История/1

Гордійченко В.В.

ЗНТУ

ХРОНІКА ПЕРЕБУВАНЬ О.С. ПУШКІНА, ОЛЕКСАНДРА I ТА В.А. ЖУКОВСЬКОГОУ МІСТІ ОРІХОВІ

Є маловідомі і майже невідомі незрозумілі сторінки історії про перебування тих чи інших діячів історії та культури у місті Оріхові. А якщо зустрічаються, то треба достеменно переглянути тексти літератури в якій відображається уривками про перебування поєта-засланця Олександра Пушкіна, імператора Олександра І та поета Василя Жуковського. У написанні цього тексту є деякі свідчення про це: у працях В.Д. Михайлова „У Лукомор'я" [3] - про перебування О.С. Пушкіна у Запоріжжі та Оріхові, ретроспективне видання князя Баратинського „Царственный мистик" про Олександра І та Федора Кузьмича [1], професора Кудряшова К.В. „Александр Первый и тайна Федора Кузьмича" [5], які базувалися на архівних підставах, а також стаття запорізького краєзнавця В.В. Гордєєва „Чиїм ім'ям названа вулиця Жуковського" у газеті ЗНТУ „Інженер-машинобудівник" [3]. Свідчення у цих працях про перебування тих чи інших діячів історії та культури І половини XIX століття дуже скупі. Це говорить про те, що вони перебували у повітовому (на той час) містечку Оріхові (нині Запорізькій області) просто проїздом. А яким чином все це відбувалося, попробую дати відповідь:

І. Чи був О.С. Пушкін у Оріхові? (про перебування поета у м. Оріхові)

У 2004 році виповнилося 205 років від дня народження Олександра Пушкіна (1799-1837).

Про що піде мова? А мова піде про перебування великого російського поета у наших краях, зокрема у м. Оріхові, правда проїздом з генералом Раєвським - героєм Російсько-французької війни 1812 року.

А сталось це таким чином, бо серед «крамольних» поетів стояло ім'я О. С. Пушкіна¹.

Питання про покарання поета обговорювалося царем Олександром І виголошувались виклики „відправити на Соловки чи заточити у Петропавловську фортецю”. Про ці драматичні події в житті Пушкіна писав його друг Ф. М. Глінка, близько знаючи петербурзького генерала-губернатора М. А. Милорадовича, який розповів йому про поведінку поета під час зізнання: „Вот он (Пушкин) и явился, очень спокоен, со светлым лицом, и, когда я (Милорадович) спросил о бумагах, тот ответил «Граф! Все мои стихи сожжены! У меня ничего не найдется на квартире; но если вам угодно, все найдется здесь (он указал пальцем на лоб). Прикажите подать бугами, я напишу все, что когда либо написано мною (разумеется кроме печатного) с отметкою, что мое и что разошлось под моим именем. Подали бумаги. Пушкин сел и писал, писал... и написал целую тетрадь...»². Проте про подальшу долю Пушкіна взяв рішення - саме цар. Той же Глінка продовжував розповідь Милорадовича так:

«- Я вошел к государю со своим сокровением, подал ему тетрадь и сказал: „Здесь все, что разбрелось в публике, но вам, государь, лучше этого не читать! ” Государь... наконец спросил: „А что же ты сделал с автором?” -„Я? - сказал Милорадович, - я объявил ему от имени вашего величества прощение…”⁸ Государь слегка нахмурился... „ Ну коль уж так, то мы распорядились иначе: снарядить Пушкина в дорогу, выдать ему погоны и... отправить его на службу на юг”³».

Палку, заступницьку участь про долю поета взяв відомий історик М. М. Карамзін. В листі до І.І. Дмитрієва від 7 червня 1820 року він писав, що Пушкіна «простили за эпиграммы и за оду на вольность; дозволили ему ехать в Крым... Я просил об нем из жалости к таланту и молодости...»⁴.

Наступного дня надійшов наказ міністра закордонних справ графа К. В. Нессельроде, в якому наказувалось: «Коллежскому секретарю Пушкину, отправленному к главному попечителю южного края России, ген.-лейтенанту

Инзову, выдать на проезд тысячу рублей ассигнациями из наличных коллегии на курьерские отправления денег»⁵.

В епілозі до „Руслана і Людмили” опальний поет, будучи на Кавказі (кінець липня 1820р.) у своєму життєвому зламі за цей період напише:

Так, мира житель равнодушный,

На лоне праздной тишины,

Я славил лирою послушной

Преданья темной старины.

Я пел - я забывал обиды

Слепого счастья и врагов,

Измены ветреной Дориды

И сплетни шумные глупцов.

На крыльях вымысла носимый,

Ум улетал за край земной;

И между тем грозы незримой

Собралась туча надо мной!..

Наступила година залишати Санки-Петербург та їхати на південь. 6 травня 1820 року Пушкін разом з кріпосним дядьком Миколою Козловим рушили в далеку дорогу. Друзі опального поета О. А. Дельвіг та П. Л. Яковлев проводжали його до Царського Села. А далі маршрут лежав через Лугу, Порхов, Вітебськ, Оршу, Могилів, Чернігів і до Києва. Гостював у будинку героя Російсько-французької війни 1812 року М.М. Раєвського, з сином якого, Миколаєм, був у дружбі. Молодий поет віддавав собі звіт про те, що відбувалось і в Києві сказав майбутньому декабристу М. Ф. Орлову, перефразувавши відому українську приказку:

«Язик і до Києва доведе, а може бути, і за Прут»⁶.

Пушкіну треба було служити в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) у комітеті по іноземних поселенцях південного краю Росії, що відносилося до відомства Міністерства закордонних справ. Головним наставником і головою комітету був Іван Микитович Ізнов, колишній бойовий генерал, учасник суворовських походів 1799 року і Вітчизняної війни 1812 року⁷.

