Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

КАТОСТРОФА 1941 РОКУ: ПРОВАЛ РАДЯНСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ.

Завданням є аналіз впливу радянської пропаганди на обороноздатність країни напередодні нападу Німеччини.

Загалом офіційна воєнна доктрина СРСР сформувалася вже на початку 1920-х років. Вважалося, що у випадку вступу Радянського Союзу у воєнний конфлікт, – це буде швидка переможна наступальна війна, яка і забезпечить остаточну перемогу світової революції. Нарком з військових і морських справ – М.Фрунзе присвятив розробці цієї доктрини велику увагу, став одним із перших її теоретиків. Він стверджував, що взагалі у принципі неможливо буде довго утримувати добросусідські стосунки між СРСР і «ворожим» йому капіталістичним оточенням. Тож вірогідність збройних конфліктів у майбутньому не просто була високою, а й навіть цілком закономірною, обумовленою тенденціями історичного розвитку. Не вірогідність, а неминучість. Втім, навіть у випадку першого превентивного удару Червоної армії ця нова війна повинна була стати зовсім не звичайною, і аж ніяк не окупаційною, загарбницькою, а революційною і, більше того, – громадянською. Адже при наступі Червоної армії населення, а конкретно трудівники капіталістичних країн, будуть надавати їй цілковиту підтримку і допомогу. Таким чином, головним завданням проголошувалося перетворення «ізольованої революції у революцію всесвітню».

Прихід до влади А.Гітлера розпочав у світовій історії нову сторінку. Радянське керівництво це зрозуміло одним з перших. Так, на ХVІІ з’їзді ВКП(б) у 1934 р. було детально розглянуто міжнародну ситуацію. В цілому ситуація була проаналізована вірно. Загострення обстановки на Далекому Сході – експансія Японії, реваншистські настрої в Німеччині, що вело до збільшення напруги в Європі і, нарешті, вихід Японії та Німеччини з Ліги Націй і розгортання гонки озброєнь – все це свідчило, що світ стоїть перед загрозою нової війни. «Справа явно йде до нової війни», – зробив висновок Й.Сталін у своїй доповіді на з’їзді.

Не виключав він і можливого нападу на СРСР, але нічого поганого у цьому не вбачав, адже після такої агресії одразу розпочнеться виступ народу у капіталістичних країнах «проти своїх гнобителів». Швидка повна перемога, та ще й практично все трудівники інших держав зроблять самі. Така думка стала домінуючою. В Історії ВКП(б) підкреслювалося, що «перемога пролетарської революції у капіталістичних країнах є кровним інтересом трудівників СРСР».

Зрозуміло, що в Радянському Союзі всі можливості впливу на свідомість і навіть підсвідомість населення були використані офіційною пропагандою. Завдання ж агітаційної підготовки суспільства до такої близької «світової революції» і нової війни було одним з найголовніших. Відповідно, завдяки постійному піклуванню на найвищому рівні міцнішала й машина сталінської пропаганди. Так, у своєму виступі на ХVІІІ з’їзді ВКП(б) Й.Сталін підкреслив необхідність створення одного керівного центру радянської пропаганди, об’єднання в ньому всіх існуючих структурних підрозділів.

Ініціатива вождя одразу знайшла своїх палких прихильників і вже 3 серпня 1939 р. було створено Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП(б). На це управління покладалася функція керівництва пропагандою і агітацією в країні, а також підготовка в теоретичному плані всієї маси радянського населення.

Спочатку у складі управління було всього 5 відділів, де працювали лише 115 співробітників. Але з роками ускладнилася структура і значно роздулися штати. Пропаганда здійснювалася і у засобах офіційної періодичної преси. Сталін підкреслював: «Немає у світі кращої пропаганди, ніж преса – журнали, газети, брошури». Окрім того, готувалися кадри лекторів пропагандистів-агітаторів, які несли комуністичне слово-виховання у маси. Наприкінці 1930-х років такою пропагандою займалися понад 112 тис. людей.

Зрозуміло, що армія повинна була бути «на передньому рубежі». Нарком оборони СРСР маршал К.Ворошилов підкреслював: «Потрібна вперта, гарно продумана робота над безперервним політичним, класовим, партійним шліфуванням кадрів армії». Загальне керівництво таким «шліфуванням» армії контролювалося Політичним управлінням РСЧА, яке було створено у 1929 р. У 1938 р. було проведено реорганізацію управління – збільшилася кількість відділів до 9: керівних партійних органів; партійної пропаганди, агітації і друку; культурно-просвітницької роботи; кадрів; політико-пропагандистської роботи у повітряних силах; політико-пропагандистської роботи у бронетанкових частинах; роботи серед комсомольців; мобілізаційний і відділ забезпечення політпросвітмайном.

