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут», Україна

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИКЛАДАННЯ ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН У ВИЩОМУ ТЕХНІЧНОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

Сучасна вища технічна освіта покликана сприяти формуванню інтелектуального потенціалу нації, всебічного розвитку особистості як найвищої цінності суспільства, разом з тим вона має стати могутнім фактором розвитку духовної культури українського народу, сприяти відтворенню продуктивних сил України. Глобальні зміни суспільно-політичних та економічних відносин, несформованість ринку праці потребують подальшого розвитку системи вищої освіти на нових законодавчих і методологічних засадах, досягнення принципово іншого рівня підготовки фахівців. Вищій школі, з одного боку, необхідно враховувати соціально-економічне замовлення на фахівця і в цьому розумінні постійно звіряти свій курс із розвитком суспільства, оцінювати ефективність своєї роботи насамперед за конкурентністю випускників. З другого боку, заклади освіти сьогодні одержали можливість самостійно визначати власні завдання, що сприяє вдосконаленню системи освіти загалом.

Традиційно мету діяльності вищого технічного навчального закладу формулювали так: дати певну інтелектуальну базу тим, хто опановує знання для відповідної майбутньої діяльності в галузях наукової, виробничої, управлінської та іншої практичної роботи, забезпечити спеціальну підготовку відповідного рівня.

Нові вимоги, що ставляться перед вищою освітою, зумовлені необхідністю синхронізувати процеси її вдосконалення із загальними тенденціями розвитку людського суспільства. Таким чином, слід з’ясувати ті особливості постіндустріального суспільства, які безпосередньо визначають напрям розвитку освіти.

Спочатку в центрі уваги дослідників (Д.Белл, Г.Маркузе, О.Тоффлер та ін.) були характерні ознаки кризи індустріального суспільства, «індустріальної людини» й філософські течії, що обслуговували ці явища: позитивізм, неопозитивізм, прагматизм. Вони переконливо наголошували на неповноцінності визначення індустріалізації й технологізації як пріоритету в розвитку людського суспільства; деформуючий вплив, який цей напрям мав безпосередньо на людину, на її сутність, завів у «глухий кут» гіпертрофованого індустріального розвитку, наслідком чого стала загроза екологічної, термоядерної та інших катастроф. Саме в працях названих авторів уперше були яскраво і доказово висвітлені причини «духовної кризи» людського суспільства, що безпосередньо випливають із логіки індустріальної цивілізації.

У 60–70-ті роки Д.Белл, А.Турен, О.Тоффлер, а пізніше й інші автори, обґрунтовуючи специфіку постіндустріального суспільства як якісно нового етапу в розвитку людства, спробували дати його змістовну характеристику. Принциповою відмінністю постіндустріальної цивілізації від індустріальної стала зміна технологічної основи суспільного виробництва. Машинні технології з часом були замінені на інформаційні. «Сучасні швидкі й масові зміни, які я називаю „третьою хвилею“, – писав О.Тоффлер, – створюють цілком нову цивілізацію, що ґрунтується на високій технології, інформації та нових способах організації для досягнення економічних цілей». За останні роки комп’ютерна революція, об’єднання людства в єдину інформаційну мережу зробили цю трансформацію необоротною.

Суть змін у самій основі суспільного виробництва полягає передусім у перегляді його мети: замість напряму на розширення виробництва товарів приходить орієнтація на розширення виробництва знань, тиражування особливим чином структурованої інформації. Відповідно змінюються й структурні елементи суспільного виробництва. Основними галузями, від яких залежить прогрес суспільства, стають уже не машинобудування, транспорт, хімічна промисловість з її елементами – фабриками, заводами, а інтелектуальне виробництво – виробництво знань та інформації, їх обробка і тиражування.

Принципово змінюється характер людської праці. Людина тепер не є елементом технологічної ланки, ритм і характер діяльності її не визначається швидкістю роботи машин і механізмів. Вона ніби «вилучається» з процесу виробництва, стає поряд з ним, виконуючи не виконавчу роль, а командну. Праця вже не залежить стовідсотково від функціонування техніки, а стає працею творчою та інтелектуальною.

Видозмінюється і характер самої науки. Із інституції, що обслуговує насамперед потреби виробництва, наука поступово стала механізмом розвитку й удосконалення самої людини, її особистості, інтелектуального і творчого потенціалу. Дедалі більшої популярності набувають міждисциплінарні дослідження, чимало представників природничих наук звертаються до проблем розвитку людини і соціуму – це позитивна тенденція взаємозбагачення різних галузей знань, що наповнює природничо-наукові дослідження гуманістичним змістом. Людина, а не машина і технологічний процес, сьогодні в центрі наукової проблематики.

Стан гуманітарних дисциплін і наук у вищому технічному навчальному закладі й нині доволі своєрідний і парадоксальний. Гуманітарні знання вважаються абстрактними і відволікаючими від серйозної справи процесу пізнання суті речей. І це тоді, коли уряд України спрямовує на гуманізацію та гуманітаризацію всієї системи вищої освіти. У зв’язку з цим велика відповідальність лягає на ті гуманітарні кафедри, професорсько-викладацький склад яких працює саме в технічних навчальних закладах.

Коли йдеться про системний підхід до викладання гуманітарних дисциплін у технічному виші, ми маємо на увазі передусім ідею логічної та органічної єдності усіх курсів, що викладаються, і плідну «співпрацю» гуманітарних наук з інженерними дисциплінами. Студент має, за Е.Кантом, накопичувати не думки, а навчитися мислити, причому мислити діалектично. Ефективно технологія освіти діятиме лише тоді, коли викладач зможе запустити педагогічне «колесо» самоосвіти як для себе, так і для своїх студентів.

Ще один, як на сьогодні, принциповий аспект – мова. Обов’язок інтелігентної людини – володіти українським словом у різних комунікативних сферах. Мова і література – це основні складові національної культури, тому процес їх вивчення має бути безперервним впродовж усього періоду навчання.

Гуманітарні науки можуть прислужитися в боротьбі з людською обмеженістю, вони основа поліпшення громадської свідомості нації, а в наших умовах – і її формування.

Література:

1. Бойко Є.М. Сучасний стан: напрями реформування системи вищої освіти / Є.М. Бойко // Фінанси України. – 1999. – № 9.

2. Гончаренко С.У. Зміст загальної освіти і її гуманітаризації / С.У. Гончаренко // Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи / за ред. І.А. Зязюна. – К.: ВІПОЛ, 2000.

3. Огнев’юк В.О. Освіта міжпарадигмального періоду / В.О. Огнев’юк // Нова парадигма: журнал наукових праць. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2006. – Вип. 50.