Генерал Ізнов багато часу приділяв заселенню південних земель. Проблема колонізації тоді стояла гостро, особливо після возз'єднання Буржакського степу, куди в пошуках кращого життя „потяглися” селяни та відставні солдати.

Однак ознайомившись з матеріалами заселення південних земель, поет у своїх «Заметках по русской истории XVIII века» (1822р.) справедливо викриває „царювання Катерини II”, яка „заслуживает удивления потомства”. Не випадково у його творчості знайшло відбиток улесливе „владычество” російської цариці: „Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своих властителей, оно возбуждало гнусное соревнование в высших состояниях (тобто «сословий»), ибо не нужно было ни ума, ни заслуг, ни талантов для достижения второго места в государстве... Одселя произошли сии огромные имения вовсе неизвестных фамилий и совершенное отсутствие чести и честности в высшем классе народа. От канцлера до последнего протоколиста все крало й все было продажно... Екатерина уничтожила звание... рабства, раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев) й закрепостила вольную Малороссию...”⁸

Звідусіль на землі Північного Причорномор'я потяглися державні селяни, солдати і просто „беглые люди”, частина з яких наділялися землею і грошовою ссудою. Але, звичайно, величезні території самої найкращої землі Катерина II роздавала дворянам за короткий термін вони отримали 220576 десятин у Дніпровському і 55782 десятин у Мелітопольському повітах Таврійської губернії. Повновладно розпоряджувався наділами, як помітив О. С. Пушкін, намісник Тавриди, князь Г. О. Потьомкін. Лише для збору очерету на р. Молочні води (нині р. Молочна) Потьомкін наказав відмежувати для себе шість тисяч, а своєму кращому секретарю В. Попову, наприклад, наділив у Мелітопольському повіті 30200 десятин землі. Точніше сказати, землі роздавались направо і наліво. Не випадково у народі співалось:

Катерино, вража мати,

Що ти наробила!

Край широкий, край багатий,

Панам роздарила.⁹

У Катеринославі Пушкін зупинився на постоялому дворі купця Тихова, але незабаром переїхав „на жительство” у слободу Мандриківку, де поселився в старенькій хатиночці. Місце було мальовниче: в далечині виднівся Дніпро з безліччю біло-зеленими піщаними островами, порослими високим чагарником. В офіційному листі генералу Інзову, якого привіз Пушкін, сповіщалось, що „несколько поэтических пьес, в особенности же одна вольность, обратили на Пушкина внимание правительства”¹⁰. Разом з пакетом поет пред'явив майбутньому своєму начальнику секретні документа великої державної важливості і запрошення Інзову взяти, пост повноважного намісника Бессарабії. Незабаром до Катеринослава приїхав генерал М. М. Раєвський з сином Миколаєм та дочками Софією та Марією. Був пізній вечір, коли генерал Раєвський разом з сином розшукували Пушкіна. Поет, скупавшись напередодні в Дніпрі, лежав хворий у своїй „хатинці". Раєвські умовили його їхати з ними на Кавказ, Ізнов, по-батьківськи піклував поета, не вагаючись дав згоду на поїздку. Петербурзькому поштовому директору К. Я. Булгакову Іван Микитович написав: „Расстроенное здоровье г. Пушкина в столь молодые лета и неприятное положение, в котором он по молодости находится, требовали, с одной стороны, помочи, а с другой, безвредной рассеянности, потому отпустил я его с генералом Раевским, который в проезд свой через Катеринослав охотно взял его с собою”¹¹.

Згодом О. С. Пушкін писав брату: „Генерал Раевский, который ехал на Кавказ с сыном и двумя дочерьми, нашел меня в... хате, в бреду, без лекаря, за кружкою оледенелого лимонада... сын его предложил мне путешествие к Кавказским водам, лекарь, который с ним ехал, обещал меня в дороге не уморить, Инзов благословил меня на счастливый путь; я лег в коляску больной; через неделю вылечился”¹² .

Родина Раєвських разом з Пушкіним відправилась у далекий край, яким тоді являвся Кавказ. Шлях пролягав по родючому, але ще погано засвоєному південному степу. Перед очима мандрівників миготіли яри та глибокі долини, сполученими з могутнім кряжем Дніпра-Славутича.

Вірогідно, поету, з захопленням сприймаючи все нове і незвичне, згадались рядки з безсмертного давньоруського твору „Слово про похід Ігорів”, який він добре знав і цінував ще з ліцейських років:

О Днепре Славутицю!

Ты пробил еси каменные горы

Сквозь землю Половецкую.

Кам'яні пороги довгими тисячоліттями заважали судноплавству. Щоб спуститися по Дніпру, треба було подолати чималі зусилля. Навіть візантійському імператору Костянтину Багрянородному(905-959рр) були відомі подробиці плавання по Дніпру.

За легендою, Пушкін біля Кічкасської переправи через Дніпро слухав пісні сліпого кобзаря. Поет сподівався почути про запорозьку вольницю, але старий співець співав про гніт народу, знущання місцевого поміщика Саливона. Хтось з селян доторкнувся до плеча кобзаря з словами: “Тут якийсь пан слухає”. Співець перервав свою пісню і опустив до ніг бандуру... Пушкін хотів щось сказати, але паром уже підходив до причалу, вистукуючи металом. Треба було поспішати.

Першим через Дніпро переправився на колясці хворий Пушкін. Генерал Раєвський турботливо ставився до поета, покладаючи на те, що хворого не можна тримати біля води.

На лівому березі в глибині Кічкасу, де колись запорозькі козаки ховали татарських коней, починався підйом поштового тракту до невеличкого повітового містечка Олександрівська. Мандрівки рухались понад лівим берегом, насолоджуючись мальовничим краєвидом Дніпра. За слобідкою Вознесенівка (нині район Запоріжжя) дорога повернула на південний схід.

