Студентка Бескровна О.О.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Авторське право журналістів інтернет-ЗМІ

З активним розвитком інтернет-ЗМІ так само активно розвивається порушення прав мережевих журналістів. Так як Україна прагне до європейської спільноти, то захист прав журналістів мережевих ЗМІ є однією з найважливіших умов функціонування системи інтелектуальної власності у нашій державі.

Складністю врегулювання цього питання є те, що інтернет-видання не мають чіткого визначеного статусу. Інтеренет-видання не мають державної реєстрації, тому їх неможливо прирівняти до друкованих засобів масової інформації і застосовувати до них законодавство, яке розповсюджується на друковані видання. Також складністю, з правової точки зору, є й те, що інтернет-журналісти не мають правового статусу. Для того, щоб отримати правовий захист, журналіст має укласти договір з редакцією. Редакція ж отримує статус юридичної особи та право укладати договори з працівникам лише у разі державної реєстрації. Саме через відсутність реєстрації, до людей, які займаються підготовкою матеріалів для мережевих видань, не може бути застосоване поняття «журналіст» у правовому контексті.

Реальні права та обов’язки в правовому полі мають лише інтернет-видання, які мають державну реєстрацію. Сьогодні це здебільшого мережеві аналоги друкованих видань, телеканалів та радіо). Нині реєстрація інтернет-видань є основною умовою надання правового захисту суб'єктам та об'єктам інформаційної діяльності в ЗМІ. Серед фахівців думки щодо авторського права у мережі розходяться. Дехто притримується думки, що права на інтелектуальну власність має кожен інтернет-журналіст, не залежно має він статус журналіста чи ні, інші ж вважають, що спочатку журналіст має довести, що він журналіст(а у більшості випадків це н можливо), а потім вже скаржитись на порушення своїх прав. Є й такі вчені, які вважають, що неможливо створити такі закони, які б в усіх випадках могли регулювати діяльність мережевих видань, тобто наголошують на тому, що випадки порушення прав,беручі до уваги специфіку мережі, індивідуальні і вимагають індивідуального розглядання.

Складністю врегулювання відносин у правовому полі в мережі є й те, що Інтернет є, так званим, вільним простором, який не так просто,а навіть дуже складно якимось чином упорядкувати. Ця свобода робить Інтернет майже недосяжним для законодавства. Не лише журналісту складно захистити свої авторські права, а й так само складно притягнути його до відповідальності. У мережі журналісти порушують не лише авторські права один одного, а й порушують права громадян України а отримання достовірної інформації, тим самим не дотримуючись етичного кодексу журналіста.

Одним з видів порушення авторського права в мережі є плагіат. Все більше трапляється випадків, коли печатний засіб масової інформації просто передруковує собі матеріал з мережевого видання. Тоді інтернет-журналісту необхідно лише довести свої авторські права та можна судитися з газетою чи журналом. У цьому випадку отримати відшкодування за порушення авторських прав легше, бо друковане ЗМІ у будь-якому випадку має державну реєстрацію, а тому згідно чинному законодавству має бути притягнута до відповідальності. Набагато складніша ж ситуація, коли матеріал один в одного крадуть мережеві видання. У такому випадку довести діло до якогось правового рішення майже неможливо.

Одним з розповсюджених видів плагіату є переклад матеріалу з інших мов або ж на інші мови. Теоретично міжнародне право регулює такі моменти, але на практиці реальне здійснення захисту авторського права в глобальній мережі Інтернет видається проблематичним у зв’язку з міжнародним характером правопорушень. Так, на думку П.А. Калениченка, ні Закон України «Про міжнародне приватне право», ні інші нормативно-правові акти, що стосуються цієї проблеми, не дають однозначної відповіді на питання про можливість розгляду українськими судами спорів щодо захисту прав українських суб’єктів авторського права чи суміжних прав, порушених унаслідок протиправного розміщення в мережі Інтернет творів або об’єктів суміжних прав іноземними громадянами чи юридичними особами. Автор відзначає: «Можливість подальшого розгляду таких справ є сумнівною з огляду на те, що процесуальні норми вимагають наявності доказів повідомлення відповідача про відкриття провадження в справі, про час і місце судових засідань тощо, а подати такі докази на практиці не завжди видається можливим, оскільки суд потребує чітких доказів місцезнаходження відповідача, реєстрації його в торговельних реєстрах тощо» .