Пропаганда в армії мала свою потужну видавничу базу. Центральним друкованим органом була газета «Красная звезда». Також видавалися: «На страже» і «Боевая подготовка». Наклади і періодичність виходу цих газет невпинно зростали. Приміром, з 1939 р. періодичність виходу газети «На страже» зросла до трьох випусків на тиждень, а наклад виріс до 500-600 тис. примірників.

Також розширювалася і мережа місцевих видань. Загалом наприкінці 1930-х рр. виходило окрім 2 центральних, 16 окружних, 11 армійських, 3 корпусних і майже 600 газет з’єднань і навчальних закладів. [1, c.62]. І їх кількість постійно збільшувалася. Якщо у 1938 р. виходило 13 армійських газет, то у 1941 – вже 17. Видавалися і 11 воєнних журналів (серед них «Пропагандист и агитатор РККА», «Политучеба красноармейца» та ін.).

Окрім того, в Червоній армії був введений інститут військових комісарів. Привертає увагу те, що комісари не тільки мали завдання «вірного» виховання особистого складу, а ще виконання контрольно-наглядової функції. Так, вже на початку 1938 р. вийшла таємна директива, згідно якої комісари повинні були двічі на рік (на 1 червня і на 1 грудня) надавати у Політичне управління ЧА детальні розгорнуті політичні характеристики всіх командирів воєнних частин і підрозділів.

До керівництва агітацією і пропагандою в армії Й.Сталін залучив найвідданіші кадри. 30 грудня 1937 р. замість репресованого Смірнова заступником наркома оборони СРСР і начальником Політичного управління РСЧА був призначений Л.Мехліс. Свою діяльність на новій посаді він, незважаючи на величезний некомплект політпрацівників (що пояснювалося хвилею минулих репресій), розпочав із нових масштабних «чисток». Тільки у 1938 р. понад 3 тисячі «ворогів народу» – політпрацівників було вичищено з армії.

Відповідно, вцілілі агітатори і пропагандисти, а також і ті, хто приходив на місця репресованих, неухильно впроваджували у життя сталінську концепцію радянської воєнної доктрини. З їхньої подачі такої ж лінії послідовно дотримувалася і вся радянська пропагандистська машина.

Її основними і непорушними постулатами стали: швидка війна на чужій території, безумовно, переможна – і трудящі капіталістичних країн одразу ж із радістю масово переходять на бік Червоної армії, тож війна для них перетворюється у громадянську. Відповідно, ЧА відводилося почесне завдання лише «допомоги» робітникам інших країн.

Адже ще В.Ленін багато зробив для підриву основ боєздатності країни. Приміром, у промові на І Всеросійському установчому з’їзді гірників він стверджував: «У війні проти всіх найбагатших держав світу Радянська Росія вийшла переможницею. Чому? Не тому, звичайно, що у військовому відношенні ми були сильніші. Це не так. А тому, що в цивілізованих державах були солдати, яких уже не можна було обманути, незважаючи на те, що їм намагалися на цілих купах аркушів довести, що більшовики – німецькі агенти, узурпатори, зрадники, терористи. В результаті такої роботи ми бачимо, що солдати поверталися з Одеси або переконаними більшовиками, або людьми, які заявляли, що «вони воювати проти робітничо-селянського уряду не будуть». Основною причиною нашої перемоги було те, що робітники західноєвропейських передових країн настільки розуміли і співчували робітничому класу у всесвітньому масштабі, що … робітники були на нашому боці, і ця обставина вирішила нашу війну».

На тому ж з’їзді В.Ленін підкреслив: «прихильники більшовиків, прямі і посередні, свідомі і малосвідомі в кожній країні зростають не днями, а годинами» [2, c.277-278].

Отже, чого ж нам боятися будь-якого ворога, якщо кількість наших прихильників зростає із кожною годиною, а всі робітники й так вже давно на нашому боці?! (Сам Ленін так казав).

Й.Сталін теж усіляко намагався підтримувати цю ілюзію. Так, приміром, у промові на зборах робітників Сталінських залізничних майстерень Октябрської залізниці він підкреслив: «... наші вороги не готові до війни, тому, що наші вороги бояться результатів війни більше, ніж хто-небудь інший, тому, що робітники на Заході не хочуть воювати з СРСР, а воювати без робітників неможливо...» [3, c.167]. Зрозуміло, що ці тези активно розкручувалися радянською пропагандою.

Учасник війни В.Смірнов згадував: «Ще у 30-ті роки в початкових класах школи нам вчителька втовкмачувала, що «брати по класу», переодягнені у солдатські шинелі, силою зігнані капіталістами для війни із нами, не будуть воювати проти країни робітників і селян… Ця віра була і в Червоній армії. На навчаннях перед війною один з «червоних» взяв у полон червоноармійця з групи «синіх» і привів до командира на допит. Той сказав: «Ну навіщо ти взяв його у полон? Якщо почнеться війна, солдати ворога будуть батальйонами переходити на наш бік, у нас буде багато «язиків»…» [4, c.79].