Вдалині виднілись глинобитні хати (мазанки) та побічний камінь, поставлений на горі (де на тому місці розташовувався театр юного глядача).

Біля побічного каменю, північної межі Олександрівська, екіпажі зупинилися. Всі вийшли щоб побачити легендарний острів Хортиця. Через зорову трубу, взятої у генерала Раєвського, Пушкін уважно вдивлявся в скелясті береги Дніпра. Рухаючись далі, мандрівники побачили руїни Олександрівської фортеці, спорудженої князем О. Голіциним у 1700-1775 роках у гирлі річки Мокра Московка, що була форпостом захисту Російської імперії від набігів кримських татар. Олександрівськ не привернув ніякої уваги мандрівникам - повітовий центр мало чим відрізнявся від звичайного села. Дерев'яних будинків було мало, а кам'яних взагалі не будували. В місті брудно, на пустирях зустрічались лисиці та вовки. Довгий час Олександрівськ залишався глухим провінційним містечком, відірваним від життя центральних губерній Росії.

Але все ж таки від запорізького краю у Пушкіна залишилось велике задоволення. Згодом у своїх творах поет буде неодноразово звертатися до місць, осяяними оповідями (переказами) та легендами. На карті України, складеною Пушкіним у 1828 році, його рукою нанесено Олександрівськ, о. Хортиця, Запорозькі Січі тощо.

Проїжджаючи по Приазовському степу, поет віч-на-віч зіткнувся з місцем драматичних пригод свого героя Руслана, де:

... в поле меж врагами,

Блистая в латах, как в огне,

Чудесный воин на коне -

Грозой несется, колет, рубит,

В ревущий рог, летая трубит...

То был Руслан...

Містина між нижнім Дніпром та Азовським морем і була «Лукоморьем», оспіваним поетом. У наші дні в топоніміці двох степових річок (Великий і Малий Утлюк) зберігається стара назва „Утлюк-отлук”, що в перекладі з тюрської мови „лука" означає - вигін, луки (рос. луг).¹³

Виходячи з цього „Лукоморье”, очевидно, треба читати як «луг у моря», що відповідає російському написанню в літературних джерелах XII століття - „у луце моря” чи „из луку моря”. В останні роки Херсонського та Приазовського археологічними експедиціями HAH України тут відкрито безліч половецьких могильників.¹⁴

...Далі Маріупольський поштових тракт пролягав по північному Приазовському степу. Де-де виднілись напіврозвалені зимівники запорозьких козаків та ті, що будуються російськими та українськими поселенцями. Особливо небезпечно було пересуватися вночі. По степу блукали безліч ватаг ногайських розбійників. При цьому родину Раєвських оберігали драгуни. Чутка про славетного генерала опереджала мандрівників. Як тільки екіпажі під'їжджали до якогось села чи містечка, назустріч виходили представники місцевого осередку, вітаючи героя Російсько-французької війни 1812 року. Від Катеринослава до Таганрогу мандрівники уїхали день, потім усю ніч. М. М. Раєвський в листі до доньки Олени з захопленням писав про свої враження: „В Екатеринославе переночевал, позавтракал й поехал по Мариупольской дороге. В семидесяти верстах переправился через Днепр, при деревне Нейсбург... немецкая колония в цветущем положении, уже более ЗО лет тут поселения. Тут Днепр только что перешел свои пороги, посреди его -каменные острова с левом, весьма возвышенные, берега также местами лесные; словом виды необыкновенно живописные, я мало видел в моем путешествии кой бы мог сравнить с оными”¹⁵.

Дорога від Олександрівська лежала через Приазовську височину понад витоками степових річок Кінські та Молочні води. Далі дорога пролягала до течії Берди. В далині виднілись руїни Петровської фортеці ,що стала символом нещодавньої боротьби російського народу з Кримським ханством. Поет насолоджувався пейзажем та мовчазними пам’ятками історії. Дочки Раєвського - Софія та Марія - просили зупинити карету. Коли генерал давав згоду, дівчата з радістю пускались бігом по зеленій весняній ковдрі та збирали польові квіти. Один букетик Марія принесла хворому Пушкіну і мовчки прикріпила до борту коляски. Лікар Рудиковський прекрасно знав медицину, в тому числі і народні методи лікування. Від своїх пращурів -хорватів - пізнав секрети багатьох лікарських трав. Лікар нарвав скіфської трави - чебрецю - й приніс Пушкіну в коляску. Запах цієї трави цілюще діяв на поета. Простуда відступила.

Перед поетом мелькали села, військові пікети, нагадуючи про небезпеку зі сторони степових розбійників. В його уяві зріли нові задумки майбутніх творів.

Пушкін вів жваву розмову про „полуденний край” з М. Раєвським. Очевидно молоді люди були знайомі з книгою відомого в Росії мандрівника І. Потоцького „Записки о новом Перикле Понта Эвксинского”, виданой у 1802 році і „читаемой во всех салонах” російського суспільства.