Також чинним законодавством передбачається використання відео-, аудіо-запису процесу дослідження будь-якою заінтересованою особою сайту, щодо якого є відомості про його використання з порушенням авторських прав. Письмовими доказами можуть бути також довідки, отримані від провайдерів і мережевих пошукових служб. Роздруківки інтернет-сторінок самі по собі не можуть бути доказом у справі. Однак якщо відповідні документи видані або засвідчені закладом чи спеціально уповноваженою особою в межах її компетенції за встановленою формою та скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, то згідно зі ст. 6 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, від 20.03.1992 р. вони мають на території України доказову силу.

Беручи усе вище сказане можна зробити такі висновки. Основною проблемою порушення авторських прав у мережі Інтернет є відсутність законодавства, яке б чітко регулювало діяльність інтернет-ЗМІ. У час активного розвитку інформаційних технологій це є необхідним. У Цивільному кодексі України мають бути прописані принципи діяльності мережевих засобів масової комунікації, так само як вони існують для друкованих ЗМІ. Зрозуміло, що зробити це надзвичайно складно, що мережа повністю відрізняється від друкованих засобів масової інформації чи телебачення, але ж і надалі існувати взагалі без будь-яких чітких правових норм теж неможливо. Така законодавча бездіяльність сприяє розвитку плагіату, порушники авторських прав лишаються абсолютно безпокаранними – для інформаційного суспільства це є неприпустимим. Наша країна не перша, яка стикається з проблемою захисту прав інтернет-журналістів та взагалі з проблемою регулювання правових відносин з суб’єктами діяльності Інтернет, тому доцільним було б залучити досвід інших країн, які вже досягнули певних результатів у цій сфері.

І хоча урядом неодноразово здійснювалася підготовка відповідних законопроектів, на жаль, а, може, і на щастя, його вирішення триває й до сьогодні, багато у чому через специфіку порушеного питання. Щоб переконатися у цьому, достатньо пригадати запеклі дискусії, які тривали навколо прийняття змін до Закону «Про суспільну мораль», що накладають нові суттєві обмеження на Інтернет. Такі законодавчі ініціативи були названі громадськістю потужним інструментом цензури, який дозволить закривати ЗМІ, в першу чергу, електронні.

Саме через таку реакцію суспільства українській владі поки що не вдалося навести лад у системі правового регулювання інтернет-ЗМІ. Тому з одного боку ми не відносимося до переліку країн із тотальним контролем розповсюдження інформації всесвітньою мережею, а з іншого – через неврегульованість на законодавчому рівні цього питання не можемо бути зарахованими до переліку цивілізованих європейських держав, в яких вирішена проблема із порушенням авторських прав, поширенням плагіату. Тому українським законотворцям ще доведеться досить довго працювати над вдосконаленням інформаційного законодавства та відповідним забезпеченням державної інформаційної політики.

Література:

1.Калениченко П.А. Проблеми охорони авторського і суміжних прав в мережі Інтернет / П.А. Калениченко // Часопис Київського університету права. – 2009. – № 2. – С. 192–199

2.Монахов В. Н. СМИ и Интернет: проблемы правового регулирования. – М.: Экопринт, 2003.

3.Афанасьєва К. Плагіат у діяльності засобів масової інформації // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 3. – С. 16–19.

4.Афанасьєва К. Електронна публікація як об’єкт авторського права // Інтелектуальна власність. – 2005. – № 2. – C. 7–9.