Так створювалася і працювала теорія переможної війни на чужій території. Перед війною вийшла книга М.Шпанова «Перший удар» (про майбутню можливу війну з Німеччиною). Автор всього за 30-45 хвилин одним нальотом радянської бомбардувальної авіації сміливо вивів з ладу всю німецьку воєнну промисловість, після чого німецький робітничий клас підняв повстання проти капіталістів, Червона ж армія перейшла кордон Польщі і воювала виключно на чужій території… У підсумку нападники були не просто одразу відбиті, а й навіть і повністю знищені у своєму «лігвищі» за 11 годин. Ось така фантазія автора. Але фантазія, яка повністю відповідала офіційній воєнній доктрині, тож і була з прихильністю зустрінута у видавництвах.

Так і виходило, що на навчаннях червоноармійці щиро дивувалися, навіщо брати полонених, якщо у випадку війни в нас і так будуть батальйони перебіжчиків.

Варто наголосити на справжньому культі такої наївності. Так, коли наступив 1941 р., на західних кордонах перед самою війною можна було зустріти плакат, звернений до «братів по класу»: «Стій! Тут країна робітників і селян. Не стріляй у братів-пролетарів!»».

Таке нестримне бажання видавати бажане за дійсне було характерним, за невеликими винятками, для всієї країни. Приміром, за спогадами М.Хрущова навіть вище керівництво так собі уявляло війну із Фінляндією: «Достатньо гучно сказати, а якщо не почують, то вистрілити з гармати, і фіни піднімуть руки, погодяться із нашими вимогами».

Такі настрої панували і в армії. Показово: керівництво розвідки Ленінградського воєнного округу напередодні війни з Фінляндією теж було переконаним: «з перших днів білофіни побіжать, а в їхньому тилу буде хаос». Відповідно інструктаж розвідників звівся до мінімуму – вони повинні були «за допомогою радіо повідомляти про шляхи відступу фінської армії». І тільки про відступ. Те, що фіни виявляться здатними налагодити опір, керівництво розвідки не могло навіть припустити.

Втім, всі ці уявлення виявилися абсолютно безпідставними. Як показав досвід, фінські робітники абсолютно не поспішали не тільки підіймати повстання проти своїх «капіталістів», а й навіть і просто масово кидати зброю. А, навпаки, героїчно захищали свою країну.

Ветеран фінської кампанії капітан командир лижного батальйону, який поніс величезні втрати у тій війні, так відповів поету Суркову на запитання у чому причини поразок: «По-перше, винен я, по-друге, керівництво, по-третє – понад усе картини «Винищувачі» і «Горячие денечки» [5, с.209]. (У цих фільмах воєнна служба зображалася як цікава і весела розвага. Адже головний інструмент пропаганди – кінематограф і тут не залишився осторонь. Можна згадати і кінострічку «Якщо завтра війна», яка теж культивувала-переконувала глядачів у швидкій і веселій перемозі над будь-яким ворогом).

Проте, незважаючи на програну війну, важкі втрати, а також і серйозний удар по міжнародному іміджу держави, СРСР (а вірніше його керівництво) могли і повинні були зробити із фінської компанії унікальні висновки. Адже Червона армія під час бойових дій мала у своєму розпорядженні у чотири рази більше солдатів, у 218 разів більше танків і у 30 разів більше літаків, ніж фінська. Планувалося, що вся ця армада просто розчавить Фінляндію всього за десять діб (а то й значно швидше). Натомість війна затяглася на місяці і обійшлася СРСР у майже 130 тисяч загиблих – у понад 5 разів більше ніж втратили фіни – які свою країну відстояли. Таким чином, ця війна повинна була б стати безцінний уроком, уроком боротьби проти противника (і перемоги, що надзвичайно важливо), який за деякими показниками мав перевагу у сотні разів. Але, як показав досвід фінської війни, кількість – це ще далеко не гарантія перемоги.

Втім, абсолютно ігноруючи реальність, пропагандисти продовжували втовкмачували все те саме: «негайне повстання проти експлуататорів», «робітники за великий капітал воювати не будуть» тощо.

Характерно, що такі думки були практично єдиною державною точкою зору. Навіть за два місяці до нападу А.Гітлера на СРСР академік Є.Варга переконував слухачів військово-політичної академії, що у випадку агресії пролетаріат Німеччини (і взагалі будь-якої капіталістичної країни) миттєво підніметься на «світову революцію», а, отже, і війни, як такої, звісно, не буде [6, c.77]. Так виховувався командний склад.