В дружній розмові швидко проходив час. Генерал не переставав милуватися степовими просторами. У листі до дочки Катерини він писав: “За рекой мы углублялись в степи, ровные, одинаковые, без всякой перемены и предмета, на который бы мог взор путешествующего становиться; земли способны к плодородию, но безводны й по сему мало заселенные. Они отличаются от тех, что с тобой видали, множеством травы, ковылем называемой, которую и скот пасущийся в пишу не употребляет, как будто бы почитает единственное их украшение. Надобно признать, что при восходе или захождению солнца, когда смотришь на траву против одного, то представляется тебе чистого серебра волнующего моря”.¹⁶

Дорога пролягала понад невеликої степової річки Кінські води (нині річка Конка), обабіч якої простягалися чудові пасовища. У верхів'ях якої на лівому березі розкинулось місто Оріхів, який був тоді з 19 лютого 1801 року центром Мелітопольського повіту. Місто на той час швидко зростало. Однією з причин цього було цього вигідне географічне розташування. Саме на той час через Оріхів проходило аж вісім важливих шляхів, які сходилися на переправі через річку Конку: чумацький Кримський шлях, що йшов від Дніпра до Перекопа; тут від нього віддалявся Старий чумацький шлях, що пролягав через село Аул (нині, з 1798 року, Юрківка) на північний захід до Великого Лугу; старий поштовий тракт, який ішов з Павлограда на Мелітополь, новий, який виник вже в середині XIX ст., поштовий шлях - з Катеринослава до Мелітополя через Малої Токмачки, що йшов до міста з півдня та інші. Тут на міському майдані вишикувались в ряд кам'янистих будівель в класичному стилі - це канцелярія городнього, дворянський та земський суди, скарбниця, поштова експедиція, духовне управління, а також інші повітові заклади, що стояли поруч з Покровським собором. Багато років духовним центром в Оріхові був Свято-Покровський собор. Потопаючи у зелені, він возвеличувався над містом, об’єднуючи людей у вірі і покаянні. В Оріхові Раєвський та Пушкін зробили короткочасову зупинку: відпочили та замінили коней у міській поштовій експедиції і, не гаючи часу, рушили далі у далеку дорогу...

...А далі через Карловку, Кінські Роздори, через Маріуполь, Таганрог і до Кавказу.

Ось так і завершився маршрут Пушкіна від Катеринослава до Кавказу через наш з вами край Оріхівський. Маршрут для них по наших південних степах України був досить цікавий. А що далі було - то вже інша історія.

Примітки

1) История русской литературы … Т.6. – С. 33.

2) Писатели-декабристы в воспоминаниях современников: В 2т. – М., 1980. – Т.1. – С.324.

3) Там же – С.325.

4) Друзья Пушкина: Переписка. Воспоминания. Дневники: В 2т. – М., 1980. – Т.1. – С.538.

5) Русская страничка. – СПб., 1887. – Кн. 1, - С.238.

6) Андронников И. Л. И теперь об этом . – М., 1985. – С.368.

7) Потоцкий С. Инзов Иван Никитич: Биогр. Очерк. – Бендеры, 1904. – С.98-120

8) Пушкин А. С. … - Т . 7. – С.162 – 164.

9) Михайлов Б. Д. Мелитополь. – Днепропетровск, 1980. – С.6.

10) Жизнь и лира. –М., 1970 – С.63.

11) Вся жизнь – Один чудесный миг. – М., 1969. – С.66.

12) Пушкин А. С. – Т.9. – С.18.

13) Фоменко В. Звідси ця назва. – Дніпропетровськ, 1969.

14) Михайлов Б. Д. До локалізації пушкінського Лукомор’я // Матеріали I Республік. Наук. – практ. конф. «Проблеми історії запорізького козацтва в сучасній іст. науці та музейн. практиці.» - Дніпропетровськ. 1990. – С.154 – 160.

15) Архив Раевских. – СПб., 1908. – Т.1. – С.518.

16) Архив Раевских. … - Т. 1. – С.518.

II. Історія перебування імператора Олександра І.

1). Після того коли відвідав наше місто Оріхів, яке знаходиться нині на території Запорізької області, великий російський поет, основоположник нової російської літератури Олександр Сергійович Пушкін у 1820 році разом з генералом, героєм Російсько-французької війни 1812 року Раєвським з його синами та дочками, мандруючи від Катеринослава через Таганрог аж до

Кавказу, дуже цікава і досить загадкова є історія про перебування російського імператора Олександра І Павловича Романова (1777-1825), у цьому повітовому містечку. А було це так:

- Його дружина Єлизавета Олексіївна у С.-Петербурзі занедужала і їй лікарі пропонували виїхати на лікування на південь Франції. Вибрали південь Росії (містечко Таганрог). Про це потурбувався сам Олександр І. Він за два-три дні виїхав, щоб заздалегідь привести у порядок місце прибування хворої дружини.

Перебуваючи у Таганрозі, імператор прийняв запрошення графа Воронцова відвідати Крим.

Олександр І 20 жовтня 1825 року виїхав у Крим. Його супроводжував начальник головного штабу генерал-лейтенант Дібіч, лейб-медик баронет Вілліє, лікар Тарасов і вагенмейстр полковник Соломко. По дорозі на Крим, цар побував у Мелітополі, відвідав німецьку колонію менонітів (нині село Терпіння).

Під час подорожі по цілому ряду свідчень, Олександр І був завжди веселим, почував себе бадьоро. Між тим він оглянув придбану ним у графа Комельова-Безбородки Оріанду, де мав збудувати плац. Подорож продовжувалась благополучно до 27-го жовтня 1825 року. У цей день, по дорозі із Балаклави, Олександр захотів відвідати Георгіївський монастир. День був спочатку ясний та теплий, змінився холодним вечором. Відпустивши супутників, цар у темноті і при досить сильному вітрі верхи поїхав у монастир з одним тільки провідником, наказавши Дібічу з коляскою чекати його повернення. Поїздка продовжувалась біля години. Імператор протягом години залишався в одному мундирі, не взявши від провідника ні шинелі, ні бурки. Певно, під час цієї поїздки він отримав простуду. Під час повернення з монастиря Олександр уже в колясці доїхав до Севастополя. Дібіч не помітив у стані здоров'я царя ніяких змін. Не дивлячись на свій нездоровий стан, імператор не дав собі спокою і, між іншим, здійснив поїздку верхи в Гурзуф-Кале і на зворотньому шляху відвідав Успенський монастир; він здавався зовсім здоровим, був досить веселим і з усіма спілкувався доброзичливо.

28-го жовтня самодержець присвятив огляду укріплень, флоту, морського шпиталю та казарм; потім був великий обід у імператора, на зовнішності царя не було помітно ніяких неблагонадійних змін.

На наступний день, 29-го жовтня, Олександр переправився на північну сторону, оглянув там укріплення і потім поїхав у колясці в Бахчисарай, де зупинився у ханському палаці, подібно тому як під час подорожі у 1818 році. А першого листопада Олександр виїхав наніч у Євпаторію і відвідав там церкви, мечеті, синагоги, казарми та карантини. Другого листопада він ночував у Перекопі, де відвідав шпиталь. На слідуючий день рано-вранці цар продовжував шлях, згідно маршруту, в поселення Знаменське, де оглянув там, на квартирному розташуванні, артилерійську бригаду, а потім лазарет при відвідуванні якого залишився дуже задоволений їжею, особливо вівсяним супом ,якого добре попоїв. В цей день обідній стіл був у великому поселенні між Знаменським та Оріховим. (Про це згадував лікар Тарасов):

„Імператор, - пише Тарасов, - з самого Бахчисарая, де він наказав приготувати для себе напій, здавався досить здоровим, і ні мені, ні баронету Вілліе, мало не скаржився на своє здоров'я...”

Тарасов приготував йому барбарисовий напій. Але в найближчі сім днів на хворобу не скаржився і надалі залишався дуже веселим і бадьорим. Тільки через кілька днів (3 листопада) він поцікавився, які є ліки від пропасниці, але запропонованій йому хни вже не прийняв.

Всі ці (вищеописані) подорожі імператора, з 28-го жовтня по 4-е листопада, взято князем В. В. Баратинським, який описав історію смерті царя у книзі „Царственный мистик. (Император Олександр І - Федор Кузьмич)” -яка була видана у 1912 року, дослівно запозичив із книжки Шільдера „Імператор Олександр І” (т. IV, стор. 483, прим. 410), який у свою чергу запозичив це із спогадів Д. К. Тарасова.

Анонімний автор документу, який зберігається у Державному архіві (“Histoire de la Maladie et des derniers momets de I’ emepreur Alexandre“ ) говорить таким чином:

“Il employa la matinee du 28 a voif la ville, les hopitaux, les casernes ets. Au nombre de ces derniers plusieurs etailnt etouffantes de chaieur, d’autres au contraire a peine achevee n’avaient point de croisees et il y regnait un vent coulis pernicieux. Droit d’une caserne tres chaude l’empereur s’est mis en bateau, en uniforme, refasant le manteau et a monte un vaisseau de guerre. Descendu a terre, il a dejeune avec Pamiral Qreigh sous une tente Daus Papres-diner il a parcouru une autre partie de la ville et le 29 les arsenanx, le port ets. Comme il n’a rien voulu preandre pour son rhume, le mal est aile empirant les jours suivants, d’autant plus qu’il ne s’est point menage surtout a Baktchisaray, ou il a parcouru les environs a cheveral. Le 1-er Novem bre a Kozlow, le 2 a Perekop il se sentait indispose; le 3 a Orekhow il l’etait encope plus et le temps etait assez mauvais”.

Співставляючи ці дві розповіді, не можна не звернути уваги на завершені в них протиріччя, як у подробицях, так і в загальному аспекті. Так, наприклад, 28-го числа з однієї версії у імператора був великий обід, а з іншої - він обідав у наметі з адміралом Грейгом, (так як у французькому тексті слова “dejeune” очевидно означає обід про що свідчить наступна фраза ”dans l’apres – diner “).

В описанні інших днів Тарасов говорить про те, що „він ні мені, ні Вілліє не скаржився на якийсь розлади в своєму здоров’ї”... „Здавався цілком здоровим, був дуже веселий” і т.д.

У французькому документі: „1е mal est aile empirant les jours suivants “. (Хвороба погіршилась протягом наступних днів).

Потім під датою 1-ого листопада в цьому документі значиться, що самодержавець був у Євпаторії; важко навіть зрозуміти, як це треба розуміти під іменем „Козлов”, так як напевне, що мова не може йти про повітове містечко Тамбовської губернії.

В ”Histoire de la Maladie” і т.д. створюється враження, що автор її навмисно старається донести, що самодержець застудився у Севастополі навіть всупереч показанням лікарів.

Документ цей складався невідомо ким і коли, але у всякому разі, звичайно після 19-го листопада. Можна тільки сказати одне з упевненістю, що автор його був у складі самодержавця у Таганрозі, але не з близьких наближених, так як ніде не згадується про особисту розмову між ними та Олександром, але ж трапляються фрази ніби: ”je I’ ai vu а 10 heures sortant des appartements de l’Imperatrice”, (я його бачив y 10 годині виходячого з апартаментів Імператриці) ”Sa Majeste m’a dit que l’Empereur alleit mieux... ” (її величність сказала, що „государю” краще) - що дає можливість припустити, що ця особа була, імовірно, в складі імператриці. Крім того, в документі є вказівка, що особа ця мешкала не в палаці.

Дуже характерна також одна фраза: ”je n'ecris pas pour le public, mais pour moi et mes amis” (я пишу не для спільноти, а для себе і своїх друзів); це ствердження, яке автор напевне старався підкреслити, якось не в'яжеться з тими обставинами, що документ опинився в Державному архіві.

В цьому матеріалі йду мова про загадкове захворювання Олександра І, подорожуючи з Криму до Таганрогу.

Але нас цікавить момент перебування царя в Оріхові.

Другого листопада царський кортеж проїхав Перекоп, а третього листопада прибув до Оріхова, звідти повернув до Таганрогу. Так ішли тоді головні поштові тракти – через Оріхів у першій половині ХІХ століття проходило вісім важливих шляхів.