Серед вищого армійського керівництва фактично проходило негласне змагання, хто найкраще похвалить Червону армію, яка розвивалася під керівництвом Й.Сталіна. Реальна ситуація при цьому до уваги не бралася. Приміром, командарм Г.Штерн на нараді комскладу ЧА проголосив, що у будь-якій війні ворогам доведеться заплатити велику ціну за протистояння з Червоною армією. Кожен вбитий боєць – обійдеться ворожій армії у 10 солдатів (так і залишилося невідомим, на які такі факти або розрахунки спирався командарм у виведенні цієї цифри). Зрозуміло, що це були голі й грубі фіміами, але надзвичайно приємні і милі вищому керівництву, тому інші воєначальники, присутні на цій нараді, відчули, що втратили відмінну можливість вислужитися, нічим при цьому особливо не ризикуючи. Нарком Ворошилов зорієнтувався першим і поспішив «засвітитися» і собі: «Десяти мало – двадцяти!» – гордо заявив він. Фактично він використав «подачу» Штерна і навіть переграв його. Тому нічого не залишалося, як поплескати в долоні і попрохати занести ці слова у протокол [7, с.38].

«Теоретики» і «академіки» змагалися між собою у співанні дифірамбів максимально послабленій репресіями армії, яка вимагала негайного переозброєння та розробки нових стратегій ведення сучасної війни. Виникали абсолютно нічим не підкріплені теорії щодо нечуваних переваг Червоної армії і в обороні, і в нападі. Радянське керівництво максимально занижувало воєнну спроможність потенційних противників. Приміром, наголошуючи, що одна дивізія Червоної армії в обороні здатна легко розбити 2-3 ворожих.

Секретар ЦК ВКП(б) О.Щербаков 2 червня 1941 р., виступаючи перед партактивом Москви вихвалявся: «Наша Червона армія готова до будь-яких несподіванок». «Всесоюзний староста» М.Калінін теж за пару тижнів до нападу Німеччини, виступаючи в одній із військових академій, переконував слухачів: «Чим скоріше німці нападуть на нас, тим скоріше ми зламаємо їм шию» [8, с.43].

Слід підкреслити, що навіть із початком бойових дій для багатьох воєначальників протверезіння так і не настало. Знищення фронту, загибель тисяч бійців, швидке невпинне просування німців – навіть ці реальні факти не могли переконати вихованців сталінської школи.

Так, на засіданні воєнної ради Південно-Західного фронту 23 червня 1941 р. обговорювалося питання подальших бойових дій. Москва поставила конкретне завдання: «Наступати!» Начальник штабу фронту генерал-лейтенант М.Пуркаєв наголосив, що завдання виконати неможливо. Натомість він пропонував реально дивитися на речі і зосередитися на налагодженні оборони. Це викликало серйозне обурення члена воєнної ради фронту комісара Вашутіна, який гнівно кинув: «А ви подумали, яку моральну шкоду нанесе той факт, що ми, хто виховував Червону армію у високому наступальному дусі, з перших днів перейдемо до оборони?».

Таке переконання у неминучості «швидкої війни на чужій території», без перебільшення, стало смертельним для цього офіцера. Він не зміг винести катастрофи початку війни. Так і не дочекавшись ні «світової революції», ні «батальйонів перебіжчиків» з німецького боку, а натомість побачивши на власні очі, як відступає Червона армія, як провалюються навіть оборонні операції, Вашутін 28 червня 1941 р. покінчив життя самогубством.

Таким чином, радянська «класова» пропаганда, нестримне бажання видавати бажане за дійсне, максимально послабила обороноздатність країни, зіграла на руку противнику і у підсумку зробила свій руйнівний внесок у катастрофу 1941 р.

Література:

1. Невежин В. «Если завтра в поход…». – М.: Яуза, Эксмо, 2007. – 320 с.

2. Ленін В.І. Промова на 1 Всеросійському установчому з'їзді гірників / Ленін В.І. Твори. – К.: Держполітвидав УРСР, 1974. – Т.40. – С.276-282.

3. Сталін Й.В. Промова на зборах робітників Сталінських залізничних майстерень Октябрської залізниці / Сталін Й.В. Твори. – К.: Держполітвидав України, 1949. – Т.9. – С.167-172.

4. Самсонов А.М. Знать и помнить. – М.: Политиздат, 1988. – 368 с.

5. Невежин В. Вказана праця.

6. Семененко В.И., Радченко Л.А. Великая отечественная война: как это было. – Харьков: Книжный клуб «Клуб семейного досуга», 2008. – 416 с.

7. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) – К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 336 с.

8. Коваль М.В. Вказана праця.