Тоді же і відбулося нещастя, яке описав лейб–медик Яків Вілліє:

«3-го листопада, після обіду, на останній станції, по дорозі Олександра в Оріхів його зустрів фельд'єгер Масков з депешами із Петербургу і Таганрогу. Прийнявши папери, імператор, разом з баронетом Дібічем, у колясці продовжував свій шлях. Візничий, привізши Маскова, повернув назад слідом за царем, але на крутих схилах річки Конка не втримав трійку і при повороті на міст натрапив на затверділу частину дороги з такою силою, що Маскова поштовхом викинуло із екіпажу; вдарившись об тверду дорогу, він залишився лежати на місці без руху. Олександр бачивши цю сумну сцену з протилежного берега, відразу же наказав своєму лікареві Тарасову надати потерпілому медичну допомогу, і по прибутті в Оріхів, особисто доповісти про стан хворого Маскова».

Тарасов прибув в Оріхів пізно увечері і повідомив, що падіння було смертельним, і будь-яка лікарська допомога–безрезультатна.

Д. К. Тарасов згадував про це так:

„По докладе камердинера, я вошел в опочивальню государя. Его величество сидел против камина в шинели в рукава и читал бумаги. Я заметил что он имеет беспокойный вид и старается согреться у горящего камина. Он тотчас, при поступлении моем через порог, спросил меня отрывисто: „В каком положении Масков? ” - „Он при падении получил смертельный удар в голову, с сильным сотрясением мозга и с большой трещиной в самом основании черепа; я нашел его на месте уже без дыхания всякое врачебное пособие оказалось тщетным”. Внаслідок слів, розповідає далі Тарасов: „Цар підвівся з місця. Сплеснувши руками, і в сльозах сказав: „Яке нещастя! Дуже шкода цієї людини...”. Потім, повернувся до столу, подзвонив у дзвіночок, а я вийшов. При цьому я не міг не побачити у царя незвичайного виразу в рисах його обличчя, добре вивчені мною протягом багатьох років воно викликало щось тривожне і разом з тим хворобливе, виражало почуття лихоманки”.

Масков був дуже схожим на царя Олександра. Є версія що тіло фельд’єгеря зберігали протягом двох тижнів, ставили в Тангрог і поклали в труну імператора. Але за вказівкою формулярного списку Маскова, що його поховано 4 листопада 1825 року «в том же селении, где случилось с ним несчастье».

На наступний день 4-го листопада, самодержавець прийняв в Оріхові викликаних ним туди катеринославського цивільного губернатора і архієпископа Феофіла, між якими до того „виникла суперечка, яка докотилась до особистої розправи”. Зробивши обом відповідне навіяння, він виїхав до Маріуполя, куди й прибув о 7-ій годині вечора. Біля 10-ї години він викликав до себе лейб-медика Вілліє, який знайшов його „у повному розвитку лихоманкового сильного пароксизму”. А вже 5-го листопада 1825 року о шостій годині прибув до Таганрогу.

Може на честь такої події, що трапилася в Оріхові, поставили високий хрест на перехресті доріг.

Таким чином хрест пов’язаний з тим, що Оріхів став поворотним пунктом останньої подорожі царя Олександра I із Криму до Таганрогу. У Таганрозі цар помер 19 листопада 1825 року. Тому наступила династична криза: присяга Костянтину, переприсяга Миколаю і, нарешті, повстання декабристів.

Чи пов’язаний цей хрест, що стоїть на цвинтарі села Преображенки, на повороті в Оріхів з подіями листопада 1825 року?

Цей хрест і понині там стоїть, він набагато вищий людського росту і до нього прив’язана дротом сучасна табличка на якій написано:

“Сергиенко Давид Давидович

(1752 - 1872)”

Отже, хрест ні в якому разі не пов’язаний з пригодами царя - мандрівника. Хоча до його приїзду в Оріхів Давид Давидович був уже занадто старим і міг бути допущеним до царської величності.

Оріхів виділяється серед інших великих і малих міст області. Заснований у 1783 році на місці зимівлі запорозького козака Лиско (у 1775 році), він першим на території Запорізької області у 1801 році отримав статус міста. А Олександрівськ (нині Запоріжжя) – у 1806 році. В Оріхові 40 років знаходилася установа управління Мелітопольського повіту.

Нововиникнення міста на той час забудовували прямокутною сіткою кварталів. Та для Оріхова зробили виняток. Щоб повніше втиснути його 350 десятин (тобто 390 гектарів) до самої річки Конки, секту кварталів розмістили у вигляді ромбів і паралелограмів. Таким був Оріхів на плані 1811 року. Сітка ромбовидних кварталів збереглася до наших часів – це дуже добре видно на мапі міста.

На плані Оріхова 1811 року помічена єдина площа у формі ромба на ній. По периметру цього майдану, згідно опису, розташувалися адміністративні споруди повіту. Тут же за 16 днів до своєї смерті побував імператор Олександр I. У церкві – Свято-Покровському соборі – він зустрівся (як було вже зазначено вище) з Катеринославським архієпископом, спеціально приїхавшим з цього приводу.

Зовсім близько від автовокзалу стоїть з 1811 року на тому єдиному майдані адміністративний будинок, збудований у стилі класицизму (кінець XVIII – початок XIX століття). В Запоріжжі і в Запорізькій області таких старовинних будинків немає. А поруч, теж посередині майдану, відбудували Свято-Покровський собор на місці зруйнованого у 1932 році більшовиками на засоби і силами православної общини.

Напроти собору – районний музей. Теж в адміністративній споруді (у стилі класицизму) 200-літньої давності! Співробітники музею нічого не знають про Преображенського хреста 120-літнього старця Давида Сергієнка, що був тоді біля імператора. А може то могила самого фельд’єгеря Маскова? Зате у церкві згадали, що якийсь Сергієнко співав у царському хорі (напевне, досить давно, тому що останні царі хоровим співам останнім часом не переймалися). А ще печаткою Сергієнка відмічені старовинні церковні книжки регістрацій хрестин, вінчань та відспівів, який жив при семи царях!

Казали, що імператор живий, що в труні до Петербурга привезли підставне тіло... А через два десятка років з’явився старець Федір Козьмич.

Волоцюга, наказаний батогами і відправлений до Сибіру з рештою арештантів, він не ховав свого знатного походження. Ходили відверті чутки, що Федір Козьмич, який помер у 1864 році у віці майже 90 років, і є цар Олександр Перший.

Будинок городничого міста Оріхова.

Оріховський адміністративнийбудинок Мелітопольського повіту, а згодом Будинок культури, був зведений у класичному стилі кінця ХVIII – поч. ХІХст. Аналогів цієї архітектурної споруди малої форми у Запоріжжі і в Запорізькій оласті немає. Зараз це пам’ятка історії та архітектури, яка охороняється державою

Після такої подорожі і таких пригод, що відбулися в Криму і під Оріховим у царя наступає загадкова, поширена різними плітками і вимислами смерть, що трапилася в Таганрозі 19-го листопада 1825 року, об одинадцятій годині 50 хвилин дня. Й понині існують версії про смерть Олександра І, про те, що він сховався подалі від світу під іменем старця Федора Кузьмича, щоб відректися від трону, а замість нього поховали у соборі Петропавловської фортеці в С.-Петербурзі саме фельд'єгера Маскова, бо той був дуже схожий на царя.

2). У нашому місті Оріхові також побував і ще один корифей російської культури та літератури поет-романтик, перекладач „Одіссеї” Гомера, поезії Фрідріха Шіллера, Й.-В. Гете, Джона Байрона та інших - Василь Андрійович Жуковський (1783-1852рр.) використовуючи свій вплив у вищих урядових колах, клопотався за поетів-декабристів, сприяв викупу з кріпацтва Тараса Шевченка.

У державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві один з перших залів, присвячених долі поета, розпочинається з портрета В. А. Жуковського роботи К. П. Брюллова. Саме з нього художники викупили з неволі Тараса Шевченка. Василь Жуковський теж непогано малював олівцем, пером (тушшю). У 1837 році подорожував Запорізьким краєм: 15-го жовтня був на Кічкачцькій переправі через Дніпро, а ввечері того ж дня - у повітовому містечку Оріхові. Художник присвятив декілька малюнків Хортиці й Катеринославу (нині - Дніпропетровськ)

III. Чи був поет Василь Жуковський у Запорізькому краї?

Є версія про те, що в Олександрівську і в Оріхові був корифей російської літератури, поет-романтик доби європейського класицизму кінця XVIII – першої половини XIX століття, перекладач “Одіссеї” Гомера, поезій Ф. Шіллера, Й. – В. Гете, Дж. Байрона та інших поетів, вихователь і наставник наслідника престолу – Василь Андрійович Жуковський (1783 – 1852). Використовуючи свій вплив у вищих урядових колах, клопотався за поетів-декабристів, сприяв викупу з кріпацтва Тараса Григоровича Шевченка у 1838 році.

1. Маршрут поета півднем Росії.

2 травня 1837 року із Царського Села у далеку мандрівку по Росії відправився багатоекіпажний кінний потяг. Насліднику престолу великому князю Олександру Миколайовичу хотілося “… знать Россию, сколько сие возможно, и дать себя видеть будущим подданным”. Маршрут був накреслений через всю імперію – до Уралу і Західного Сибіру на заході, Одеси та Катеринослава на півдні. Свита була багаточисельною. В подорож з наслідником відправився і головний його наставник – поет Василь Жуковський.

Побував поет разом з великим князем у Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі. Нарешті побували у Вознесенську, місті військових, де були назначені великі маневри. Сюди прибув і сам імператор. Тут зібралися іноземні дипломати та генерали. Російських військ сюди було стягнуто нечисленна кількість – триста п’ятдесят ескадронів кавалерії і тридцять батальйонів піхоти... Жуковського все це не цікавило, він залишив наслідника і поїхав у Крим. Там він побував у Кореїзі, Яутиці, Ялті, Массандрі, Нікітці; відвідав Ай – Даніель, Гурзуф – все верхом на коні. 25 вересня повернувся у Сімферополь, а 1 жовтня був уже в Катеринославі, там же і захворів, не виходив з кімнати.

5 по 7 жовтня оглянув Київ. 27 жовтня був уже в Тулі, а 17 грудня був у Санкт-Петербурзі, де бачив як горів Зимовий палац...

2. Гіпотеза про перебування Жуковського в Запорізькому краї.

Є гіпотеза, що 15 жовтня 1837 року Василь Андрійович Жуковський побував в Олександрівську і в повітовому містечку Оріхові. Одне не зрозуміло, як він міг потрапити туди, коли маршрут йшов по прямій: Катеринослав – Київ – Тула – С.-Петербург з 1 жовтня по 17 грудня 1837 року? Як він міг встигнути з Києва повернутися назад, завернувши до Олександрівська, щоб 27 жовтня бути вже в Тулі? Немає логіки! Але колишній викладач кафедри українознавства Запорізького національного технічного університету доцент Борис Васильович Гордєєв (1925 - 2002) доводить, що поет Жуковський був, про це переконала автора статті цієї його вдова – Антипенко Прасковія Степанівна, що “Борис Васильович дуже ретельно опрацьовував матеріали” і опублікував статтю “Чиїм ім’ям названа вулиця Жуковського” у малотиражці ЗНТУ “інженер-машинобудівник” за 14 червня 2000 року (див.ст.4). То він доводить, що у 1837 році Жуковський подорожував Запорізьким краєм: 15-го жовтня був на Кічкачцькій переправі через Дніпро. Так, як Василь Андрійович був неабияким художником, який непогано малював олівцем і пером (тушшю) краєвиди своїх маршрутів, то він намалював кілька малюнків острова Хортиці. А ввечері того ж дня відвідав повітове містечко Оріхів. Може він хотів дізнатися про історію перебування там царя Олександра I ? Хто його знає!

Збереглися щоденник і альбом, куди заносилися краєвиди міст і поселень, де побував майбутній Олександр II разом зі своїм наставником.

У національному музеї Т. Г. Шевченка у Києві з перших залів, присвячених долі поета, розпочинається з портрета Василя Жуковського роботи Карла Павловича Брюллова. Саме з цього портрета художники викупили з неволі пана Енгельгардта кріпака Тараса Шевченка.

Література до першого розділу

1.Карагодин А.И. История Запорожского края (1770-1917). - Запорожье: ЗГУ, 1998.-286c.,-c. 52-53.

2.Карагодин А.И. История Запорожского края: 1770-1917(документы и материалы). - Запорожье: ЗГУ, 2000г.-453с., -с.440, -с.158.

3.Михайлов Б.Д. У Лукомор'я: Повесть-хроника. - Днепропетровск: Сич, 1991. -63с.: ил.

4.Ребро Петро. О.Пушкін і Запоріжжя (до 200-річчя з дня народження поета). Літературно краєзнавчий нарис. - Запоріжжя: Культурний центр „Хортиця" З AT „Промислово страховий Альянс", 2000, 24с.

5.Гордійченко В.В. Пушкін в Олександрівську та Оріхові. До 200-річчя Олександра Пушкіна // Інженер-машинобудівник, 1999, 28 травня. 4с., -с.4.

6.Гордійченко В.В. Про перебудування О.С. Пушкіна в м. Оріхові / У збірнику наукових праць VI Всеукраїнської науково-практичної конференції 6-8 жовтня 2005 року На тему: „Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України". / Під заг. ред. М.Д. Дєдкова. - Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ, 2005. - 283с., - с 216-221.

Література до другого розділу

1.Баратинський В.В., князь. „Царственный мистик" (Император Александр І - Федор Кузьмич). -Л.: «СКАЗ» 1990, 160с.,-с.,26-30

2.Гордійченко В.В. Про перебування О. С. Пушкіна в Оріхові // У збірнику Наукових праць VI всеукраїнської наукової-практичної конференції 6-8 жовтня 2005 року На тему: „Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України". / Під заг. ред. М.Д. Дєдкова. - Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ, 2005. - 283с., - с. 216-221.

3.Гордєєв Б.В. Чиїм ім'ям названа вулиця Жуковського // Інженер-машинобудівник, 2000, 14 червня.-4с.,-с.4.

4.Карагодин А.И. История запорожского края (1770-1917). - Запорожье: ЗГУ, 1998. -286с. Глава 1. Запорожский край в последней трети XVIII -первой пол. ХГХв. §9 Возникновение городов (город Орехов) -с.45-46. Глава 2. Хозяйственные основания Запорожского края (последняя четверть XVIII - первая пол. ХГХв.).§1. Дороги, -с.51-53.

5.Кудряшов К.В., профессор «Александр I и тайна Федора Кузьмича». -Петербург: издательство «Время», 1923, -86с., -с. 10-12.

6.Мироненко СВ. Страницы тайной истории самодержавия: политическая история России первой половины XIX столетия. -М.: Мысль, 1990. -235,(2)с., -с.94-95.

7.Очерки истории Запорожья (Александровска до 1921г.) - Запорожье: РИП «Видавець», 1992,- 128с., -с.27.

8.Цветков СЭ. Александр I 1777-1825. -М.: ЗАО Центрполиграф, 2005.-291с. - (исторические портреты), -с.575-577.

9.Чекурин А. Тайны истории. -Эгмонт Россия ЛТД., 2001.-160с.. илл.-(тайны планеты Земля), -с.90-91 (Загадка Александра Первого).

10 .Валлотон А.Александр I: Пер. с франц. (Послесл. Н.И. Казакова) -М.Прогресс, 1991. -397с, -с.315-323 (Глава 14. Конец Александра. История и легенда).

11. Гордійченко В.В. Про перебування імператора Всеросійського Олександра І та поета Василя Жуковського у місті Оріхові // Материалы II Международной научно-практической конференции «Образование и наука без границ -2006». (18-28 декабря 2006г.). Том 1. -Днепропетровск: Наука и образование, 2006. -79с., -с.9-13.

12. Труайа А. Александр І / Анри труайа. – М.: Эксмо,2008. – 480с.,-с.453- 454.

13. Вилинов Ю. Пам'ять старого тракта:[г. Орехов с 1783г. и до дня сегодняшнего]//МИГ, - 2003, №29(25сентября). –С.15

Література до третього розділу

1. Афанасьев В.В. Жуковский. – М.: Мол. гвардия, 1968. – 399с. ил. –(Жизнь замечательных людей. сер. биогр.; Вып.4(665).

2. Гордєєв Г.Б. Чиїм і’мям названа вулиця Жуковського//Інженер-машинобудівник[ЗНТУ], - 2000, 14 червня. – 4с., - с.4.

3.Гордійченко В.В. Про перебування імператора Всеросійського Олександра І та поета Василя Жуковського у місті Оріхові // Материалы

ІІ Международной научно-практической конференции «Образование и наука без границ – 2006» (18 - 28 декабря 2006г.). Том 1. – Днепропетровкс: Наука и образование, 2006. – 79с., - с. 9 – 13.

4. Коробочко А. Крымский альбом В.А.Жуковского // Юный художник, №7, 1980. – С.25 – 27 (Поиски, находки, открытия).

5. Кудрявцева О. Путешествие с наследником (Неизвестные рисунки Василия Андреевича Жуковского) // Мир музея The world of museum. №4(144). Июль – август 1995. – С. 54 – 59.